– коротко відповів він.
Для нас із мамою цей день був дуже важким. Нам здавалося, що батько веде нас на південь, щоб бути вбитими нашими лютими ворогами. Раз по раз ми запитували одне в одного, що це за ганебна справа, яку він зробив, що відвело нас від тих, кого ми любили, з мирного та безпечного табору до небезпек далекого шляху на південь. Важко, дуже важко було в нас на серці, коли на заході сонця ми сідлали і нав'ючували коней і вирушали в дорогу.
Розділ 2. Небезпечна стежка.
Незабаром з'явилось Нічне Світило. Воно сяяло так яскраво, що стало ясно як удень. Взимку наші ніколи не полювали південніше Високої річки, тому земля там була сповнена стад бізонів та антилоп, а тварини були такими неляканими, що лише недалеко відбігали, коли ми наближалися до них. Всю ніч, йдучи на південь уздовж підніжжя Великих гір, ми бачили ці стада, і, коли на світанку зупинилися на вершині високого хребта, звідки відкривався гарний краєвид, що лежав перед нами, батько сказав, що ніколи за все своє життя не бачив таких величезних і численних стад, як ті, що були довкола нас. Тварини спокійно паслися чи відпочивали, і для нас це було добрим знаком – ворожих загонів поблизу не було. Після недовгого відпочинку на вершині хребта, ми знову сіли на коней і продовжили рух. Тож, коли сонце пройшло половину свого шляху у синяві, ми дісталися річки Старого, і зупинились в тополевому гаю. Розвантажуючи в'ючних коней, ми почули шум від безлічі тварин, що наближались до нас, і підбігли до краю гаю, щоб дізнатись про причину цього. Велике стадо бізонів бігло до річки, і молоді тварини так хотіли пити, що вони вирвалися вперед, перетнули долину і забігли в воду, залишивши позаду старих биків, корів та телят. Мама запропонувала вбити одного з них, і після деяких роздумів, батько звелів мені взяти рушницю, і добути м'яса. Я поповзки вибрався з гаю, заповз у чагарник і ретельно прицілився в молоду дворічну корову, яка напившись води вийшла з річки. Бабах! Моя куля пронизала їй легені, вона зробила два – три стрибки і впала. Стадо, налякане моїм пострілом, помчало вниз по долині. Ми повернулися до гаю, закінчили розвантажувати коней, і тоді вернулись, щоб оббілувати мою здобич, забрати язик, печінку та найкращі шматки м'яса. Я був такий радий, що добре впорався з завданням, а мама так пишалася моїм пострілом, що ми на деякий час забули про небезпеки, до яких вів нас батько. Вона заспівала декілька пісень, поки смажила нам нарізані на скибочки язик та печінку, і була дуже балакуча, поки ми їли цю чудову страву. Коли ми поїли, батько сказав:
– Трохи вище, як ви знаєте, є місце, де грав Старий [4]. На тому місці залишилося велике кругле каміння, яке він та Червоний Старий котили, поки грали один з одним. Це місце священне, тож я повинен піти туди, помолитись, лягти спати, і, можливо, я побачу видіння про те, що нам робити далі. Не бійтеся, ви двоє тут в повній безпеці. Лягайте спати, і якщо ви прокинетесь перш ніж я прийду, приготуйте побільше м'яса, їжте, і терпляче очікуйте мого повернення.
Ні я, ні мати, нічого на це не відповіли. З сумом дивились ми, як він бере згорток з священним талісманом, сагайдак з луком та стрілами і йде від нас. Наші страхи повернулися, і були сильнішими ніж раніше. Сильніше, ніж раніше, ми хотіли повернутися до великого табору свого народу. Моя мама посадила мене поруч з собою, обняла мене і заплакала. Мене охопив гнів:
– Це неправильно! Ми не повинні бути тут, і день за днем йти все далі від свого народу на південь, у країну ворогів. Давай зараз, поки є можливість, сядемо на коней, і якнайшвидше повернемося. – сказав я.
Мама випросталась і подивилась на мене широко розплющеними очима.
– Навіть якщо я точно знатиму, що він веде мене до смерті, я не покину свого чоловіка! – крикнула вона. – А ти, його син, якого він так любить, нехай він завжди мовчить, і дивно поводиться, – як міг ти запропонувати залишити його?! Подумай! Як я можу погодитися на це? Невже ти справді готовий прямо зараз покинути його і повернутися?
– Ні! Я був злий, я не це хотів сказати.
– Куди б він не йшов, ми маємо йти за ним.
– Але як це тяжко! Він так нерозумно чинить! Що ж такого ганебного він зробив, що це не дає йому спокою і не дає залишитися зі своїм народом?
– Ах! Якби ж то я знала! Проти нього ніхто нічого не говорив. Я впевнена, що він сам уявив, що зробив щось не те. – відповіла вона.
– Ну то чому б не спитати його про це? Можливо, ти зможеш умовити його повернутися?
– Ти не гірше мене знаєш, що не можна задавати питань жерцю Сонця. Тільки він сам може вирішити, чи сказати про те, що змусило його так вчинити. – відповіла вона.
Ми дуже стомилися після довгої подорожі, тож припинили розмову, лягли поруч і заснули.
Мене розбудила мама. Вона тихо мені прошепотіла:
– Прокинься, не рухайся,тільки дивись.
Я лежав на лівому боці, вона була у мене за спиною, а її голова була біля мого плеча, рукою вона обіймала мене, і раптом міцно стиснула. Я розплющив очі, і почув новий звук – гучне сопіння і чавкання. Хейя! Менш ніж за двадцять кроків від нас величезний справжній ведмідь [5] їв м'ясо добутого мною бізона, їв жадібно, шматок за шматком. Раптом він підвів голову і загарчав – до нього наближався ще один ведмідь, величезний, розміром з бізона. Він йшов спокійно, погойдуючи важкою тушею, довга шерсть тремтіла при кожному кроці. Я відчував, як б'ється мамине серце – все швидше, швидше і швидше. Моє серце теж, здавалося, хотіло вискочити з грудей. Я дуже злякався, бо ці тварини були дуже небезпечні і нападали на людину заледве її побачивши, і були такими живучими, що ще продовжували битися, навіть отримавши рану, яка валила бізона чи оленя. Я знав також, що єдиним порятунком для нас було не схопитися і бігти, а залишатися на місці і не рухатися. Це було тяжко, дуже тяжко, адже наші тіла так і хотіли схопитися і втекти. Перший ведмідь раптом видав громоподібний рев і зробив короткий стрибок у бік іншого, але той, навіть не рикнувши, продовжував так само спокійно наближатися. Тоді перший повернувся до м'яса, схопив зубами великий шматок, і з ним втік. Високо піднявши голову, обнюхуючи повітря своїм чорним мокрим носом, другий ведмідь підійшов до м'яса, що залишилося, швидко його доїв, і, побачивши, що нічого не залишилося, пішов у той же бік, що й перший, і зник з наших очей. Обидва пішли вниз від гаю. Ми схопилися на ноги, і мама сказала, що вони можуть повернутися, тож нам треба звідси піти. Ми побігли в протилежний бік, перетнули гай, і вибігли на край долини. Озирнувшись, ми побачили, як великий ведмідь бенкетує над вбитим мною бізоном, а той що поменше, сидить поруч і чекає своєї черги. Великий не вважав, що меншому має щось дістатися. Наївшись досхочу, він розлігся поруч із залишками туші, щоб стерегти її. Тоді менший розвернувся і пішов назад в гай. День майже скінчився. Ми з нетерпінням очікували повернення батька, і розмовляли про те, як врятувалися від ведмедів. Коней ми не прив'язували і вони спокійно паслися біля самої річки, вище гаю, в якому ми сховалися. Я запропонував піти нагору, до батька, де грав Старий, але мама не погодилася: не можна його турбувати, сказала вона. Сонце вже сідало, коли ми побачили, як він нарешті спускається в долину. Ми побігли йому назустріч, і розповіли про нашу пригоду з ведмедями.
– Ну що ж, ви не постраждали, з вами все добре, а мені було чудове видіння, поки я спав на цьому священному місці. Так що зараз ми приведемо коней до гаю, навантажимо їх, і продовжимо шлях. – сказав він.
– Але ми не зможемо цього зробити, один з ведмедів у гаю, інший – поруч з ним, біля туші бізона, якого вбив наш син. – заперечила мама.
– Вони так наїлися, що не думають ні про що інше, окрім сну, а оскільки вітер дме вниз долиною, коні їх не вчують. Ходімо, складемо речі й вирушимо в дорогу, доки зовсім не стемніло. – відповів він.
Заперечити нам не було чого – він мав рацію. Поки ми сідлали і в'ючили коней, ведмеді не з'являлися, але ми з мамою так боялися, що зітхнули на повні груди лише тоді, коли перетнули річку й піднялися південним схилом долини. Наступного ранку, невдовзі після світанку ми зупинилися на струмку Перекинутої Мотузки [6], біля підніжжя гір. Тут також повсюди були стада бізонів та антилоп, і поки ми знімали поклажу з коней, я запропонував добути щось на сніданок з допомогою своєї рушниці. Але ні. Батько сказав, що кулі потрібно берегти на крайній випадок, а для того, щоб добути їжу, слід використовувати лук і стріли. Його наказ мене дуже засмутив: мені подобався звук пострілу, подальший удар кулі об тіло обраної мною жертви, і те, як тварина падає. Так, з рушницею я відчував себе таким же могутнім, як Птах Грому з його вогненними стрілами. Я сказав батьку, про що я думаю, і тоді він розсміявся.
–Чому ти смієшся? – запитав я.
– Якщо ти так справді думаєш, чому ж ти не захистив свою маму, застреливши ведмедя?
– Ти сам добре знаєш, що навіть з рушниці не можна відразу застрелити такого сильного і живучого звіра. – сказала йому мама.
– Я не став стріляти в нього, бо боявся, що ми зустрінемо свою смерть, так само, як і Червоне Перо минулого літа – ми знайшли його мертвим і розтерзаним. Поряд лежала його розряджена рушниця і мертвий грізлі, поцілений у серце. – сказав я.
– Тут ти правий, це не жарти, – серйозно відповів батько. – Ведмеді, справжні ведмеді, набагато сильніші за нас, тих, які ходять на двох ногах. Вони також можуть так ходити. Їхні тіла, окрім голови, виглядають майже як наші. Вони наші родичі – родичі, які нас ненавидять. Намагайся уникати їх, сину мій, за будь-якої нагоди. Ну, а нам потрібна їжа, і я її добуду. Ви двоє поки що набирайте хмизу і розпаліть багаття. З цими словами він сів на найшвидшого нашого коня і перетнув струмок, прямуючи до невеликого стада бізонів, що йшли до води. Вони побачили його, повернулися і побігли назад, але, перш ніж вони добігли до підніжжя схилу, що спускався до долини, він уже був серед них і випустив стрілу, яка глибоко увійшла в бік корови-дворічки. Ми бачили, як вона впала, і як він спішився поряд з нею. Коли багаття прогоріло, перетворившись на купу розпеченого вугілля, він повернувся до нас, принісши язик і найкращі шматки м'яса.