Ми швидко втамували голод, і, зайшовши до гаю, розвантажили коней, лягли і заснули.
Наступна наша зупинка була на Маленькій річці [7], найпівнічнішому потоці із тих, що стікають з Великих Гір і течуть на південь і схід, впадаючи у Велику Південну річку, звідти ми поїхали до Березового струмка, далі до Молочної річки [8] , і потім, подорожуючи всю ніч і значну частину дня, зупинилися на Великій річці [9], там, де в неї впадає річка Верхівок Скель [10], трохи вище від верхнього з водоспадів Великої річки.
Тут ми знайшли сліди нещодавно покинутого табору нашого племені, безперечно, Пікуні — сотні слідів від місць, де стояли вігвами. Попіл у вогнищах був ще легким і рихлим, довкола валявся викинутий одяг та зношені мокасини, вишивка на яких беззаперечно показувала їхню приналежність до пікуні. Ми також зрозуміли, що люди, що залишили табір, попрямували по стежці понад річкою, безсумнівно вирушивши до форту Великих Ножів, щоб продати добуті за зиму хутра.
Коли ми сиділи довколо маленького вогнища і їли підсмажене на ньому жирне м'ясо, я помітив, що батько перебуває у гарному настрої, а мама, сумно дивиться на нього, хоче, і водночас боїться, запитати про щось, що її тривожить. Нарешті вона зібралася з духом.
– Багато Лебедів, звідси всього день дороги до форту Великих Ножів, де зараз знаходяться наші друзі й родичі пікуні, які торгують з білими. Давай поїдемо туди, залишимося з ними хоча б на кілька ночей.
– Так, батьку, давай поїдемо туди, – підхопив я, але, ще не закінчивши фрази, я вже знав, що пропозиція ця буде відкинута, бо батько одразу спохмурнів і втупився в вогонь.
– Ви двоє, чому ви мене про це просите? – запитав він після довгої паузи. – Мій розум перебував у спокої, але ви знову повернули мені неприємні спогади про ганебний вчинок, порятунку від якого я тепер шукаю. Якщо я зроблю так, як ви просите і залишуся на кілька днів з нашими братами, то цей сором переслідуватиме мене вдень і вночі, коли я сплю. Ні, я не можу звернути з шляху на південь. Ми будемо слідувати йому, поки не прибудемо до табору кроу.
– О муже мій! Заради любові до нашого сина, заради мене, скажи нам, що це було, скажи, що такого ганебного ти зробив! – благала моя мама.
Він довго думав і нарешті відповів:
– Ви дізнаєтеся про це пізніше.
Мама схилила голову, сльози текли в неї по щоках. Вона нічого більше не питала. Я відчував себе таким же нещасним, як і вона, але що ми могли зробити? Нічого.
Ми відпочили в гаю біля гирла річки Верхівок Скель[11], й перед заходом сонця нав'ючили коней, і, перейшовши Велику річку широким бродом вище водоспаду вверх за течією [12], продовжили шлях великою стежкою, яка тепер тягнулася на південний схід, обминаючи гори Пояса. Ніч минула без пригод, і незабаром, на світанку, ми зупинилися в гарному укритті на рівнині вкритих крутими схилами долини річки Стріли. Тільки но ми розвантажили в'ючних коней, як мама, пішовши за водою до річки, побачила на березі людські сліди і покликала нас. Сліди були досить свіжими – це були відбитки ніг, взутих у мокасини з м'якої шкіри. З цієї деталі ми зрозуміли, що людина, яка тут пройшла, була ворогом, тому що чорноногі й дружні їм племена носили мокасини з підошвою з товстої шкіри. Уважно оглянувши вузьку долину і кручі по обох берегах річки, батько сказав:
– Якщо вороги так близько, ми не зможемо залишитися тут. Ходімо, треба знову нав'ючити коней і вибиратися на рівнину.
Ми побігли до коней, швидко осідлали їх, навантажили, і продовжили шлях. Стежка в долину спускалася довгою звивистою ущелиною, а вгору вона підіймалася схожою ущелиною з південного берега. Це був єдиний шлях, яким можна було перетнути долину, інші стежки були далеко на заході і сході. Коли ми перетнули річку і наблизилися до кінця ущелини з південного боку, на вершині скелі на південній стороні, західніше від нас, з'явилися три людини, досить далеко від нас, і за їхніми криками, сигналами і тим, що вони вказували на нас руками, ми зрозуміли, що це розвідники ворожого загону, який безперечно зупинився на відпочинок біля річки, і що вони дають їм знак поквапитися вниз долиною і напасти на нас. Ми чули крики загону у відповідь, але через дерева, що росли вище нас, не могли їх бачити. Згодом, перед тим як увійти в ущелину, ми помітили, що розвідники спустились зі скелі й побігли, щоб випередити нас. Батько крикнув нам із мамою:
– Якщо розвідники дістануться кінця ущелини раніше, ніж ми вийдемо на рівнину, то нам кінець! Підганяйте коней, поспішайте за мною якнайшвидше!
Ми стали шмагати коней мотузками, підганяти їх криками, і коли ввійшли до ущелини, вони вже бігли. Досить довго стежка йшла прямо по дну ущелини, і було легко підтримувати хорошу швидкість бігу, але потім стежка раптом звернула праворуч, оминаючи купи бурелому, і стала такою вузькою, що їхати по ній можна було тільки вервечкою, по одному коню в ряд, а далі була лінія обвалених стрімчаків, що не давала табуну вийти на рівнину. Тому ми з мамою не могли змусити коней рухатися так само швидко, а вузькою стежкою вони перейшли на крок. Батько весь час озирався на нас, знаками наказуючи поспішати, хоча й розумів, що ми не можемо змусити коней рухатися швидше. А ми своєю чергою теж оглядалися, очікуючи побачити військовий загін, що наздоганяв нас. Нарешті ми їх побачили – понад двадцять чоловік, які бігли за нами. Згодом стежка спустилася на дно ущелини і розширилась, тож нам довелося знову підганяти коней, шмагаючи і не даючи їм розбігтися, і вони з рисі перейшли в галоп. Так рухаючись, ми втратили з поля зору наших переслідувачів. Ми вже було піднялися до рівня рівнини і бачили за стіною стрімчаків її схил, вкритий зеленою травою, аж тут раптом на вершині останньої скелі з'явилися три ворожі розвідники і, натягнувши луки, приготувалися стріляти в нас, коли ми проїжджатимемо під ними. Вони танцювали, співали та знаками закликали нас наблизитися до них. Вони були впевнені в тому, що за допомогою загону, який переслідував нас, вони скоро отримають наші скальпи, коней і всю поклажу. Ми з мамою думали так само. Так, нам прийшов кінець. Тут батько раптом вказав праворуч і вгору, крикнув мені слідувати за ним, а мамі – стежити за кіньми і гнати їх далі стежкою. Я побачив, що там, куди вказував батько, у стіні стрімчаків був прохід – дуже вузький і дуже крутий, але цілком прохідний. Я поїхав туди за батьком, піднявся через прохід на рівнину, і ми опинилися поряд із трьома розвідниками, що стояли на краю скелі. Кінь мого батька був набагато швидший за мого, він сильно його підганяв і залишив мене далеко позаду. Він виїхав прямо до цих трьох, що очікували його з луками напоготові. Вони випустили в нього стріли, він теж пустив у них стрілу. Середній ворог упав, упав і кінь мого батька, але сам він приземлився на ноги і майже відразу пустив стрілу прямо в груди другого, а третій розвернувся і побіг до розриву серед скель, через який ми прийшли — без сумніву, маючи намір приєднатися до свого загону, який піднімався стежкою. Батько випустив у нього кілька стріл, але не влучив, а переслідувати його він не міг, бо пошкодив коліно, коли стрибав з коня.
Я дуже боявся, що ворог спуститься в ущелину в той момент, коли там проїжджатиме моя мама, і вб'є її, бо наодинці їй важко було впоратися з нашим табуном – коні зголодніли і втомилися після довгого переходу і, опинившись на рівнині, відразу зупинилися б, щоб поскубти трави. Я не наважувався стріляти в нього з сідла, тому що з коня, що рухався, не міг правильно прицілитися. Тому я натягнув вуздечку, зістрибнув з коня і, ставши на коліно, прицілився і спустив курок. Бабах! Я почув звук удару кулі об тіло і крізь хмару порохового диму розгледів, як той змахнув руками, спіткнувся і впав. І тут зі мною трапилося те, чого раніше ніколи не траплялося: мене трясло, я відчував жар. Я відчував одночасно радість і жаль – адже я забрав життя в людини. Я рвонувся до ворога, щоб забрати його зброю, але батько крикнув мені поспішити до нього. Я під'їхав і допоміг йому підвестися і сісти на коня позад мене, і тут ми побачили наш табун, що виходив на рівнину з ущелини, і почули, як мама кличе нас на допомогу. Вона з'явилася, підганяючи коней, що відстали, злякано оглядаючись назад, і ми зрозуміли, що вороги майже наздогнали її. Ми вчасно до неї приєдналися – вороги були на відстані польоту стріли. Вони випустили в нас кілька стріл, але жодна в нас не влучила. Поки ми підганяли табун, батько заспівав переможну пісню нашого племені, і я приєднався до нього. Коли вороги припинили нас переслідувати і повернулися до своїх убитих, я підібрав батькові свіжого коня. Ми дуже стомилися і хотіли спати, але не припиняли руху доти, доки, забравшись на вершину пагорба, повз який проїжджали, не переконалися, що ніхто нас не переслідує. Сонце давно перевалило зеніт, коли ми нарешті зупинилися на Вовчому струмку – невеликій річечці, що тече на південний схід до Жовтої річки [13]. Батько був дуже задоволений нашим успіхом – ми ж бо убили трьох ворогів. Батько сказав, що це були крі, він добре роздивився їхні обличчя з татуюванням у вигляді синіх смуг, і я відчув гордість від моєї участі в цій сутичці – зрозуміло, я вчинив правильно, застреливши одного з тих, хто збирався вбити нас.
Але моя мама, поки смажила м'ясо, не посміхалася, вона сказала батькові:
– Я ледве не вмерла від страху, коли ви вдвох залишили мене підганяти коней, а я побачила безліч ворогів, які швидко наздоганяли мене, поки я гнала вгору стежкою голодних коней.
– Але ми вбили трьох із них. Ти жива. Радій, – була відповідь.
– Я не можу радіти, йдучи цією небезпечною стежкою. Якщо нас не вб'ють десь по дорозі, я впевнена, що нас знищать кроу, як тільки ми увійдемо до їхньої країни…
– Дружино, наберися сміливості. Вір мені, я знаю що робити. Кроу, хоч вони і вороги нашого племені, до нас трьох поставляться по-дружньому, – перебив її батько.
– Скажи ще, що справжній ведмідь може стати нашим другом! – крикнула вона, і більше нічого не говорила.
Усі мої страхи повернулися. Я був впевнений, що наш кінець близько.
Розділ 3. Вовк приєднується до загону.
Решту дня ми спали по черзі, і по черзі сиділи на краю долини, слідкуючи за тим, чи не з'явиться загін крі, який переслідує нас.