Вони не з'явилися, бо, безперечно, вирішили, що переслідувати нас марно. У сутінках ми нав'ючили коней й вирушили на південь, і до середини ночі переправились через Жовту річку, пройшли через прохід у Жовтих горах [14], а при першому світлі дня розташувалися на привал в сосновому лісі на їхньому південному схилі, де нашвидкуруч підсмажили м'яса та поїли. Від краю лісу при світлі дня ми добре бачили темну долину Південної Ведмежої річки [15], що перетинала рівнину, текла на північний схід і впадала у Велику річку. А за нею, в серпанку на фоні неба, виднілася темна височина, яка, як сказав батько, була хребтом Товсторога і лежала вже в країні Кроу. Він не раз проходив біля підніжжя цього хребта під час набігів на це плем'я. А тепер він веде нас із мамою до тих самих людей, родичів яких він убивав. Мама знову плакала і благала його, поки ще не пізно, повернутися і піти до форту Довгих Ножів, де можна було в безпеці залишитися серед наших братів.
На це він коротко відповів:
– Ми підемо далі! Я знову кажу тобі: серед кроу ми будемо так само в безпеці, як серед свого племені!
Потім він звелів нам з мамою лягати спати, доки він пригляне за кіньми, щоб не дозволити їм виходити з лісу на відкритий схил, де їх неодмінно помітив би будь-який військовий загін, що проходив би повз. У лісі було досить свіжої трави та пагонів дикого гороху.
Пізніше, коли сонце давно пройшло середину свого шляху небом, ми з мамою чатували, поки батько спав. Коні, наситившись гарною травою та пагонами, лягли на землю і заснули, так що нагляд за ними був не потрібний. Тому ми з мамою пішли в нижню частину гаю, і там, сидячи в прохолодній тіні, дивилися на велику рівнину і зубчасті гори, які колись належали кроу, але були ними втрачені. Наші давні предки, відважні воїни племен Сіксіка, Пікуні та Кайна, а з ними наші друзі Утцена [16] вигнали їх звідти після багатьох важких битв, і, нарешті, загнали їх за річку Лось [17], на її південний берег.
– Чи варто дивуватися тому, що вони нас ненавидять, це плем'я, до якого веде нас батько? – запитала мама.
– Коли він прокинеться, знову попроси його повернути і відвести нас до нашого племені, – сказав я.
– Так само можна просити вітер змінити напрямок чи річку потекти вгору рівниною! – відповіла вона.
Хоча ми й були сумні, в пригніченому настрої, але не могли не відчувати гордості за те, що все це наше – ця велика земля, яку наші батьки відібрали у кроу. Земля була чорно-жовтою від незліченних стад бізонів і антилоп. На гірських схилах вище і нижче нас було багато оленів та лосів – вони паслися, відпочивали чи тинялися наодинці або маленькими групами. Нам було потрібне м'ясо, і я вважав, що зможу добути його з допомогою своєї рушниці. Мама мені не дозволила: вона сказала, що я повинен, як сказав батько, берегти кулі та порох. Тож я взяв лук і наклав стрілу на тятиву. Незабаром до нас наблизилися троє лосів, які брели, пощипуючи траву, і коли вони проходили повз нас, я випустив стрілу і вбив одного з них, однорічну лосиху, досить жирну. Ми, не відчуваючи ніякої радості, як завжди при такій роботі, частково освіжували її та взяли частину м'яса. Яке щастя могли ми відчувати тут, де страх не відпускав нас, дивлячись на гори, що виднілися далеко на півдні, вершини яких почервоніли в променях вранішнього сонця? Зібравши гілки тополь, що росли навколо джерела, ми розвели бездимне багаття, підсмажили м'яса і покликали батька поїсти разом із нами. Він прийшов, співаючи одну зі своїх священних пісень, добре поїв і похвалив мене за те, що я добув м'ясо з допомогою лука. Ми з мамою нічого більше не сказали.
Знову і знову дивлячись на наші сумні обличчя, він сказав нам:
– Я хочу, щоб ви відкинули страх, який оселився у ваших серцях: через три чи чотири ночі, рахуючи від цієї, ви будете дуже щасливі.
– К'ї! Він каже, що ми йдемо за своїм щастям! – вигукнула мама.
Батько скривився, але нічого не сказав.
Ми осідлали верхових коней, завантажили речі на в'ючних і, спустившись з гір, продовжили шлях широкою рівниною. Посеред ночі ми перетнули Південну Ведмежу річку, а вдосвіта зупинилися на відпочинок біля невеликого озера, що слугувало водопоєм для численних тварин, що мешкали на рівнині. Вони приходили туди весь день, з усіх боків, і ті, хто чув наш запах, розверталися та тікали. Це дуже нас турбувало – нас із мамою, тому що ми добре знали, що будь-який військовий загін, який виявиться недалеко звідси, захоче дізнатися, чому тварини тікають від озера. За винятком сезону спарювання, бізони та антилопи завжди ходять неквапливо, якщо поряд немає їх найнебезпечнішого ворога, людини. Батько помітив наш страх і посміхнувся:
– Відпочиньте, виспіться. Минулої ночі я бачив гарне видіння. Можете мені вірити – ворогів поряд немає, – сказав він нам.
Він проспав першу половину дня, і коли прокинувся й зайняв місце вартового, ми відчували таку втому, що не могли нічого робити, тільки спати. Прокинулися ми перед заходом сонця, попоїли м'яса, підсмаженого ще в горах, і продовжили шлях. Ніч була хмарна, але дощу не було. Нам із мамою довелося добре попрацювати, щоб змусити наш табун рухатися у швидкому темпі, який задав батько з того часу, як ми пішли від озера. Знову і знову він, обертаючись, кричав нам, щоб ми підганяли коней, не даючи їм переходити на крок, бо нам до світанку треба дістатися гаю на березі річки Лось. Кілька разів нам довелося зупинятися, щоб поправити поклажу на в'ючних конях, і при кожній такій зупинці він сильно нервував. Нарешті, коли один із тюків розірвався і весь його вміст розсипався і нам довелося збирати все з трави, він висварив нас за те, що ми не взяли міцнішу мотузку.
– Але чому ти так хвилюєшся, якщо впевнений у тому, що кроу зустрінуть нас як друзів? Чому ми повинні підійти до їхньої землі вночі і сховатися в гаю? – Запитала мама.
– У мене на це є свої причини, – коротко відповів він.
Його також турбувало й те, що ніч була похмурою і не можна було бачити зірок чи окремих пагорбів на рівнині; він боявся, що не зможе вийти до річки в тому місці, де збирався через неї переправитися – трохи вище гирла річки Товсторога. Ранок настав, коли ми були ще на рівнині, але, незважаючи на темряву, з дороги ми не збилися – недалеко ми побачили урвища по берегах обох річок. Наблизившись до краю долини більшої з них, ми зупинилися і оглянули її вгору й вниз, і долину меншої річки – ніде над ними не піднімався дим від вогнищ вігвамів, ніде не було видно коней, наскільки сягав наш зір, на зеленій траві мирно паслися чи відпочивали бізони, антилопи, лосі та олені. Між нами і великим гаєм навпроти гирла Товсторога паслося велике стадо бізонів. Батько довго дивився на них і нарешті сказав:
– Ми не повинні їх потривожити, треба їх обминути.
Після цього він повів нас назад рівниною на захід, потім спустився в долину, де не було тварин, яких ми могли б налякати – лише кілька оленів. І там, втомлені після довгого і важкого нічного переходу, ми розташувалися на відпочинок у великому гаю з верб та тополь, що розкинувся вздовж берега річки Лось, швидко розвели бездимне багаття з гілок, підсмажили і попоїли м'яса лося, якого я вбив на схилі Жовтої Гори. Потім батько залишився вартувати, а ми з мамою лягли спати.
Сонце схилилось далеко за полудень, коли батько розбудив нас і сказав, що тепер наша черга вартувати, і ми повинні розбудити його, коли сонце буде зовсім поряд з горами. Коні паслися або відпочивали посеред гаю, особливого нагляду за ними не було потрібно, тому ми вийшли на узлісся і там присіли. На березі, між нами і схилом долини, паслося кілька старих бізонів, а нижче, навпроти гирла Товсторога, розташувалася велике стадо корів і телят, яких ми вранці остерігались злякати. Картина була мирною, але мама була в дуже пригніченому настрої.
– Цієї ночі ми перетнемо річку і увійдемо в країну Кроу. О, сину мій, сину мій! На іншому березі, я боюся, нам прийде кінець, – сказала вона мені.
– Нелегко буде перетнути таку велику річку, може, в ній ми й знайдемо свій кінець, – сказав я.
– Так, може, й так. Але це краще, ніж бути вбитими кроу, – відповіла вона, і ми надовго замовкли.
Від роздумів нас відвернула поява вовка, який поводився досить дивно. Він перетнув відкрите місце і ввійшов у гай нижче того місця, де ми сиділи. Вітер дув вниз долиною, і ми очікували, що він побіжить і втече на рівнину, почувши наш запах. Але ні! Зрозумівши, що ми поблизу, він зупинився ненадовго, знову і знову обнюхуючи повітря, а потім, виляючи хвостом і оскалившись, пішов угору і, зупинившись за десять кроків від нас, завиляв хвостом ще швидше і вишкірився ще більше, і то підступав до нас, то відходив, ніби бажаючи сказати нам: "Я хочу потоваришувати з вами, але боюся". Я встав і сказав:
– Вовк, добрий вовк, іди сюди.
Я простяг руку, і він підійшов ближче, але відсахнувся, коли я спробував торкнутися його голови. Я знову заговорив з ним, і коли я наблизився до нього, він не відступив. Я обережно доторкнувся до його волохатої голови, і він лизнув мою руку, а потім, піднявшись на задні лапи, поклав передні мені на плечі і лизнув моє обличчя. Я поплескав його, провів рукою нижче і виявив у нього нашийник – ремінець з м'якої шкіри, прикрашений вишивкою з голок дикобраза. Ми оглянули його – такої роботи ми раніше не бачили. Мама дуже злякалася.
– Господар цього ручного вовка має бути недалеко звідси, — сказала вона.
Я сів. Вовк покружляв навкруги, обнюхуючи кущі та дерева, а потім сів поруч зі мною і поклав мені голову на коліна. Звір мені сподобався, я хотів би, щоб він став моїм. Своїх собак ми залишили у своїх родичів, коли пустилися в далеку дорогу на південь. Цей вовк міг стати нашим сторожем, нашим тихим вартовим. Він не стане гавкати, побачивши або почувши людину, але своєю поведінкою попередить нас про її наближення. Почувши собачий гавкіт, він завиє, але вовки завжди виють, що б не трапилося – так вони попереджають один одного про небезпеку, що наближається, про те, що знайдено здобич – тварину, яка померла від ран, або зав'язла в хитких пісках на березі річки, або, що потрібно зібратися, щоб загнати стадо антилоп, або оточити і звалити самотнього старого бізона.