Нас супроводжувала бабуся. Прибувши туди, ми занесли боброві шкури в торговий зал, сіли на них, і почали розглядати товари, за довгою вузькою стійкою, вирішуючи, що з них нам хотілося б придбати.
– Насамперед, треба купити тютюну, скільки його дадуть на десять шкур. – сказала мама.
– Ні! Треба взяти на двадцять шкур, ви маєте бути впевненими, що твоєму чоловіку його вистачить до наступного разу, – відповіла бабуся.
– Так, – погодилася з нею мама.
Потім вони пошепталися, і я почув, що йдеться про рушницю. Невже вони хочуть купити її для батька, хоч він і сказав, що не хоче її мати? Тут знадвору почувся галас: кричали люди, іржали коні, гавкали собаки. Мама злякалась, що трапилось щось із нашими кіньми, і веліла мені вийти, й пригледіти за ними. Я не хотів йти, бо хотів залишитись і побачити, як вона обмінює наші хутра. Та бабуся сказала мені:
– Ти чув, що сказала твоя матір? Не сперечайся, йди!
Тож я мовчки вийшов за двері. Наші коні стояли там, де ми їх залишили, проте двоє інших, які були прив'язані поряд, заплутались у поводах, і почали бити копитами одна одну. Я допоміг господарям звільнити та заспокоїти їх. Трохи згодом мама вийшла з дверей крамниці і покликала мене. Я ввійшов за нею в торговий зал, і вона показала мені на невелику купу на підлозі – ковдри, тютюн, червону та синю тканини, а зверху лежала рушниця, бляшанка з порохом та мішечок із кулями.
– Це тобі, рушниця та їжа для неї, – сказала вона, – забирай все це.
Я був такий схвильований, що не міг говорити, мене трясло. Бабуся дивилася на мене, і посміхалася. Білий торговець за стійкою теж дивився на мене і посміхався. Тремтячими руками я взяв рушницю, і все, що до неї додавалося. Жінки взяли все інше. Ми вийшли назовні, навантажили коней і вирушили додому – бабуся у свій вігвам, ми з мамою у свій. Коли ми ввійшли всередину, мама розклала перед батьком речі куплені для нього: великий запас тютюну, три ковдри та ніж. Він побачив рушницю в моїх руках, і сердито сказав їй:
– Чи ж я не казав тобі, що в мене не буде рушниці?
– У тебе її не буде, не хвилюйся, це рушниця твого сина. – відповіла вона.
Батько посміхнувся.
– Добре! Я радий, що ти купила йому рушницю. Але що ж ти купила для себе та для своєї матері?
– Для неї – дві ковдри, синю та червону тканини для суконь та червону фарбу.
– А собі?
– Нічого.
– Ніколи ще не було жінки більш доброї та щедрої ніж ти, – вигукнув батько і піднявши ковдри, він поклав їх на край її ложа, і сказав:
– Вони твої, усі твої! Жодної з них я не носитиму.
І мама схлипнула – вона була щаслива. Потім, коли я осідлав двох хороших коней, і ми з батьком попрямували рівниною на північ, він навчив мене, як заряджати рушницю, цілитися і стріляти, і дуже хвалив, коли я, злякавши стадо антилоп, підстрелив одну з них. Коли ми поверталися додому зі шкурою та м'ясом, він не переставав повторювати мені, щоб я ніколи не забував, яка добра моя матір, що подарувала мені рушницю, і що я маю завжди робити все, щоб вона була щасливою.
Наступного вечора, як я пам'ятаю, він сказав мамі:
– Я думаю, що твоя матір вже шиє сукні з червоної та синьої тканин, які ти їй купила.
– Пошила вже одну, з червоної тканини, і зараз прикрашає її лосиними зубами [1]. – відповіла вона.
– Ох! Напевне це буде гарна сукня. Хотів би я побачити, як вона в ній виглядає!
– Ти просто сором втратив! Хочеш побачити свою тещу? [2]
– Та я не про те, я просто кажу, що червона сукня, прикрашена лосиними зубами, має бути дуже гарною, – швидко відповів він.
Все ж таки, думки про червону сукню його не полишали, бо протягом кількох наступних днів він часто говорив про неї, питав, скільки рядків бусин з лосиних зубів буде на сукні, і чи будуть вони на рукавах.
– Та ти просто смішний! – говорила йому мама, – Чому тебе так цікавить, як пошита жіноча сукня? Гаразд, якщо вже тобі це так цікаво, то на кожному рукаві буде по чотири ряди намистин.
Нарешті, одного дня, вона сказала, що сукня готова, і бабуся носить її.
–Ох! – вигукнув батько.
Він довго дивився на вогонь, а потім, загорнувшись у ковдру, вийшов в ніч. Мама підкинула дров у багаття, ми трохи поговорили, потім мама знову підкинула дров, щоб, коли батько повернеться, у вігвамі було тепло та затишно. Але він все не приходив, а в нас почали злипатися очі, тож ми лягли спати. На світанку мама підійшла до мого ложа і розбудила мене:
– Твій батько не повернувся! Я дуже хвилююсь! Ми повинні дізнатись де він; може, хто небудь знає куди він пішов і навіщо?
Я квапливо одягнувся, і вже зав'язував мокасини, коли батько увійшов у вігвам, і, не сказавши нам жодного слова, сів на своє ложе. Він виглядав дуже сумним, а його волосся, завжди акуратно зачесане, було розкуйовджене. Він нічого не відповів, коли мама сказала йому, як вона хвилювалася через те, що його всю ніч не було вдома, і запитала, куди це він ходив. Швидко вона розпалила багаття, поставила перед ним чашу з водою, і почала готувати сніданок. Він ніби уві сні дивився на воду, тоді помив руки, обличчя і розчесав волосся. Потім знову втупився у вогонь стомленим і неспокійнним поглядом. Коли він відмовився від миски з чудово приготовленим м'ясом, яке поставила перед ним мати, вона запитала його:
– Багато Лебедів, мій муже! Чому ти такий сумний, такий стурбований?
– Я зробив дещо жахливе! Не питай мене про це! Мені дуже, дуже соромно за себе! – відповів він, і більше нічого не сказав.
Коли сонце було вже високо, він узяв сагайдак із луком та стрілами, мотузку, і сказав що відведе коней до водопою. Коли ж я почав збиратися разом з ним, він звелів залишитися мені з матір'ю, і сказав, що його не буде цілий день. Через деякий час, ми з мамою вийшли на край табору, і звідти дивилися, як він жене наш табун до води. Напоївши коней, він відігнав їх назад на пасовище, і подався до північного краю долини. Там він спішився, сів на землю, і, хоча обличчя його ми не бачили, ми все ж таки знали, що йому не дає спокою те, що він зробив цієї ночі. Він просидів там цілий день, і щоразу, коли ми дивилися на нього, мама казала мені:
– Твій батько – справжній чоловік. Він ніколи нікого не скривдить. Я впевнена, що він хвилюється через якусь нічого не варту дрібницю.
Батько пробув там, на краю долини, весь день, без їжі та води, доки сонце не спустилося до гір, і лише тоді він повернувся додому, привівши наших найкращих мисливських коней. Я допоміг йому прив'язати їх біля вігваму. Він був так само сумний і мовчазний, але все ж з'їв трохи м'яса, випив води, а тоді набив і запалив люльку. Нарешті він сказав нам:
– Моя дружино, мій сину, цього вечора спакуйте всі наші речі, бо завтра ми залишаємо табір.
– Навіщо?! Куди ми підемо? — зойкнула мама.
– Я не буду пояснювати, я просто кажу, що завтра ми покидаємо цей табір. – коротко відповів він.
Він був такий сумний, так незвично розмовляв з нами, що ми не наважились більше його розпитувати. Мама дістала свої численні парфлечі, і я став допомагати їй складати наші пожитки. Вранці, коли я привів наших коней і ми почали сідлати і нав'ючувати їх, довкола зібралися люди й почали запитувати, куди ми йдемо, і чому залишаємо табір. Ми з мамою не змогли відповісти на ці запитання, а батько їм лише коротко відповів:
– Ми на якийсь час йдемо на південь. У мене на це є причини.
– Але це дуже небезпечно, на рівнинах повно військових ворожих загонів. – сказав вождь Три Ведмеді.
– У мене є сильний захисник – мій талісман бізона, – відповів батько.
Я чув, як люди говорили одне одному, що мій батько – чоловік собі на думці, і що марно сперечатися з ним і даремно відмовляти його від того, що заволоділо його серцем. Моя мама викроїла трохи часу, щоб відвідати бабусю, і сповістити про наш від'їзд. Коли ми сіли в сідла, і рушили в дорогу разом з безліччю своїх навантажених і ненавантажених коней, ми чули її гірке голосіння щодо нашого від'їзду.
Батько їхав попереду, нам же звелів стежити за кіньми, які йшли за ним, і рухатись якнайшвидше. Незабаром ми дісталися краю долини, і далі поїхали нею на південь. Ми з мамою були дуже засмучені, і боялися того, що може на нас чекати. Так ми рухались весь день і частину ночі, і зупинилися тільки на березі річки Висока, там де вона витікає на рівнину біля підніжжя Високих Гір. Вігвам ми ставити не стали; кількох найкращих коней прив'язали поруч, ще кількох стриножили, і, розклавши наші ложа, лягли і заснули. Вранці ми прокинулись ще до сходу сонця, і поки мама розводила багаття і готувала сніданок, ми з батьком перевірили коней і викупалися в холодній річці. Він виглядав привітніше, ніж раніше, і, поки ми їли, мати запитала його:
– Багато Лебедів, куди ми прямуємо?
– Сьогодні нікуди. До ночі ми залишимось тут, а потім зберемося, і підемо далі на південь, щоб уникнути зустрічі з військовими загонами, які можуть проходити вздовж підніжжя гір.
– Але ти не відповів на моє запитання, – продовжила вона, – я запитала, куди на південь ми йдемо? Чи ведеш ти нас до наших братів пікуні чи кайна, чи до наших друзів череванів, які ставлять свої табори на Великій ріці або біля струмків, що впадають в неї? Безперечно, що зараз хтось із них везе свою зимову здобич до форту Довгих Ножів на Великій річці [3]
Як чорна хмара приховує сонце і затіняє землю, так питання моєї матері змінило вираз обличчя мого батька. Доброзичливий вираз зник. Нахмурившись, він з сумом довго дивився на наше маленьке багаття, і нарешті відповів:
– Ми йдемо туди, де мені нічого не буде нагадувати про ту ганебну річ, яку я зробив. Дружино, ми йдемо жити до кроу.
При цих словах моя мама відсахнулась, мов від удару, а я затремтів, немов від пориву зимового вітру. Потім вона вигукнула:
– Кроу! З усіх ворожих племен вони найгірші! Ти хочеш, щоб вони нас убили?
– Ні, вони нас не вб'ють. Мій талісман бізона захистить нас від цього. Цієї ночі я мав видіння. Я бачив, як тане зимовий сніг і на проталинах росте нова трава. Тому, коли я прокинувся, то зрозумів, що побачу як настане наступне літо, і вирішив, що ми повинні піти жити з кроу.
– Але в твоєму видінні ти не бачив, що твоя дружина і син побачать наступне літо. – сумно сказала мама.
– Моє майбутнє, це і ваше майбутнє. Я більше нічого не хочу про це чути! Ми йдемо жити з кроу.