Єдиний її недолік – боязкість. Боязка вона була настільки, що привела до повного розпачу організаторів конкурсу на титул "Міс Перу", оскільки ніяк не погоджувалася взяти в ньому участь. Ніхто, в тому числі й доктор Кінтерос, не міг пояснити, чому Еліаніта так поспішила вийти заміж, і, головне, за кого… Звичайно, Рудий Антунес мав відомі переваги. Він був поступливим хлопцем, мав диплом менеджера, отриманий в університеті Чикаго, успадкував компанію з виробництва добрив, та до того ж завоював кілька призових кубків на велогонках. Однак з незліченних юнаків Мірафлореса і Сан-Ісідро, які увивалися навколо Еліаніти і були готові на злочин заради одруження з нею, Рудий, без сумніву, був найневдалішою кандидатурою і до того ж (доктору Кінтерос стало соромно, що він дозволяє собі так судити про того, хто через годину-другу стане його родичем) найбездарнішим, тупуватим і дурним.
— Ти, дядько, переодягаєшся ще повільніше мами, — поскаржився, не перестаючи стрибати, Річард.
Вони увійшли до гімнастичної зали. Коко, в якому педагогічне покликання було сильніше професійних обов'язків, втовкмачував Негру Умільє основи власної філософії, показуючи на шлунок:
– Коли ти їси, коли працюєш, сидиш у кіно, пораєшся зі своїм дівчиськом, випиваєш – у будь-який момент свого життя, навіть, якщо зможеш, у труні, пам'ятай: втягуй живіт! – І наказав: – Десять хвилин warm up, щоб потрясти твої кістки, Мафусаїле!
Стрибаючи через скакалку поряд з Річардом і відчуваючи, як приємне тепло охоплює тіло, лікар міркував: незважаючи ні на що, не так вже й страшно мати за плечима п'ятдесят років, якщо зберіг свої сили. Хто з його ровесників міг похвалитися відсутністю живота, граючими м'язами? Та навіщо ходити далеко: рідний брат Роберто – на три роки молодший за нього – здавався старшим років на десять, такий він був круглий, одутлий і сутулий. Бідолаха Роберто, напевно, йому теж сумно через майбутнє весілля Еліаніти, світла його очей. Зрештою, весілля – це втрата дочки. Та й його власна дочка Чара може будь-якої миті вискочити заміж; ось отримає коханий Тато Сольдевілья диплом інженера, і доведеться тоді випробувати таку ж гіркоту, відчути себе старим. Доктор Кінтерос поводився зі скакалкою з легкістю, яку дає практика, жодного разу не заплутавшись, не порушивши ритму, змінюючи ноги, схрещуючи та розводячи руки, як це роблять треновані спортсмени. У дзеркало він спостерігав, як його племінник, збиваючись і плутаючись, скаче з шаленою швидкістю. Зуби юнака були міцно стиснуті, на лобі виступили краплі поту, а очі заплющені, ніби він прагнув на чомусь зосередитися. Чим стурбований? Мабуть, через якусь спідницю?
— Досить стрибати, лежні. — Коко, хоч і займався підняттям тяжкості з Періко і Негром Уміллею, не спускав з ока доктора з племінником, даючи їм час увійти в ритм. – Три серії вправ сидячи! І негайно, скам'янілості!
Вправи для черевного преса були випробуванням сили доктора Кінтерос. Він виконував їх з неймовірною швидкістю, закидаючи руки за шию, відкидаючись назад, але не торкаючись спиною підлоги, потім майже дістаючи колінами до лоба. Після кожної серії з тридцяти вправ слідував хвилинний перепочинок, коли він лежав, розтягнувшись і важко дихаючи. Виконавши дев'яносто вправ, лікар сів і із задоволенням зазначив, що залишив Річарда далеко позаду. Він обливався потом з голови до ніг, серце його калаталось.
— Ніяк не можу зрозуміти, чому Еліаніта виходить заміж за цього Рудого Антунеса? – почув сам себе лікар. — І що вона в ньому знайшла?
Загалом усе це було ні до чого, і лікар відразу ж розкаявся, але Річард навіть не здивувався питанню. Задихаючись – він щойно закінчив вправи, – юнак відповів жартом:
– Кажуть, хоч за вола, аби дома не була, дядьку…
— Він чудовий хлопець і, я впевнений, зробить дівчинку щасливою, — намагався виправити становище доктор Кінтерос, дещо збентежений. – Я хотів сказати, що серед шанувальників твоєї сестри були найкращі хлопці Ліми. І ось, будь ласка! Усім дала відставку, а прийняла пропозицію Рудого – він, звичайно, хлопець добрий, але такий, такий…
— Недоросток, ти хочеш сказати? — Допоміг йому Річард.
– Ну, я б не говорив так різко. — Лікар Кінтерос вдихав і видихав повітря, розводячи і схрещуючи руки. — Але, зізнатися, він здається пташенятком, що випало з гнізда. Іншій дівчині він, може, й підійшов би, але Еліаніта... Така гарна, така розумниця. Бідолаха, ще наплачеться з ним! – Лікар відчув незручність за свою відвертість. — Та ти, племіннику, не приймай усе це близько до серця.
— Будь спокійний, дядьку, — усміхнувся Річард. – Рудий – добрий хлопець, і якщо наша крихта звернула на нього увагу, значить, він того вартий.
– Тричі по тридцять side bonds (Бічні нахили (англ.).Перекл.), інваліди! — прогарчав Коко, піднявши над головою штангу у вісімдесят кілограмів і роздувшись, як жаба. — Втягти черево!
Доктор Кінтерос подумав, що за гімнастикою Річард забуде про свої колотнечі, але, нахиляючись з боку в бік, він знову зазначив, що племінник виконував вправи з якоюсь особливою люттю: обличчя юнака знову спотворилося, знову на ньому проступили туга і розпач. Згадавши, що у сім'ї Кінтерос було досить невротиків, лікар припустив: мабуть, старшому синові Роберто випало на долю продовжити традицію у наступному поколінні. Однак, відволікшись від цих думок, він прикинув, що, мабуть, було б розумніше зайти в клініку перед заняттями гімнастикою і поглянути на маму трійні, а також на сеньйору, оперовану з приводу фіброми. За хвилину він уже більше ні про що не думав, захоплений фізичними вправами. Він піднімав і опускав ноги ("п'ятдесят разів"), вигинав корпус ("Тричі викручуватись, доки не луснуть легені!"), змушував працювати спину, груди, шию, слухняний наказам Коко ("Сильніше, прадіду! Веселіше, труп!") . Весь він перетворився на одну суцільну легеню, яка захоплювала і випускала повітря; у шкіру, що рясно линула потом; у м'язи, які перенапружилися у зусиллях, знемагаючи, страждаючи. Коли Коко прокричав: "Три рази по п'ятнадцять ривків із навантаженням!" — Доктор зрозумів, що дійшов до точки. Він, правда, намагався із самолюбства виконати хоч серію ривків із гирею у дванадцять кілограмів, але сил уже не вистачало. Лікар був вичавлений як лимон. Гиря вирвалася в нього з рук на третьому ривку, після чого йому довелося вислухати чимало дотепів від важкоатлетів ("Муміям – у могилу, лелекам – у зоопарк! Викликай похоронне бюро! Requiescat in pace, amen!(Спочивайте з миром,амінь.Лат. Перекл.)) і з німою заздрістю дивитись, як Річард, все в тому ж швидкому ритмі і з тією ж люттю, легко виконував задані вправи. Ні, сталості та дисципліни, розумної дієти та спокійного способу життя ще недостатньо, майнула думка у доктора Кінтероса. Все це компенсує різницю у віці лише до певної межі, але, переступивши її, вік сам встановлює непереборні перепони, дистанції, які неможливо здолати. Трохи згодом, у сауні, майже засліпившись від поту, що заливав очі, лікар меланхолійно повторив фразу, вичитану в якійсь книзі: "Молодість! Згадка про тебе приводить у відчай". Вийшовши із сауни, він побачив, що Річард приєднався до важкоатлетів і навіть змагається з ними. Коко кинув насмішкувату репліку:
— Красень вирішив покінчити життя самогубством, доктор!
Річард навіть не посміхнувся. Він тримав гирі на вазі, і його спітніле, червоне, з венами, що надулися, обличчя відбивало відчай і безвихідь, здавалося, ось-ось він кинеться на оточуючих. Лікареві раптом уявилося, як племінник гирями розвалить голову їм усім чотирьом. Він помахав рукою і, звернувшись до Річарда, пробурчав: "Побачимося в церкві".
Повернувшись додому, він заспокоївся, дізнавшись, що мати трійні тут же, в палаті, побажала грати в бридж із приятельками, які відвідали її, а сеньйора, оперована з приводу фіброми, питала, чи можна їй з'їсти оладки під тамариндовим соусом. Лікар дозволив і бридж, і оладки і, задоволений собою, почав переодягатися: темно-синя трійка, біла шовкова сорочка, срібляста краватка, яку він заколов шпилькою з перлиною. Він обприскував духами хустку, коли принесли листа від дружини; до листа Чаріта приписала кілька рядків. Воно було відправлене з Венеції – чотирнадцятого міста в їхньому турне: "Поки ти отримаєш наше послання, ми побуваємо ще в семи містах – вони такі прекрасні". Обидві були щасливі, а Чаріта цілком зачарована італійцями: "Всі вони – кіноартисти, татко, і ти навіть уявити не можеш, які вони майстри на компліменти, тільки не говори про це Тато, тисячі поцілунків, чао!"
Лікар вирушив пішки до церкви Святої Марії, що на площі Овало-Гутьєррес. Було ще рано, запрошені тільки-но починали прибувати. Він став у передніх рядах і почав розглядати вівтар, прикрашений ліліями та білими трояндами, а також вітражі, що нагадували митри прелатів. Лікар ще раз переконався в тому, що ця церква йому зовсім не подобається через дратівливе поєднання гіпсу, цегли та претензійних напіварок. Іноді він вітав легкою усмішкою знайомих. Звичайно, інакше і бути не могло: у церкві зібралося все вище товариство. Далекі родичі, друзі, які з'явилися після вікової відсутності, і, звичайно, цвіт міста: банкіри, посли, промисловці, політики. "Ех, Роберто, ах, Маргарита, які вони легковажні!" — думав доктор Кінтерос, але без осуду, скоріше схиляючись до слабостей брата та його дружини. Дещо схвильований, він побачив, як до церкви під звуки весільного маршу входить наречена. Вона була справді прекрасна у своїй повітряній білій сукні; її обличчя, ледве помітне під фатою, сяяло чудовою красою, одухотвореністю; опустивши очі, об руку з Роберто, підходила вона до вівтаря, а батько, солідний і величний, намагався приховати свої переживання під маскою володаря світів. Рудий Антунес виглядав не таким уже негарним: він був втиснутий у новенькій фрак, фізіономія його сяяла від щастя; навіть його мати – безбарвна англійка, яка, проживши чверть століття у Перу, все ще плутала іспанські прийменники, – у довгій темній сукні, з двоповерховою зачіскою, здавалась привабливою. Ось уже правда, подумав доктор Кінтерос, хто не відступає, той свого доб'ється. Бо бідолаха Рудий Антунес переслідував Еліаніту з того часу, коли вони були дітьми, надаючи їй усілякі знаки уваги, які вона завжди приймала з олімпійським спокоєм.