А цей вовк був самцем, але добрим. Подібно до людей, вовки люблять своїх дітей і піклуються про них, полюють і приносять їм м'ясо, поки ті не виростуть достатньо для того, щоб полювати самостійно.
Сонце продовжувало свій шлях по небу. У долині та по її схилах бізони та антилопи поводилися, як і раніше, спокійно. Я все більше й більше переконувався, що ворогів поблизу немає, і що вовк уже давно розлучився з своїм господарем, з тим, хто виростив і годував його. Настав час будити батька, і коли ми встали і пішли в гай, вовк йшов за нами по п'ятах. Батько вже прокинувся і сидів поруч із нашими сідлами та пакунками, покурюючи люльку. Вовк підозріло глянув на нього і почав ходити довколо нього кругами на пристойній відстані, і я розказав, як цей звір прийшов до нас. Батько сказав, що вочевидь цього вовка виростив хлопчик – тому він не лащиться до нього чи до мами. Він був радий, що я отримав таку тварину, яка згодом могла б стати мені в пригоді. У нас ще залишилося багато м'яса лосихи від моєї здобичі, частину його ми підсмажили, і великий шматок я дав вовку, який жадібно з'їв його і став виляти хвостом, просячи ще. Батько і мати почали простягати йому шматочки зі своїх порцій, але з їхніх рук він нічого не брав. Коли сонце сідало, ми осідлали і нав'ючили своїх коней і рушили вгору річкою, поки не опинилися навпроти острова Голова Бобра. Цю назву він отримав за те, що його обриси були схожі на цю тварину. Там, на березі річки, ми розвантажили коней і склали всю поклажу на великий пліт, який спорудили із сухих стовбурів тополь. Потім ми з батьком роздяглися, залишившись в одних нараменниках, сіли на своїх коней і погнали табун у річку. Переконавшись що всі коні переправилися на інший берег, ми злізли зі своїх і вплав відправилися назад. Там ми посадили маму на пліт із вантажем, зіштовхнули його в річку і, схопившись за нього, працюючи руками та ногами, направили його до протилежного берега. Течія була швидкою, пліт важким і глибоко сидів у воді. Як ми не намагалися, рухався він повільно і, досягши нарешті піщаної обмілини на іншому березі, ми зрозуміли, що опинились трохи вище за гирло річки Товсторога. Коли ми зіштовхнули пліт у воду, вовк плив поряд зі мною, а тепер, стомлений, вийшов на берег і тримався поруч. Коли ми витягли пліт і почали його розвантажувати, він бігав навколо мене і, підстрибуючи, намагався лизнути мене в обличчя, а потім біг поряд зі мною, коли я разом із батьком йшов угору долиною за нашими кіньми. Коли ми привели їх і знову осідлали й нав'ючили, була вже північ. Ми проїхали через великий тополевий гай і піднялися з долини річки Товсторога, майже відразу злякавши велике стадо бізонів, які помчали з гучним тупотом ратиць і стукотом рогів. Вовк побіг за ними, не зважаючи на мої заклики повернутися. Мама сказала, що він втік від мене і більше не повернеться, але коли я трохи озирнувся, він біг біля ніг мого коня. Ми проїхали решту ночі, лякаючи по дорозі стада бізонів, і вовк недовго гнався за ними. Я боявся, що ніколи не привчу його не переслідувати тварин, доки я не дам такої команди.
Коли настав світанок, батько привів нас у великий гай. Там, біля самого берега річки, ми розвантажили коней. Чисельність бізонів, сказав він, говорить про те, що таборів кроу поблизу немає, тож він збирається весь день спати і, можливо, отримати видіння про те, що чекає на нас попереду. Ми з мамою мали по черзі вартувати і стежити, щоб коні не виходили з гаю, і не будили його, якщо тільки ми не побачимо наближення військового загону чи мисливців кроу.
– Ми цілий день маємо вартувати знемагаючи від голоду? – Запитала мама. – У нас і шматка лосиного м'яса не лишилося.
– Навколо повно гарних тварин, у нашого сина є добрий лук і стріли, – відповів він, і взявши згорток зі священною люлькою, повернувся і пішов у нижню частину гаю.
– Давай відпочинемо, поспимо трохи, потім я спробую добути м'яса, – запропонував я.
– Ні. Спочатку полювання, а відпочинок потім, – заперечила мама.
Я віддав їй рушницю, натягнув лук, взяв кілька стріл і пішов у верхню частину гаю, мама та вовк йшли за мною. Довкола було безліч свіжих слідів і посліду лосів та оленів, і я на кожному кроці очікував побачити якусь тварину. Але ніхто не з'являвся, ми йшли гаєм, і вже недалеко від його верхньої частини я виявив на звіриній стежці свіжі сліди, добре помітні в пилюці – сліди могутнього мисливця, що пройшов перед нами – великого справжнього ведмедя. Мама затремтіла, коли я показав їй сліди. Вона виглядала дуже наляканою і прошепотіла:
– Не дивно, що тут немає лосів чи оленів! Ходімо назад, поки цей липкий рот не побачив нас!
Я вже бачив узлісся гаю та зелену траву на ділянці рівнини між нею та наступним гаєм на нашому боці річки. Я був упевнений, що ведмідь знаходиться на рівнині або в дальшому гаю, тому пішов далі, а мама йшла за мною, знову і знову благаючи мене повернутись. Незабаром ми вже стояли на краю гаю, приховані від стороннього ока кущами та крайніми деревами, і тут вона полегшено зітхнула, притулившись до мене – на рівнині, на півдорозі до наступного гаю, ми побачили ведмедя, який намагався дістати з нори земляну білку. Величезний, як бізон, як же безглуздо він виглядав, намагаючись завзято добути звірка, якого йому вистачило б лише на один укус! Копав він люто – викинута його лапами земля хмарою здіймалася над ним. Нарешті ведмідь припинив копати, відійшов від зробленої ним ями, сів на хвіст і озирнувся. Він був величезного зросту, з широкою тушею; одним ударом своєї сильної лапи він міг би переламати хребет дорослому бізону, і ось він викопав собі на сніданок маленьку білку. Потім він став на чотири лапи і пішов у сусідній гай. Ми побачили кількох оленів і самок лосів з молодняком, що тікали від нього, лосі побігли в долину, олені прямо на нас. Вони зупинилися біля краю гаю, менше ніж за тридцять кроків від того місця, де ми стояли, і я випустив стрілу в одного з них, вона відхилилася, зачепивши гілку верби, і встромилась тварині в задню ліву ногу. Олень помчав униз рівниною, інші приєдналися до нього. Вовк побіг за ним і незабаром довгим стрибком наздогнав його і звалив, вчепившись йому в горло. Коли ми підбігли до тварини, вона вже була мертва. Ми дозволили вовку насититися м'ясом і кров'ю, і, коли він побіг до річки, вирізали язик, печінку, найкращі шматки м'яса та частину ребер, і віднесли все це до місця нашої стоянки, щоб приготувати сніданок. Вовк незабаром приєднався до нас, і, хоча й був ситий, з'їв кілька шматків смаженого м'яса. Ми були раді нагодувати його, бо без його допомоги ми залишилися б без сніданку.
Мама першою заступила вартувати і стежити за кіньми. Після полудня вона розбудила мене і сказала, що дуже стомилася і мусить поспати. З кіньми у неї було багато проблем – ті весь час хотіли вийти з гаю, щоб попастися на рівнині. Я швидко припинив це, прив'язавши ватажків. Потім я рушив до верхньої частини гаю. Вовк йшов за мною, а потім сів у зарослях шавлії на краю урвища, що спускалося до річки. На другому її боці паслося велике стадо бізонів, вони повільно спускалися до води, щоб напитися. На моєму боці долини, за гаєм, у який пішов ведмідь, було інше стадо – вони вже напилися і тепер піднімалися схилом, щоб далі пастися на рівнині. Я дивився на них доти, поки останній бізон не піднявся схилом і не зник з очей. Стадо на іншому березі спустилося до води, тварини напилися, поплескалися, а потім лягли на широкому піщаному березі – всі, крім кількох корів, що стояли на варті, – вони жували жуйку і дивилися в різні боки. Коли перше стадо спустилося до води, вовк уважно спостерігав за ним, постійно обертаючись до мене, ніби питаючи дозволу вбити одного з них. Я сказав йому, що він ситий по горло хорошою олениною і, якщо хоче ще, нехай іде до туші – вона поруч, і там поїсть. Тоді він кілька разів обернувся і ліг спати. Мене хилило на сон, але я не наважився заплющити очі. Сонце продовжувало свій шлях небом. Я все більше і більше хотів спати. У долині, вгору і вниз, скільки сягав зір, все було відносно спокійно, то чому б трохи не подрімати? Я майже наважився на це, але тут вовк, що був поруч зі мною, раптом прокинувся і підняв голову, настороживши свої великі вуха і поглядаючи на верхню частину долини. Потім він підвівся, і продовжив так само дивитись в той бік. Шерсть на його спині стала дибки, чорний вологий ніс нюшив повітря, але поки що не було зрозуміло, що було причиною шуму, який він відчув. Що б це могло бути? Я вслухався як міг, але нічого не чув, окрім тихого дзюрчання річки та співу птахів у гаю за моєю спиною. Раптом з'явилось стадо бізонів. Вони промчали рівниною так швидко, як могли, спустились в долину і перетнули її, сховавшись за гаєм. Та ненадовго. Вони перепливли річку і я знову їх побачив — довгою вервечкою вони підіймались протилежним схилом долини. Я спостерігав за ними, доки вони не зникли з очей, а тоді спробував з'ясувати, що заставило їх так бігти – поза шлюбним сезоном бізони так біжать лише при появі людей. Що ж їх так налякало? Мисливці кроу, чи випадковий військовий загін, що проходить рівниною? Ніхто не з'явився, і я, повернувшись до гаю, розбудив маму, а потім батька, і розказав що я бачив. Ми втрьох пройшли у верхню частину гаю, і стали стежити, чи не з'являться якісь люди — вершники або піші. Та окрім стада бізонів на іншому березі річки, ми не побачили нічого живого, як не вдивлялись. Вище того місця, де пробігли бізони, долина робила крутий вигин, і була прихована від нас. Схоже на те, сказав батько, що ті, хто злякав стадо, розташувалися там, тож буде краще, якщо він, перш ніж вирушити далі, дізнається що там таке. Швидко стемніло, і він вирушив туди, звелівши нам осідлати та навантажити коней і терпляче очікувати його повернення. Серед дерев було так темно, що ми насилу зібрали коней, осідлали і навантажили їх. В останню чергу мама з особливою ретельністю поклала згорток зі священним талісманом бізона, поки я вибирав для нього кращого коня. Згодом, коли всі коні були осідлані, навантажені й прив'язані до кущів, ми вмостилися, і вовк ліг поруч зі мною, поклавши голову мені на коліна. Я погладив його.