Зелений дім

Маріо Варґас Льйоса

Сторінка 3 з 75

Малюче і Блондине, займіться дівчатками, – наказує сержант, і Важкий бурмоче: от щасливчики. Мати Патросінія блідне, губи в неї ворушаться, пальці затискають чорні намистини чоток, – ой сержанте, нехай вони не забувають, що то ще діти, – а він: добре, добре, – і до Важкого й Чорного: заспокойте тих голопузих, ви, матінко, не турбуйтеся, – а мати Патросінія: ой, лише без грубощів, – а сержант: лоцман подбає про доставку всіх речей, поделікатніше, хлопці, – і вона: свята Маріє, матір божа. Всі позирають на безкровні вуста матері Патросінії, яка молиться за них, її пальці невтомно перебирають чорні намистини чоток, а мати Анхеліка: заспокойтеся, матінко, – і сержант: нумо, вже час. Вони неквапом устають, Важкий і Чорний обтрушують штани, нахиляються, беруть гвинтівки, і тут почалося: зойки, тупотіння, – і в годину нашої смерті, – хлопчик затуляє обличчя руками, обидва агваруни мов заціпеніли, – відпусти нам гріхи, – цокотять зубами й розгублено дивляться на гвинтівки, націлені на них, – амінь. Але баба зчепилася з Малюком, дівчатка звиваються вужами, вириваючись із рук Блондина. Мати Анхеліка прикриває собі рота носовичком, бо курява, що просто на очах густішає, здіймається чимраз більше. Важкий чхає, і сержант: мати Анхеліко, можна спускатися до яру. А Блондин: хто мені допоможе, сержанте, хіба ви не бачите, що вони ось-ось вирвуться? Малюк та баба борсаються на землі, і сержант: Чорний, допоможи йому, я тебе підміню, повартую голопузого. Черниці простують у бік яру, тримаючись попід руки. Блондин тягне дівчаток, які щосили відбиваються від нього, а Чорний люто шарпає бабу за волосся, поки вона не відпускає Малюка й він не підводиться. Проте баба кидається за ними, доганяє, дряпається, і сержант: готово, Важкий, відходимо. Не відводячи гвинтівок від чоловіків, вони задкують, ковзаючи підборами, а агваруни одночасно встають і йдуть за ними, мов зачаровані гвинтівками. Баба плигає, як коата[5], падає й обхоплює одразу дві пари ніг, Малюк і Чорний заточуються, – матір божа, – і теж падають, – та не верещіть так, мати Патросініє. З боку річки дме різкий вітер, здіймає повсюди червонясту куряву, і в повітрі кружляють грудочки землі, схожі на гедзів. Агваруни покірно стоять під націленими на них гвинтівками, яр щокрок ближчає. Якщо вони кинуться на Важкого, то він стрілятиме? А мати Анхеліка: ще вб'є когось, тварюка. Блондин хапає дівчинку з кільцем у носі за руку, – чому ви не спускаєтеся, сержанте, – іншу за горло, – дівки зараз вислизнуть, утечуть таки від мене, – полонянки не кричать, але шарпаються, відбиваються головами, плечима, ступнями, колінами, щосили пручаються. Лоцман Ньєвес проходить з термосами, – швидше, доне Адріан, нічого там не лишили? Нічого, як тільки ви, сержанте, накажете, можемо відчалювати. Малюк і Чорний втримують бабу за плечі й за волосся, а вона, сидячи на землі, голосить і час від часу безсило товче їх кулаками по ногах. І мати Анхеліка: діво Маріє, свята Маріє, благословен плід чрева твого, цьому Блондинові їх не втримати, Ісусе. Агварун з татуюванням дивиться на гвинтівку Важкого, в баби виривається квиління, вона плаче, дві тоненькі вологі ниточки прорізають шар пилюки на її обличчі. І сержант: гей, Важкий, не треба дуріти. Якщо голопузий кинеться на мене, то голову йому розвалю прикладом, сержанте, і на тому всі жарти скінчаться. Мати Анхеліка віднімає носовичок від вуст: нахаба, як він насмілюється мовити таке, чому ви, сержанте, йому це дозволяєте? А Блондин: чи можна спускатися? Бо ті чортиці геть обдеруть мені шкіру. Дівчатка не дістають руками до обличчя Блондина, дістають лише до шиї, яка вже вся у фіолетових подряпинах; сорочка в нього подерта, гудзики обірвані. Інколи дівчатка ніби занепадають духом, опускають руки і скімлять, потім знову наскакують на Блондина, б'ють щосили ногами по його гетрах, він лається і торсає їх, а вони й далі пручаються. Спускайтеся, мати Анхеліко, чого ви зволікаєте, і Блондин теж? – а мати Анхеліка: навіщо він їх так стискає, це ж дівчатка, господи Ісусе, пресвята богородице! І Малюк: коли ми з Чорним відпустимо бабу, то вона кинеться на нас, сержанте, що ж нам робити? – і Блондин: ви, мати Анхеліко, самі спробуйте їх утримати, чи ж ви не бачите, як вони дряпаються? Сержант цілиться з гвинтівки в агварунів, ті сахаються, відступають на крок, а Малюк і Чорний відпускають бабу й на якусь хвилю завмирають, приготувавшись до оборони, якщо вона знову кинеться на них. Однак баба не рухається, лише витирає сльози з очей, і тут, ніби витворений хмарою куряви, біля неї з'являється хлопчик, присідає навпочіпки, ховає обличчя між її зів'ялих грудей. Малюк і Чорний спускаються схилом униз, спроквола зникаючи з очей, а Блондин: як же я, чорт забирай, сам дотягну дівчисьок? Що це таке, сержанте, чому вони відходять? Мати Анхеліка прямує до нього, рішуче розмахуючи руками, – я тобі допоможу. Простягає руки до дівчинки з колечком у носі, але, не встигши доторкнутися до неї, згинається від болю, а маленький кулачок знову б'є її, вминаючи в тіло сутану, мати Анхеліка стогне і згинається ще більше. Ну ось, чи не казав я вам, – Блондин трусить дівчинку як ганчірку, – що це дикі звірята? Бліда й скоцюрблена, мати Анхеліка вдруге хапає обома руками смагляву руку дівчинки, – свята Маріє, як вони виють, матір божа, хвицяються ногами, свята Маріє, дряпаються. І сержант: та досить уже тих молитов, краще спускайтеся хутчіш; мати Патросініє, якого чорта ви так злякалися, скільки можна там возитися, швидше, бо мені вже вривається терпець. Мати Патросінія обертається, швиденько скочується схилом і зникає з очей, Важкий різко викидає гвинтівку вперед, і татуйований агварун задкує. З якою ненавистю він дивиться на нас, сержанте, мабуть, шаліє від злості, от сучий син, ще й гордий, певне, такі очі має чулья-чакі[6]. Хмари куряви, які оточують тих, хто спускається схилом, уже далеко, баба плаче, корчиться в судомі, а два агваруни невідступно дивляться на стволи, приклади, круглі дула гвинтівок. Не викобенюйся, Важкий. Я не викобенююся, сержанте, але що то за нахабне розглядання, чорт забирай, по якому праву? Блондин, мати Анхеліка й дівчатка також розчиняються у хмарах куряви. Баба, що прирачкувала на край яру, дивиться у бік річки, пипки її грудей дотикаються до землі, хлопчик видає дивні звуки, схожі на крик нічного птаха, і Важкий: мені не дуже приємно стояти поблизу цих голопузих, сержанте, як нам тепер спускатися, ми ж лишилися самі. Тієї миті лунає гуркіт мотора, заведеного лоцманом: баба замовкає, підводить голову, дивиться в небо, за нею – хлопчик і обидва агваруни. Ці собачі діти шукають літак, давай Важкий, ну. Вони відводять гвинтівки і враз знову викидають їх поперед себе, агваруни відскакують назад, жестикулюють, і ось уже сержант і Важкий, тримаючи їх під прицілом, задкують схилом, угрузаючи по коліна в рихлу землю, а мотор реве щоразу сильніше, сповнюючи повітря хлопанням, торохтінням, вібруючим гудінням. У яру не так, як на галявині, – нема вітру, тільки задуха і червонава жорстка пилюка, від якої безупинно чхається. Нагорі, над яром, ще маячать кудлаті голови агварунів, які й далі вдивляються в небо, вишукуючи серед хмар літак. Ось і човен, дівчатка плачуть, – швидше, Важкий! – а він: сеньйоре, у мене вже сили немає. Вони щодуху біжать через багнисту мілину і, засапані, добуваються до човна. Давно б так, чого було так марудитись? Важкий: ну як же мені залізти, коли ви так розсілись, ану посуньтеся. Тобі не завадило б схуднути, увага, Важкий залазить, – під його вагою човен осідає, а мати Анхеліка: знайшли час для жартів, чому ми не відпливаємо, сержанте? Вже відпливаємо, мати Анхеліко, відпусти, господи, гріхи наші, амінь.


І

Грюкнули двері, й ігуменя підвела голову над письмовим столом: до кімнати, мов смерч, увірвалась мати Анхеліка, її знекровлені руки впали на спинку стільця.

– Що трапилося, мати Анхеліко? Що з вами?

– Утекли! – пробелькотіла вона. – Жодної не залишилось, боже ж ти мій!

– Що ви кажете, мати Анхеліко? – Ігуменя підхопилася на ноги й рушила до дверей. – Вихованки?

– Боже мій, боже мій! – причитала мати Анхеліка, дрібно й швидко киваючи головою, – ну чисто тобі курка, яка дзьобає зерно.

Санта-Марія де Ньєва стоїть там, де річка Ньєва впадає до Верхнього Мараньйону, – ці дві річки охоплюють селище й визначають його межі. Навпроти нього випинаються з Мараньйону два островки, що правлять тутешньому люду за мірки припливів та спадів води. З селища, коли немає імли, можна побачити на заході узгір'я, вкрите буйною рослинністю, а на сході, нижче по річці, громаддя Кордільєрів, крізь яке Міраньйон пробивається по ущелині Понго де Мансеріче: десять кілометрів суцільних вирів, скель, швидких течій, що беруть свій початок біля гарнізону Тенієнте Пінгло, а закінчуються біля гарнізону Борха.

– Туди, мати, – мовила мати Патросінія. – Погляньте, хвіртку відчинено, певне, тікали туди.

Ігуменя піднесла лампу і нахилилася: гущавина була суцільною сутінню, де роїлися комахи. Вона сперлася рукою на відчинену хвіртку й повернулась до черниць. Морок поглинав їхні сутани, але намітки біліли, немов чубки чапель.

– Знайдіть Боніфацію, мати Анхеліко, – прошепотіла ігуменя, – й приведіть її до моєї кімнати.

– Слухаюсь, мати, вже йду. – Лампа на мить освітила тремтяче підборіддя матері Анхеліки, її кліпаючі очиці.

– Сповістіть дона Фабіо, мати Гризельдо, – звеліла ігуменя. – А ви, мати Патросініє, лейтенанта. Нехай відразу ж починають розшуки. Покваптеся, сестри.

Дві білі плями відокремилися від групки і рушили у напрямку подвір'я місії. Ігуменя разом із черницями попрямувала до головної будівлі вздовж огорожі, що оперізувала сад, де раптово, ніби підвладне чиїмось примхам, вибухало каркання, притлумлюючи тріпотіння крил кажанів та цвіркотіння цикад. Поміж фруктових дерев щось виблискувало й мигтіло. Світляки? Совині очі? Ігуменя затрималася перед каплицею.

– Зайдіть, матері, – сказала вона лагідно. – Моліть непорочну діву, аби не сталося нещастя. Я прийду пізніше.

Санта-Марія де Ньєва – це мовби неправильна піраміда, основу якої окреслюють річки.

1 2 3 4 5 6 7