Але сьогодні я вже знаю, де ми обмиємо моє повернення, і заради мене мусите пристати на це.
– Куди він, чорт забирай, хоче йти? – спитав Хосефіно. – До "Королеви"? До "Трьох зірок"?
– До нашої Чунги, Чунгіти, – сказав Літума.
– Куди там, – заперечив Мавпа. – У Зелений Дім, ні більше, ні менше. Ось так, непереможний.
II
– Ти саме втілення диявола, – сказала мати Анхеліка й схилилася над Боніфацією, що розпростерлася на підлозі, як темне, зацьковане звірятко. – Невдячна, бездушна.
– Нема нічого гірше невдячності, Боніфаціє, – промовила ігуменя. – Навіть звірі спроможні бути вдячними. Бачила мавпочок, коли їм дають банани?
Обличчя, руки, накидки черниць, здавалося, світились у напівмороці комірчини. Боніфація лежала так само без руху.
– Колись ти зрозумієш, що накоїла, і розкаєшся, – сказала мати Анхеліка. – А якщо ні, то втрапиш до пекла, негідне дівчисько.
Вихованки сплять у довгій, вузькій, мов тунель, кімнаті; в голих стінах пробито три вікна, які виходять на Ньєву, єдині двері ведуть на широке подвір'я місії. На підлозі, притулені до стін, лежать малі складані койки; вихованки складають їх, коли встають, а ввечері розкладають. Боніфація спить на дерев'яному ліжку, по той бік дверей, у комірчині, яка ніби вклинюється між спальнею вихованок і подвір'ям. Над ліжком висить розп'яття, а поруч стоїть скриня. Келії черниць містяться на протилежному подвір'ї, в резиденції: білому будинку з двоскатним дахом і дерев'яною балюстрадою. Біля резиденції – їдальня і класна кімната, де вихованки вчаться розмовляти по-іспанському, читати по складах, рахувати, шити і гаптувати. Уроки закону божого й моралі відбуваються у каплиці. В кутку подвір'я є приміщення, схоже на клуню, що по сусідству з садом місії; високий червоний комин стримить з-поміж лісових гілок, які визирають з-за стіни: це кухня.
– Ти була ще ось такою, але вже й тоді можна було передбачити, що з тебе виросте, – ігуменя опустила руку на півметра від підлоги. – Ти знаєш про що я кажу, правда?
Боніфація повернулася на бік, підвела голову і втупилась у руку ігумені. Лемент папуг у саду долинав аж до її комірчини. Надворі темніло, крізь вікно невиразно виднілися переплутані гілки дерев. Боніфація сперлася ліктями на підлогу:
– Ні, не знаю, матусю.
– Того всього, що ми для тебе зробили, також не знаєш, правда? – вибухнула мати Анхеліка, яка ходила взад-уперед зі стиснутими кулачками. – Не знаєш, чим ти була, коли ми тебе підібрали, га?
– Звідки мені знати, – прошепотіла Боніфація. – Я була дуже мала і не пам'ятаю.
– Зверніть увагу, мати, який солодкий в неї голосок, – вигукнула мати Анхеліка. – Думаєш мене обдурити? Гадаєш, що я тебе не знаю? І хто дозволив тобі говорити "матусю"?
Після вечірньої молитви сестри йдуть до їдальні, а вихованки на чолі з Боніфацією прямують до спальні. Стелять койки і, коли вже лежать, Боніфація гасить каганці, замикає двері на ключ, вклякає навколішки під розп'яттям, молиться і теж вкладається спати…
– Ти бігала по саду, греблася в землі і, як тільки знаходила якогось хробака, то пхала собі до рота, – сказала ігуменя. – Увесь час хворіла, а хто тебе лікував і доглядав? Теж не пам'ятаєш?
– І була гола! – вигукнула матір Анхеліка. – Я сама з власного бажання, шила тобі сукенки, але ти їх здирала з себе і показувала усім довкола свій сором, а тобі вже було, мабуть, таки більше, ніж десять років. Лихі інстинкти сиділи в тобі, дияволице, лише паскудства тобі подобались.
Закінчився сезон дощів, присмерк западав дуже швидко: вдалині, за мішаниною гілок і листя в вікні, небо було скупченням тьмяних обрисів та іскор. Ігуменя поважно сиділа на мішку з зерном, мати Анхеліка ходила туди-сюди, вимахуючи кулачком, і коли в неї засукувався рукав сутани, то з'являлася рука: тонка біла змійка.
– Ніколи не могла б собі уявити, що ти спроможешся на щось таке, – сказала ігуменя. – Як це було, Боніфаціє? Навіщо ти це зробила?
– Тобі не спало на думку, що вони можуть померти з голоду або втонути в річці? – спитала мати Анхеліка. – Що можуть застудитись? Ні про що не подумала, розбійнице!
Боніфація захлипала. Комірчина була насичена запахом масної землі і вогкого зілля, який у присмерку вчувався ще виразніше. Нічний духмяний запах, здавалося, проникав крізь вікно, змішаний з чистим, прозорим стрекотінням цвіркунів і цикад.
– Ти була як звірятко, а тут ми тобі дали дах над головою, родину, ім'я, – сказала ігуменя. – І ми дали тобі бога. Чи це для тебе нічого не означає?
– Ти не мала що їсти, не мала у що вдягтися, – буркнула мати Анхеліка. – Ми виховали тебе, вдягли, вивчили. Чому ти так вчинила з дівчатками, невдячна?
Час від часу тілом Боніфації пробігали дрижаки, від стегон до плечей. Намітка зсунулася, і гладке рівне волосся впало на лоба.
– Годі плакати, Боніфаціє, – сказала ігуменя. – Одізвися нарешті!
Місія прокидається вдосвіта, дзижчання комах змінюється співом птахів. Боніфація входить до спальні, теленькаючи дзвіночком: вихованки схоплюються з койок, проказують молитву, одягаються. Потім розходяться по місії; згідно зі своїми обов'язками, наймолодші підмітають подвір'я, резиденцію, їдальню, старші – каплицю і класи. П'ятеро вихованок виносять кошики зі сміттям на подвір'я і там чекають на Боніфацію. Ідуть за нею по стежці, минаючи площу Санта-Марія де Ньєви, потім поле і перед самим будинком лоцмана Ньєвеса повертають на іншу стежку, котра звивається поміж пальмами у напрямку вузької ущелини, що править за міський смітник. Раз на тиждень помічник алькальда, Мануель Агіла, палить сміття. Щовечора тут вештаються агваруни: одні порпаються у смітті в пошуках недоїдків і хатнього начиння, інші кричать, відганяючи палицями хижих птахів, які жадібно кружляють над ущелиною.
– Тебе не обходить, що ті дівчатка знову почнуть жити у соромі й гріхові? – спитала ігуменя. – Що забудуть усе, чого вони тут навчилися?
– Твоя душа надалі залишається поганською, хоча ти й говориш по-християнському і не гасаєш голою, – сказала мати Анхеліка. – Її не лише не обходить це, мати, а вона тому їх і випустила, щоб вони знову стали дикунками.
– Але ж вони хотіли піти, – мовила Боніфація. – Вийшли на подвір'я, дісталися до хвіртки, і по їхніх обличчях я бачила, що вони хочуть піти разом з тими двома, які прибули вчора.
– Зробила це, бо вони хотіли, – скрикнула мати Анхеліка. – Бо була на них зла! Бо мусила працювати біля них, а ти ненавидиш працю, ледащо, дияволице!
– Заспокойтесь, будь ласка, мати Анхеліко, – ігуменя підвелася.
Мати Анхеліка піднесла руку до грудей, потім торкнулася чола: брехня виводить її з рівноваги, вона щиро шкодує.
– Це через тих двох, які прибули вчора, матусю, – сказала Боніфація. – Я не хотіла, щоб інші також втікали, я збиралася відпустити лише тих двох, бо мені стало їх дуже шкода. Не кричи так, матусю, ти ж потім хворієш, завжди, як перенервуєш, то хворієш.
Коли Боніфація і вихованки повертаються від смітника до місії, мати Гризельда і її помічниці вже встигають приготувати сніданок: овочі, кава, булочки власної випічки. Після сніданку вихованки йдуть до каплиці, там займаються вивченням священної історії і катехізису, вчать молитви. Опівдні повертаються до кухні і під керівництвом матері Гризельди – рожевощокої, заклопотаної, рухливої – готують обід: овочевий суп, риба, маніока, дві булочки, овочі, дистильована вода. Згодом вихованки можуть годину бігати по подвір'ю або відпочивати в тіні фруктових дерев. Потім ідуть до класу для початківців. Мати Анхеліка вчить їх іспанської мови, алфавіту і рахуванню. Мати ігуменя викладає історію і географію, а мати Патросінія – математику. Увечері черниці й вихованки читають молитви у каплиці, потім знову розділяються на групки для роботи на кухні, в саду, в комірчині, в їдальні. Вечеря скромніша від сніданку.
– Вони розповідали про своє селище, щоб розчулити мене, мати, – сказала Боніфація. – Пропонували мені усе на світі, і мені їх стало шкода.
– Ти навіть не здатна брехати, Боніфаціє, – ігуменя опустила руки, які, наче білі птахи, майнули у синюватій напівтемряві і з'єдналися знову. – Дівчатка, котрих матір Анхеліка привезла з Чікаїса, не говорили по-християнському. Бачиш, як ти недаремне грішиш?
– Я розмовляю по-поганському, мати, ти просто нічого про це не знала. – Боніфація підвела голову, два великі вогники на мить блиснули з-під волосся. – Я навчилася, слухаючи тих дівчаток, але ніколи тобі про це не розповідала.
– Брешеш, дияволице! – вигукнула мати Анхеліка, руки її роз'єдналися, легко затріпотіли. – Мати, ви бачите, що вона тепер вигадала?
Але її мовби урвало гарчання, неначе в комірчині причаївся звір, який раптом розлютився і виказав себе виттям, хрипінням, нявканням, упереміш з високими звуками, що рипіли у темряві, немовби кидаючи виклик до бою.
– Бачиш, матусю? – сказала Боніфація. – Чула, як я розмовляю по-поганському?
Щоденно, перед сніданком, черниці та вихованки слухають месу. Відправляють її єзуїти з сусідньої місії, як звичайно отець Венансіо. Каплиця в неділю відчиняє свої бічні двері, щоб усі мешканці Санта-Марія де Ньєви могли взяти участь в службі. Ніколи не бракує представників влади, іноді приходять селяни, збирачі каучуку, напівголі агваруни, які товпляться в дверях. Пополудні мати Анхеліка і Боніфація проводять вихованок на берег річки, дозволяють їм хлюпатись, ловити рибу, видиратися на дерева. У неділю сніданок щедріший, звичайно подають м'ясо. Вихованок двадцятеро, віком від шести до п'ятнадцяти років, лише агварунки. Іноді між ними опиняється якась дівчинка з племені уамбісів або навіть шапра. Але це рідко.
– Не люблю відчувати себе ні до чого непридатним, Акіліно, – сказав Фусія. – Хотів би, щоб було як раніше. Пам'ятаєш, як ми чергувалися?
– Звичайно, пам'ятаю, – відповів Акіліно. – Адже це через тебе я став таким, ким є зараз.
– Авжеж, ще й досі розвозив би воду від дому до дому, коли б я не з'явився у Мойобамбі, – сказав Фусія. – Але ж ти боявся річки, старий.
– Лише Майо, бо в дитинстві ледве не втопився в ній, – мовив Акіліно. – А в Румійяку купався завжди.
– В Румійяку? – спитав Фусія. – Вона протікає через Мойобамбу?
– Саме так, Фусіє, то спокійна річка, – відповів Акіліно, – вона протікає через руїни, поблизу місця, де мешкають ламісти[12].