Переклад Юрка Покальчука
Частина І
Сержант кидає погляд на матір Патросінію – гедзь і далі сидить на її лобі. Човен то занурюється носом у каламутну воду, то здіймається над нею, посуваючись між двома стінами дерев, від яких лине гарячий, липкий випар. Голі до пояса жандарми сплять, скулившись під навісом з пальмового листя, що укриває їх від зеленкувато-жовтого полудневого сонця: голова Малюка спочиває на череві Важкого, з Блондина струмує піт, а Чорний хропе з відкритим ротом. Човен супроводжує хмара москітів, між тілами шастають метелики, оси, жирні мухи. Мотор рівно гуркоче, глухне, знову гуркоче, лоцман Ньєвес лівою рукою стернує, у правій тримає цигарку, і його бронзове обличчя лишається незворушним під солом'яним капелюхом. Ці місцеві, із сельви, якісь ненормальні, чому вони не пітніють, як кожен порядний християнин? На кормі, заплющивши очі, заклякла мати Анхеліка, її обличчя вкрите безліччю зморщок; щомиті вона висуває кінчик язика, облизує спітнілий вусик над верхньою губою і спльовує. Бідолашна старенька, не для неї таке мордування. Гедзь змахує синіми крильцями, поволі злітає з почервонілого чола матері Патросінії і, виписуючи кола в білому світлі, зникає. Лоцман збирається вимкнути мотор, – сержанте, допливаємо, за цією розпадиною Чікаїс. Але серце підказує сержантові, що там нікого не буде. Вщухає шум мотора, черниці й жандарми розплющують очі, підводять голови, роззираються. Лоцман Ньєвес править човном навстоячки, занурюючи весло то з правого борту, то з лівого, човен тихо підпливає до берега, жандарми встають, одягають сорочки і кепі, поправляють гетри. За вигином річки стіна рослинності на правому березі раптом уривається, і в прогалині видні вузенька смуга червонястої землі – глибокий яр, що спускається до маленької затоки; багнистої, повної каміння, зарослої тростиною і папороттю. Біля берега не видно жодного човна, в яру – жодної людської постаті. Човен торкається дна, Ньєвес та жандарми зіскакують і чалапають до берега по свинцевому мулу. Справжній собі цвинтар, серце не обманювало, мангачі[1] мали рацію. Сержант, трохи зігнувшись, стоїть на носі, лоцман і жандарми підтягають човен до сухої землі. Допоможіть черницям, візьміться по двоє за руки, зробіть стільчики і перенесіть їх, щоб вони не замочилися. Мати Анхеліка важко сідає на руки Чорного й Важкого, мати Патросінія, поки Малюк та Блондин сплітають руки, щоб перенести її, вагається, а тоді, плюхнувшись урешті на "сидіння", червоніє мов рак. Жандарми, похитуючись, переходять мілину й опускають черниць на землю там, де закінчується болото. Сержант сплигує з човна, підходить до схилу, а мати Анхеліка вже рішуче видирається нагору, за нею – мати Патросінія, обидві, майже рачкуючи, зникають у клубах червоні куряви. Земля в яру м'яка, вминається на кожному кроці сержант і жандарми теж піднімаються нагору, вгрузаючи по коліна; вони зігнуті, задихаються від пилюки й затуляють носовичками роти. Важкий весь час чхає і спльовує. Нагорі вони обтрушують один одному мундири, і сержант роззирається на всі боки: кругленька галявина, жменька хижок з покрівлями, схожими на стіжки, невеличкі ділянки маніоки й бананів, а довкола густий ліс. Поміж хижками – деревця, з гілля яких звисають овальні кошики – гнізда паукарів[2]. Я ж попереджав вас, мати Анхеліко, киньте оту вашу впертість, тепер ви впевнилися – тут немає жодної живої душі. Але мати Анхеліка обстежує всі закутки, заходить до однієї хижки, виходить, зазирає до другої, плескає в долоні, щоб відігнати мух, не спиняється ні на секунду, і здалеку здається, ніби там, у клубах пилюки, сновигає не вона, а її затверділа сутана, якась украй непосидюща тінь. Натомість мати Патросінія стоїть непорушно – руки її заховані під сутаною, очі раз по раз оббігають безлюдне селище. Кілька гілок тремтить, чується джеркотіння, і зграйка птахів з зеленими крилами, чорними дзьобами і блакитними грудцями починає галасливо кружляти над спорожнілими хижками Чікаїса; жандарми і черниці проводжають птахів поглядами, поки вони не зникають у хащах, але крики їхні ще чути якийсь час. Тут є папужки, треба запам'ятати на той випадок, якщо не буде харчів. Але від їхнього м'яса, благочестива мати, дістають дизентерію, тобто людині весь час спорожнюється шлунок. З яру вигулькує солом'яний капелюх і засмагле обличчя лоцмана Ньєвеса, – отож і маєте, всі агваруни повтікали. Ну і вперті ці черниці, чому, скажіть, було їм нас не послухати? Мати Анхеліка підходить, і от уже її вузлуваті, тверді руки в коричневому ластовинні злітають і перед обличчям сержанта, – вони повинні бути десь неподалік, вони речей своїх не забрали, треба почекати, вони повернуться. Жандарми перезираються, сержант закурює цигарку, два паукари літають над ними, волого виблискуючи чорно-золотим пір'ям. Ось і пташки, геть усе в Чікаїсі лишається на своїх місцях. Крім агварунів, – сміється Важкий, – чому було не захопити їх зненацька? Мати Анхеліка сопе, – хіба ж ви їх не знаєте, матінко? – сива волосина в неї на підборідді легенько тремтить, – вони бояться білих, отож і ховаються: поки ми звідси не підемо, агваруни й носа не покажуть. Маленька кругленька мати Патросінія теж підходить, стає поміж Блондином і Чорним. Але ж торік вони не ховалися, навпаки, вийшли до нас, привітали, почастували свіжою рибою, хіба ви, сержанте, не пам'ятаєте? Мати Патросініє, тоді вони нічого не знали, а тепер збагнули, що до чого, треба це врешті зрозуміти. Жандарми і лоцман Ньєвес сідають на землю й роззуваються, Чорний відгвинчує ковпачок фляжки, п'є і зітхає. Мати Анхеліка підводить голову: нехай напнуть намети, сержанте, – зморщене обличчя, – нехай натягнуть москітні сітки, – незворушний погляд, – ми зачекаємо, поки агваруни повернуться, – надтріснутий голос, – і не треба робити такої міни, я знаю, що кажу. Сержант кидає цигарку, затоптує її, – яка мені різниця, хлопці, підйом. Раптом зринає кудкудакання, з хащів вискакує курка.
Блондин і Малюк переможно кричать, женуться за чорною, в білих цятках куркою, хапають її, очі матері Анхеліки спалахують, – що ви робите, бандити! – вона погрожує їм кулаком, – хіба це ваша курка, негайно її відпустіть. І сержант: відпустіть, але ж, матінко, коли ми вже тут, то треба щось їсти, не конати ж нам з голоду. А мати Анхеліка: не дозволю цього, хіба люди довірятимуть нам, коли ми крастимемо їхню птицю? І повновида рум'янощока мати Патросінія теж підтакує: красти – значить ображати бога, хіба ви, сержанте, не знаєте заповідей? Курка опиняється на землі, квокче, розправляє крила і незграбно тікає, а сержант здвигає плечима: навіщо вводити себе в оману, ви ж знаєте цих індіанців не гірше від мене. Жандарми прямують до яру, з дерев знову лунає вереск папужок і паукарів, дзижчать комахи, легенький вітрець ворушить пальмове листя на покрівлях Чікаїса. Сержант послаблює гетри, бурчить щось крізь затиснені зуби, кривиться, і лоцман Ньєвес плескає його по плечу: не псуйте собі кров, сержанте, дивіться на все спокійніше. Сержант крадькома вказує на черниць: така служба, доне Адріан, хоч кого виведе з себе. Мати Анхеліку мучить спрага, а може, й гарячка, – духом я сильна, але тілом уже немічна, мати Патросініє, – одначе та заперечує: ні, ні, не кажіть так, мати Анхеліко, зараз жандарми повернуться, поп'єте лимонаду, й вам одразу покращає, ось побачите. Чи то не про мене вони перешіптуються? – сержант неуважно озирається довкіл, – може, мене за дурня вважають? – обмахується кепі, – от поганки, – і раптом звертається до лоцмана Ньєвеса: добре виховані люди не перешіптуються у товаристві, – а той на це: сержанте, подивіться, жандарми біжать назад. Човен? Так, – притакує Чорний. З агварунами? І Блондин: так, мій сержанте, – і Малюк: так, – і Важкий, і черниці: так, так. Усі метушаться, перепитують одне одного, й тоді сержант: Блондине, вертайся до яру, попередиш нас, коли вони підніматимуться, а решта – ховайтесь. Лоцман Ньєвес підбирає з землі гетри й карабіни, жандарми й сержант прямують до найближчої хижки, але черниці лишаються стояти на галявині. Хай матінки сховаються, мерщій, мати Патросініє, мати Анхеліко. Ті перезираються, шепочуть щось, переступають з ноги на ногу; входять до хижки навпроти. Блондин вистромлюється з кущів, які затуляють його від агварунів, тицяє пальцем у напрямку річки: вже висідають, сержанте, прив'язують човен, уже йдуть сюди, – а той йому: дурню, хутчій ховайся і будь напоготові. Лежачи долічерева, Важкий і Малюк слідкують крізь шпарки в стіні з пальмових жердин за галявиною, Чорний і лоцман Ньєвес стоять в глибині хижки, а Блондин, прибігши чимдуху, вклякає навпочіпки біля сержанта. Ось вони, мати Анхеліко, вони вже там, – і мати Анхеліка: хоч я й стара, але очі маю добрі, мати Патросініє, бачу їх, усіх шістьох. Попереду йде розпатлана баба з брудно-білим клаптем тканини на стегнах, груди в неї темні, великі, звисають аж до пояса. За нею – два чоловіки, непевного віку, низенькі, опасисті, на кощавих ногах, стегна прикриті темно-жовтими шматками матерії, що підв'язані ліанами, сідниці голі, волосся спадає на чоло, сягаючи брів. Чоловіки несуть грона бананів. Далі – двоє дівчаток у вінках з пальмового волокна, в одної – в носі колечко, друга – із шкіряними браслетами на кісточках ніг. Обидві голі, як і хлопчик, що йде слідом – він худіший і, здається, наймолодший. Вони обдивляються безлюдну галявину, баба відкриває рота, чоловіки похитують головами. Будете розмовляти з ними, мати Анхеліка? А сержант: так, черниці зараз виходять, увага, хлопці. Шість голів повертаються, застигають. Черниці, посміхаючись, крок за кроком наближаються до агварунів, і водночас, майже непомітно для ока, агваруни притуляються одне до одного, стають єдиним, закам'янілим тілом. Шість пар очей невідривно стежать за двома постатями в темних сутанах, які пливуть до них. Якщо почнуть упиратися й викидати коники, починаймо, хлопці, і жодного пострілу, не настрахайте їх. А Блондин: вони дозволяють черницям підійти, сеньйоре сержант, я думав, що вони втечуть, тільки-но їх угледять.