Переклад Тараса Бойка
Зенбла, Зенда, Ксанаду:
Мрію чисту, чарівну,
Запроси до свого сну.
Казку гарну хоч одну
Прочитай – і я прийду.
Розділ І
Шах-Казна-Що
Було собі в країні Аліфбей одне сумне місто, й було воно найсумніше у світі – таке сумне, що й забуло, як зветься. Розкинулося те місто біля похмурого моря зі зграями насуплених риб-вугрів, яких ніхто не ловив для домашнього столу, бо, хоч би світило з голубого неба найпривітніше сонечко, нудило вже від самого їхнього вигляду.На північній околиці міста стояли велетенські заводи з виробництва смутку, який розфасовували в мішки й відправляли по всьому світу, що ніяк не міг ним насититися. З коминів заводів клубочився чорний дим і лихим передвістям нависав над усім містом.
А в середмісті, за руїнами старих-старих будинків, що нагадували розбиті серця, жив собі щасливий хлопчик на ймення Гарун, єдина дитина казкаря Рашида Халіфи, про веселу вдачу якого знала вся округа, а позаяк він безперестанку розповідав неймовірні історії й дотепні небилиці, то мав аж два прізвиська. Шанувальники називали його Рашид-Море Оповідок, себто, сповнений веселих історій, як море насуплених риб-вугрів; а от заздрісники дали прізвисько Шах-Казна-Що. Для своєї дружини Сораї впродовж багатьох років Рашид був найкращим чоловіком, якого тільки вона могла собі побажати, й упродовж багатьох років Гарун жив у домі, де убогість і похмурість поступалися місцем татовому сміхові й маминій пісні.
І раптом пішло щось не так. (Може, міський смуток нарешті проник крізь вікна їхньої оселі.)
Того дня пісня Сораї обірвалася на півслові, ніби хтось вимкнув світло, і Гарун здогадався: лихі часи – не за горами. Проте він навіть не міг собі уявити, наскільки лихі.
* * *
Рашид Халіфа так захопився розповідями, що й не зауважив, як Сорая перестала співати, а лихо не ждало. Рашид з головою поринув у роботу, його потребували люди, тому що він був Рашид-Море Оповідок або ж Шах-Казна-Що. Він давав вистави, розповідав казки – цілими днями був серед незнайомих людей, тож відати не відав, що коїться вдома. Рашид ходив по середмісті й далеких околицях усього краю, розповідав веселі історії, а Сорая залишалася вдома, ставала дедалі похмурішою, й згодом на небосхилі домашнього вогнища зібралися грозові хмари, що віщували бурю.Гарун за найменшої нагода ходив з татом – справжнім чарівником; чого-чого, а цього від тата не забереш. Як тільки Рашид вилазив на щойно зведену сцену в кінці глухої вулички, набитої обдертими дітлахами й беззубими дідами, що навпочіпки сиділи в пилюці, і розпочинав своє дійство, то навіть заблукалі міські корови раптом зупинялися й нашорошували вуха, мавпочки на дахах будинків заходилися схвально жебоніти, а папуги не давали спокою, передражнюючи голос оповідача.
Гарун часто думав про тата як про великого Штукаря, який приштуковує одну оповідку до іншої та й крутить ними, як циган сонцем, і, головне, ніколи не схибить.
А звідки беруться оповідки? Здавалося, досить Рашидові розімкнути уста в щирій усмішці – й звідти виплигне новісінька леґенда, де справжнісіньке чаклунство, велике кохання, чудові принцеси, злі дядьки, тлусті тітки, вусаті бандити в жовтих картатих штанах, чудові гаї, великі негідники, хоробрі герої, завзяті сутички та ще півдюжини тихих мелодій.
– Усе звідкись береться, – розмірковував Гарун, – тому оповіді також мусять звідкись братися… Коли він питав у тата про ці дуже важливі для нього речі, Шах-Казна-Що, бувало, примружить свої (правду кажучи) трохи вирячкуваті очі, поплеще себе по животі, що аж заколихається, затисне великого пальця між губами, ніби щось п'є, і сміховинно промовить: "Буль-буль-буль". Гарунові страшенно не подобалося, коли тато так робив.
– Ні, ти все таки скажи, звідки вони беруться, ну справді? – наполягав він, а Рашид водив загадково бровами й крутив пальцями в повітрі, як той чаклун.
– З великого Моря Оповідок, – відповідав він. – Я п'ю гарячу Оповідну Воду й наповнююся її парою.
Гарунові ця відповідь видалася надзвичайно дражливою.
– Тоді скажи, де ти тримаєш гарячу воду? – питав він хитромудро. – У спеціальних грілках? Але я щось не бачив тих грілок.
– Вода витікає з водогону, з невидимого Крана, встановленого Джином Води, – казав Рашид незворушно. – Тобі треба лишень підключитися…
– А ти сам, як ти підключився?
– Розумієш, – казав Шах-Казна-Що, – Це складно пояснити.
– Хай там як буде, – промовляв Гарун сердито, – але я жодного разу не бачив Джина Води.
Рашид знизував плечима:
– Ти не бачиш молочаря, – відповідав він, – а молоко все одно п'єш. Тому, будь ласка, облиш свої мудрування й слухай, що я розповідатиму. – На тому все й закінчилося. Але ж ні, якось Гарун поставив ще одне незручне запитання, після чого й розверзлося пекло.
* * *
Родина Гаруна мешкала на першому поверсі невеликого панельного будинку з рожевими стінами, ніжно-зеленими вікнами й пофарбованими в синій колір балконами з металевими завитками, тому (на думку Гаруна) будинок був дуже схожий на тістечко. Це не був якийсь високий будинок, він аж ніяк не нагадував хмарочос, де живуть багаті люди, не скидався він і на помешкання бідняків. Бідарі жили в халабудах зі старих фанерних ящиків і полімерної плівки, склеєної відчаєм. Були ще й геть упосліджені, які не мали житла. Вони хоч і спали на бруківці та на сходах крамниць, проте місцеві бандити й за це здирали з них гроші. Гарун був щасливий, а щастя має звичку зникати без найменшого попередження. Над тобою сяє щаслива зоря, дивиться на тебе згори, а за мить усе щезає.
* * *
У місті люди мали великі сім'ї; але діти бідняків хворіли й голодували, а діти багатих переїдали й сварилися через гроші батьків. Гарунові хотілося знати, чому його батьки не мали більше дітей, однак від Рашида він нічого не довідався.– У тобі, юний Гаруне Халіфо, є більше всього, ніж бачить око, що кліпає.
Ну, і що ж то могло значити?
– З твоїм народженням ми використали нашу квоту на дітей, – пояснив Рашид. – Усього, що закладено в тобі, вистачило б на чотирьох-п'ятьох. Так, так, пане, не сумнівайтеся, значно більше, ніж бачить око, що кліпає.
Прості відповіді були поза межами Рашидових можливостей, і він ніколи не йшов коротшим, якщо можна було піти довшим і звивистішим шляхом. Сорая дала Гаруну простішу відповідь:
– Ми намагалися. – Відповіла вона сумно. – Народження дітей не проста справа. Подивись на родину Сенґуптів.
Сенґупти мешкали на горішньому поверсі. Пан Сенґупта працював клерком у Міській Корпорації, був худим, як тріска, мав писклявий голос і дуже скупився, тоді ж бо як його дружина Оніта не скупилася, була дуже крикливою й мала гладкий живіт. У них не було дітей, тому Оніта Сенґупта любила Гаруна більше, ніж йому того хотілося. Вона приносила солодощі (що подобалося), куйовдила йому волосся (що не подобалося), і коли вона його обіймала, то водоспад її тіла, здавалося, огортав його зусібіч, і тоді він дуже тривожився.
Пан Сенґупта не помічав Гаруна, а завжди мав щось до бесіди з Сораєю, що дуже не подобалося Гарунові, особливо коли той починав обмовляти Рашида-казкаря, гадаючи, що Гарун нічого не чує.
– Ваш чоловік, даруйте на слові, – починав він мимрити писклявим голосом, – не на землі стоїть, а між хмарами витає. Йому лишень вигадки в голові. А життя – не якась небилиця чи казка. Його забави добром не скінчаться. Ну навіщо комусь здалися його казочки?
Гарун стояв під вікном і, почувши ці слова, вирішив, що йому таки не до вподоби пан Сенґупта – цей дядько, що ненавидить казки й казкарів.
Ну навіщо комусь здалися його казочки? Ніяк не йшло з голови це страшне запитання. Проте багато хто вважав Рашидові оповідки корисними. Напередодні кожних виборів усі цабе з найбільших політичних партій приходили до Рашида з улесливими посмішками й прохали розповісти кілька казок лишень на їхніх і ні на чиїх інших мітингах. Усі знали, що досить заручитися красномовною підтримкою Рашида – й справу зроблено. Ніхто ніколи не вірив політиканам, хоч вони аж зі шкіри пнулися, аби все скидалося на правду. (По суті, саме тому всі й бачили, що вони брешуть.) А от Рашидові всі вірили, бо він завжди зізнавався, що сказане ним – це суцільна вигадка, плід його уяви. Політиканам Рашид був потрібний, аби набрати якнайбільше голосів. Вони вишиковувалися в чергу під його дверима з масними обличчями, нещирими посмішками й торбами грошей. Так що Рашид міг навіть вибирати.
* * *
Пані Оніта стояла на своєму балконі й тряслася, як мармелад; якби не дощ, то Гарун одразу б помітив, що вона плаче. Він зайшов усередину і подумав, що Рашид-казкар, мабуть, висував голову з вікна, бо його очі й щоки були мокрі, а одяг – цілком сухий.Сорая, Гарунова мати, втекла з паном Сенґуптою. Рівно об одинадцятій ранку вона сказала Рашидові піти до Гарунової кімнати й знайти його шкарпетки. Кілька секунд потому, коли він заглядав під ліжко (а Гарун часто їх саме там залишав), Рашид почув грюкіт вхідних дверей, а за мить – гул машини на вулиці.
Повернувшись до вітальні, він побачив, що дружини нема, а таксі хвацько повертало за ріг будинку.
– Продумала все до дрібниці, – пройняло його. Стрілки годинника так і не зрушили з одинадцятої. Рашид узяв молоток і розбив годинник на друзки. Тоді він розтрощив усі годинники, що були в оселі, навіть Гарунів дзиґар, який стояв на ослінчику біля ліжка.
Перші слова, сказані Гаруном після від'їзду мами, були такими:
– А чим завинив мій годинник?
А Сорая залишила записку з купою тієї гидоти, яку так любив повторювати пан Сенґупта про Рашида: "У тебе в голові самі розваги, а справжній чоловік має знати, що життя – це серйозна справа. Твоя голова забита байками, в ній не залишилося місця для чогось справжнього. Пан Сенґупта нічого не вигадує. Тому я їду з ним". Ця цидулка мала також приписку: "Скажи Гарунові, що я його дуже люблю, але нічого не вдієш, наразі я змушена так вчинити".
З Гарунового волосся скрапувала дощова вода.
– Що поробиш, синку, – промовив жалібно Рашид. – Я вмію лишень розповідати казки.
Гарунові, який побачив татову безпорадність, ввірвався терпець і він вигукнув: "А кому вони потрібні? Навіщо комусь здалися твої казочки?
Рашид затулив обличчя руками й заплакав.
І тут же Гарунові захотілося забрати свої слова назад, витягти їх з татових вух і запхати їх назад собі до рота; але зробити цього він не міг.