Там дуже багато помаранчевих садів. Невже ти й цих помаранчів не пам'ятаєш? Найсолодші в світі.
– Мені соромно, що я лежу тут, як мрець, а ти вже ледве дихаєш від того веслування, – мовив Фусія.
– Тут навіть не треба веслувати, старий, – сказав Акіліно, – треба лише тримати стерно. Зараз, коли ми перепливли пороги, річка сама працює за нас. Я не люблю тільки, коли ти сидиш тихо і починаєш дивитися в небо так, немовби побачив чулья-чакі.
– Ніколи не бачив його, – заперечив Фусія. – Тут, у сельві, усі бачили його, принаймні хоч раз, а я жодного. Навіть у цьому мені не пощастило.
– Скажи краще, що пощастило, – сказав Акіліно. – Знаєш, одного разу чулья-чакі явився сеньйорові Хуліо Реатегі? Кажуть, це трапилося в одній ущелині на Ньєві. Але Реатегі спостеріг, що той щось надто кульгає, і, помітивши оту своєрідну коротшу ніжку, прогнав його пострілами. До речі, Фусіє, чому ти посварився з сеньйором Хуліо Реатегі? Напевне, утнув йому одну з тих своїх штучок?
– Утнув, і не раз, а вперше ще перед тим, як познайомився з ним, невдовзі після приїзду до Ікітоса, старий. Пізніше я розповів йому про це, і Реатегі сміявся: отже, це ти обвів круг пальця того дона Фабіо, губернатора Санта-Марія де Ньєви?
– До ваших послуг, шановний сеньйоре, – сказав дон Фабіо. – Чого бажаєте? Чи надовго ви приїхали до Ікітоса?
Так, він, Фусія, залишиться тут надовго, можливо, навіть назавжди; адже він має справу з лісовою промисловістю, – хіба дон Фабіо не чув про це? – й будуватиме лісопильний завод неподалік Наути. І, власне, чекає на приїзд кількох інженерів. У нього багато складнощів у роботі, і він добре заплатить донові Фабіо, але хотів би мати велику зручну кімнату, а дон Фабіо: зрозуміла річ, сеньйоре, прошу дуже, я тут саме для того, щоб обслуговувати клієнтів. Одне слово, старий, він ковтнув гачок.
– Він дав мені найкращу кімнату у готелі, – вів далі Фусія. – З вікнами в сад, у якому росли панамські пальми. Запрошував мене до себе на вечерю і невпинно торочив про свого шефа. Я ледве розумів його, бо тоді ще кепсько знав іспанську мову.
– А сеньйора Реатегі не було на той час в Ікітосі? – спитав Акіліно. – Він був уже тоді багатий?
– Ні, по-справжньому він розбагатів пізніше, на контрабанді, – пояснив Фусія. – Але вже мав цей готель, починав торгувати з індіанцями і тому поїхав до Санта-Марія де Ньєви. Скуповував каучук, шкіри, продавав їх в Ікітосі. Це там мені спало на думку взятися за те діло. Але знову те ж саме, потрібен був капіталець, а я не мав ані сентаво.
– І багато грошей ти вкрав тоді, Фусіє? – спитав Акіліно.
– П'ять тисяч солів, доне Хуліо, – сказав дон Фабіо. – І мій паспорт, і кілька срібних приборів. Мені дуже прикро, сеньйоре Реатегі, я розумію, як погано ви думатимете про мене. Але присягаюсь, я працюватиму в поті чола свого і відшкодую вам геть усе, до останнього сентаво.
– І тебе ніколи не мучило сумління, Фусіє? – поцікавився Акіліно. – Багато років хочу спитати тебе про це.
– Через те, що обікрав того сучого сина Реатегі? – вигукнув Фусія. – Він багатий, бо накрав більше від мене, старий. Але він мав з чим починати, а я не мав нічого. Це була моя лиха доля, завжди я мусив починати з нуля.
– А куди ж ви тоді дивилися? – обурився дон Хуліо Реатегі. – Чому вам не спало на думку перевірити його документи, доне Фабіо?
Але ж він перевірив, і паспорт був, як новенький, звідки він міг знати, що це підробка, доне Хуліо? До того ж Фусія приїхав так добре одягнений і говорив так переконливо! І він, Фабіо, навіть подумав, що, коли сеньйор Реатегі повернеться з Санта-Марія де Ньєви, то вони почнуть разом робити великі справи. Людина така необережна.
– А що ти мав тоді у тій валізці, Фусіє? – спитав Акіліно.
– Карти Амазонії, сеньйоре Реатегі, – пояснив дон Фабіо. – Величезні, такі, як ото можна побачити в казармах. Порозвішував їх у своїй кімнаті і говорив: це для того, щоб знати, якими шляхами будемо сплавляти ліс. Малював щось і писав по-португальському, хіба це не дивно?
– Нічого дивного, доне Фабіо, – сказав Фусія. – Окрім дерева, мене цікавить також торгівля. А іноді дуже вигідно мати контакти з тубільцями. Тому я й позначив племена.
– Навіть ті з Мараньйону і з Укайялі, доне Хуліо, – уточнив дон Фабіо. – А я думав, це ділова людина, буде добрим партнером для сеньйора Реатегі.
– Пам'ятаєш, як ми спалили твої карти? – спитав Акіліно. – Сміх, та й годі, ті, що складають карти, не знають, що Амазонія це немов розпалена жінка, – не всидить спокійно. Тут усе змінюється: річки, тварини, дерева. Нема ради, Фусіє. Ми потрапили на божевільну землю.
– Він знає сельву чудово, – сказав дон Фабіо. – Коли повернеться з Верхнього Мараньйону, я вас познайомлю, і ви напевне заприятелюєте.
– Тут, у Ікітосі, усі розповідають про дона Хуліо дива, – мовив Фусія. – Дуже хотів би познайомитися з ним. Ви випадково не знаєте, коли він повернеться до Санта-Марія де Ньєви?
– Дон Хуліо впорядковує там свої справи, та й губернаторство забирає в нього багато часу, але вирватись на короткий строк йому вдається завжди, – відповів дон Фабіо. – Залізний характер, сеньйоре. Успадкував його від батька, який був одним з найбільших скупників каучуку в часи розквіту Ікітоса. А коли збанкрутував, пустив собі кулю в лоба. Реатегі втратили усе до останньої сорочки. Але дон Хуліо звівся на ноги, самотужки. Кажу вам, це людина з залізною волею.
– Колись у Санта-Марія Ньєві на його честь влаштували банкет, і я чув його промову, – сказав Акіліно. – Він говорив про свого батька з великою гордістю, чуєш, Фусіє.
– Батько – це була одна з його улюблених тем, – відповів Фусія. – Коли ми працювали разом, він при кожній нагоді згадував про нього. Ет, сучий син Реатегі, клятий везунчик! Я завжди йому заздрив, старий.
– А такий чистенький, такий пещений, – сказав дон Фабіо. – І подумати тільки, що я догоджав йому, майже ноги цілував. Коли він входив до готелю, то навіть кішка від радощів хвіст задирала. Що за клята людина, доне Хуліо.
– Ну й колінця викидаєш ти на прощання, Фусіє. У Кампо Гранде відлупцював вартівників, а в Ікітосі вбив кішку, – мовив Акіліно.
– Правду кажучи, доне Фабіо, це не здається мені надто важливим, – сказав Хуліо Реатегі. – Мені шкода лише срібла, яке він у мене поцупив.
Але кішці було дуже боляче, доне Хуліо. Він задушив її простирадлом, і повісив до москітної сітки. Увійти так до кімнати, і раптом побачити її, завислу в повітрі, закоцюблу, з вибалушеними очима, – це жахливо. Зло заради зла важко зрозуміти, доне Хуліо.
– Людина робить все що завгодно, аби вижити, я розумію твої крадіжки, – сказав Акіліно. – Але навіщо витворяти таке з кішкою, чи це від люті, що ти не мав того початкового капіталу?
– І це також, – відповів Фусія. – А до того ж від тієї паскуди тхнуло, і вона повсякчас мочилася на моє ліжко.
Цей вчинок цілком у характері азіатів, доне Хуліо, вони мають такі бандитські звичаї, нічого неможливо передбачити; він, Фабіо, недавно дізнався, наприклад, що китайці в Ікітосі тримають котів у клітках і відгодовують їх молоком, а коли вони погладшають, то кидають їх у казан і їдять, сеньйоре Реатегі.
– Доне Фабіо, – сказав Реатегі, – я хочу зараз поговорити з вами про покупки, задля того я й приїхав з Санта-Марія де Ньєви. Ну то як, купив він?
– Усе, що ви замовляли, доне Хуліо, – повідомив дон Фабіо. – Люстерка, ножі, матерію, намисто, і дуже дешево. Коли ви поїдете на Верхній Мараньйон?
– Я не міг сам забратися у глушину, щоб торгувати, я потребував спільника, – мовив Фусія, – і після цієї історії повинен був шукати його подалі від Ікітоса.
– Тому ти приїхав до Мойобамби, – сказав Акіліно. – І заприятелював зі мною, аби я супроводжував тебе в подорожах до індіанських племен. Отже, ти почав наслідувати сеньйора Реатегі, перш ніж познайомився з ним, перш ніж став його працівником. Ти тільки й торочив про прибутки, Фусіє: ходи зі мною, Акіліно, за рік станеш багатієм; аж голова мені боліла від твоїх виспівувань.
– Ось бачиш, кожному своє, – зітхнув Фусія. – Я присвятив себе цьому більше, ніж інші, ніхто не ризикував так, як я, і ось чим усе закінчилося. Хіба це справедливо?
– На все божа воля, Фусіє, – сказав Акіліно. – Не нам про це судити.
Одного теплого грудневого ранку до П'юри прибув чоловік. Верхи на мулі, який ледве дибав, він несподівано виринув з-поміж південних дюн: постать у широкополому капелюсі, загорнута в легке пончо. Крізь рожевувате світло світанку, коли язики сонячного полум'я починають повзти пустелею, прибулець із задоволенням побачив перші кактусові зарості, обпалені сонцем ріжкові дерева, білі будиночки Кастілії, які що ближче до річки, то численніші й скупченіші. Дихаючи густим повітрям, він підходив до міста, котре спостеріг ще з протилежного берега, – воно блищало, мов дзеркало. Прибулець поїхав вулицями Кастілії, ще безлюдними, і біля Старого мосту зліз з мула. Якусь хвилину дивився на будівлі по інший бік річки, на бруковані вулиці, на будинки з балконами, на піщинки, завислі в повітрі, на масивну вежу собору з її округлим дзвоном кольору сажі, на зелені плями садиб, що на північній околиці розсипані вздовж берега річки в напрямку Катакаосу. Ведучи за повід мула, він пройшов пішки через Старий міст і, ляскаючи час від часу бичем по ногах, попростував головною вулицею міста, що простягається від річки до Пласа де Армас. Там прибулець затримався, прив'язав мула до тамариндового дерева, сів на землю й опустив криси капелюха, щоб захиститися від піску, який безжалісно колов йому очі. Певно, він здійснив довгу подорож: рухи його були повільні, втомлені. Коли піщаний дощ припинився і на площі з'явилися перші мешканці, прибулець спав. Поруч з ним лежав здохлий мул, з мордою, вимазаною зеленавою піною, й з вибалушеними очима. Ніхто не наважився будити чоловіка. Звістка розлетілася миттєво, і площа заповнилася натовпом цікавих, які, штовхаючись і перешіптуючись, пропихалися до незнайомого. Декотрі вилізли на павільйон, інші оглядали прибульця, міцно охопивши стовбури пальм. Це був атлетичної будови молодий чоловік, що мав квадратні плечі й густу широку борідку; крізь сорочку з відірваними гудзиками прозирав його м'язистий, волохатий торс.