12 червня 1942 р.
Сподіваюся, що я зможу довірити тобі, як нікому дотепер не довіряла, сподіваюся, що ти станеш для мене величезною підтримкою.
Неділя, 14 червня 1942 р.
У п'ятницю я прокинулася вже о шостій ранку. Цілком зрозуміло — був мій день народження. Та мені, звісно, не можна було вставати так рано, довелося притримати цікавість до за чверть сьома. Але більше я не втерпіла й пішла до їдальні, там мене зустрів Маврик, наше кошеня, і став лащитися до мене.
О сьомій я побігла до тата з мамою, тоді ми всі пішли до вітальні й там почали розв'язувати й роздивлятися подарунки. Тебе, мій щоденнику, я побачила одразу, це був найкращий подарунок. Ще мені подарували букет троянд, кактус і зрізані півонії. Це були перші квіти, згодом принесли ще багато.
Тато і мама накупили мені купу подарунків, а друзі просто закидали мене дарунками. Я отримала книжку "Камера обскура", настільну гру, багато солодощів, головоломку, брошку, "Голландські казки й легенди" Йозефа Коена і ще дивну книжку — "Дезі їде в гори", а також гроші. Я за них купила "Міфи Стародавньої Греції й Риму" — чудові!
Тоді по мене прийшла Ліз і ми пішли до школи. Я пригостила вчителів і весь свій клас цукерками, тоді почалися уроки.
Поки що все! Яка я рада, що ти у мене є!
Понеділок, 15 червня 1942 р.
У суботу після обіду святкували мій день народження. Ми показали фільм "Сторож маяка" — з Рін-Тін-Тіном. Кіно моїм подругам дуже сподобалося. Ми страшенно бешкетували й веселилися. Було багато хлопчиків і дівчаток. Мама завжди запитує, за кого б я потім хотіла вийти заміж. Вона, мабуть, дуже б здивувалася, якби взнала, що я хочу вийти за Петера Весселя, тому що, коли вона про нього говорить, я ніяк не реагую. Ліз Госсенс і Санну Хаутман я знаю сто років, дотепер вони були найкращими моїми подругами. Тоді я познайомилася у єврейській гімназії з Йоппі ван дер Ваал. Ми з нею багато часу проводимо разом, і зараз вона моя найкраща подруга. Тепер Ліз більше товаришує з другою дівчинкою, а Санна навчається в іншій школі, й там у неї свої подруги.
Субота, 20 червня 1942 р.
Кілька днів не писала, хотілося серйозно обміркувати — для чого взагалі потрібен щоденник? Маю дивне відчуття — я вестиму щоденник! І не лише тому, що я ніколи не займалася "писанням". Мені здається, що потім і мені, і взагалі усім буде нецікаво читати одкровення тринадцятирічної школярки. Та не в цьому справа. Я просто хочу писати, а головне — хочу висловити все, що в мене на думці.
"Папір стерпить все". Так я часто думала сумними днями, коли сиділа, поклавши голову на руки, й не знала, куди себе подіти. То мені хотілося сидіти вдома, то кудись піти, і я так і не зрушила з місця й усе думала. Так, папір усе стерпить! Я нікому не збиралася показувати цього зошита з товстим корінцем, з велемовною назвою "Щоденник", а якщо й покажу, то лише справжньому другові чи справжній подрузі, іншим це нецікаво. Ось я сказала головне, чому я хочу вести щоденник: тому що я ще не маю справжньої подруги!
Треба пояснити, інакше ніхто не зрозуміє, чому тринадцятирічна дівчинка відчуває себе такою самотньою. Звісно, це не зовсім так. У мене чудові, добрі батьки, шістнадцятирічна сестра і, мабуть, щонайменше тридцять знайомих чи так званих друзів. У мене повно шанувальників, вони витріщаються на мене, а на уроках навіть ловлять у люстерко мою посмішку.
У мене багато родичів, чудові дядьки й тітки, вдома у нас затишно, власне, у мене є все — крім подруги! З усіма моїми знайомими можна лише бешкетувати й клеїти дурня, патякати про всілякі дурниці. Відверто поговорити мені немає з ким, і я вся, наче наглухо застебнута. Можливо, мені варто бути довірливішою, але тут нічого не вдієш, шкода, що так виходить.
Ось для чого потрібен щоденник. Але для того, щоб у мене перед очима була справжня подруга, про яку я так давно мрію, я не буду записувати до щоденника самі лише голі факти, як роблять усі, я хочу, щоб цей зошит сам став мені подругою — і цю подругу зватимуть Кітті!
Ніхто нічого не зрозуміє, якщо раптом ні сіло ні впало почати писати Кітті, тому я спершу розповім свою біографію, хоча мені це й не дуже цікаво.
Коли мої батьки одружилися, татові було 36 років, а мамі — 25. Моя сестра Марго народилася в 1926 році у Франкфурті-на-Майні, а 12 червня 1929 року з'явилась я. Ми євреї, тому нам довелося у 1933 році емігрувати до Голландії, де мій батько став одним з директорів акціонерного товариства "Травіс". Ця організація має стосунок до фірми "Колен і Ко", яка знаходиться у тій самій будівлі.
У нашому житті було багато тривог — як і у всіх: наші рідні залишилися в Німеччині й гітлерівці їх переслідували. Після погромів 1938 року обидва маминих брати втекли до Америки, а бабуся переїхала до нас. Їй тоді було сімдесят три роки. Після сорокового року почалося важке життя. Спершу війна, тоді капітуляція, тоді німецька окупація. Так почалися наші поневіряння. Вводили нові закони, один суворіший за другий, і євреям велося особливо сутужно. Євреї повинні були носити жовту зірку, здати велосипеди, євреям заборонялося їздити в трамваї, що вже казати про авто. Покупки можна було робити з третьої до п'ятої, та ще й у спеціальних єврейських крамницях. Після восьмої вечора не можна було виходити надвір і навіть сидіти в саду чи на балконі. Не можна було відвідувати кіно, театр — жодних розваг! Заборонялося займатися плаванням, грати в хокей чи в теніс, — словом, спорт так само був заборонений. Євреям не можна було ходити в гості до християн, єврейських дітей перевели до єврейських шкіл. Обмежень ставало все більше й більше.
Все наше життя було наповнене страхом. Йоппі завжди каже: "Боюся за щось узятися — а раптом це заборонено?"
У січні цього року померла бабуся. Ніхто не знає, як я її любила і як мені її не вистачає.
З 1934 року мене віддали до дитячого садочка при школі Монтессорі, і я потім залишилася у цій школі. В останній рік моєю класною вихователькою була наша начальниця пані К. Наприкінці року ми з нею зворушливо прощалися й обидві гірко плакали. З 1941 року ми з Марго вступили до єврейської гімназії: вона — до четвертого, а я — до першого класу.
Поки що нам учотирьох ведеться непогано. Ось я й підійшла до нинішнього дня й дати.
Субота, 20 червня 1942 р.
Люба моя Кітті!
Починаю листа зразу. Зараз усе тихо й спокійно. Мама з татом пішли, Марго в подруги грає у пінг-понг. Я теж останнім часом граю з задоволенням. Нам, пінг-понгістам, завжди страшенно хочеться морозива, особливо влітку, тому кожна гра зазвичай закінчується походом до якоїсь цукерні, яку можуть відвідувати євреї, — у "Дельфі" чи "Оазис". Ми не переймаємося, чи є у нас гроші, чи нема. Там завжди повно знайомих і серед них неодмінно знайдеться який-небудь добрий дядечко чи шанувальник, і нам з усіх боків пропонують стільки морозива, що ми за тиждень не з'їмо!
Ти мабуть дивуєшся, що я у моєму віці говорю про шанувальників. На жаль, у нашій школі це — неминуче лихо. Варто комусь із хлопчиків запитати, чи можна йому провести мене додому на велосипеді, я знаю наперед, що вищезгаданий молодик закоханий у мене по вуха й не відчепиться нізащо. Помалу він холоне, особливо якщо я не звертаю уваги на його закохані погляди й весело тисну на педалі. Коли він мені набридне, я навмисне вивертаю кермо, моя сумка падає й молодик із чемності повинен зіскочити й підняти її. Поки він довезе до мене сумку, то заспокоїться. Це ще найбезневинніше, а трапляються й такі, що шлють повітряні поцілунки й узагалі починають чіплятися. Та зась! Я злізаю з велосипеда й кажу, що мені його товариство не подобається, а інколи роблю вигляд, що образилася й жену його додому.
Ну от, фундамент нашого приятелювання закладений! До завтра, Кітті!
Анна
Неділя, 21 червня 1942 р.
Люба Кітті!
Увесь наш клас трясеться від страху: скоро педагогічна рада! Півкласу уклало парі — кого переведуть, а хто залишиться на другий рік. Міп де Йонг і я аж плачемо від реготу з наших сусідів, вони просперечалися на усі кишенькові гроші: чи переведуть — чи ні, залишишся — ні, переведуть… І отак зранку до вечора! Не допомагають ані благальні погляди Міп, ні мої енергійні виховні заходи — їх ніяк не напоумити. Якби моя воля, то я б залишила на другий рік половину класу — такі тут ледарі! Та вчителі — народ примхливий, щоправда, може це нам на користь.
У мене з усіма вчителями й вчительками стосунки гарні. У нас їх дев'ятеро — семеро чоловіків і дві жінки. Пан Кеплер, наш старий математик, якось на мене злився через те, що я багато балакаю. Він читав мені нотації, а тоді загадав мені роботу у якості покарання — твір на тему "Базіка". Гм-гм… "Базіка"… Ну що тут напишеш? Та я не стала сушити голову, поклала зошит із задачами до сумки й спробувала мовчати. А ввечері, коли всі уроки були готові, я згадала про твір. Гризла ручку й обмірковувала цю тему. Написати абищо, тільки б розігнати рядки ушир — це кожен може. А от відшукати незаперечні докази на користь базікання — це мистецтво! Я міркувала, міркувала — аж раптом мене пройняло; я за один подих списала три загадані сторінки й вийшло дуже гарно! Я доводила, що базікання — жіноча звичка, і що я, звісно ж, буду намагатися стримуватися, але ж моя мама говорить не менше за мене, а зі спадковістю, на жаль, змагатися дуже важко.
Пан Кеплер дуже сміявся з моїх пояснень. Та коли я на його уроці знову стала патякати, він загадав мені другий твір, цього разу він мав назву "Невиправне базікало". Я йому й це написала, і на двох уроках поводилася бездоганно. А на третьому моє патякання знову вивело його з себе; і от Анні знову загадують твір: "Кряк-кряк, мамзель Качка"! Весь клас "лежав". Я теж сміялася, хоча більше нічого про базікання вигадати не могла. Треба було знайти щось нове, оригінальне. Моя подруга Санна, чудова поетеса, порадила мені написати вірші й взялася допомагати. Я була в захваті. Нехай Кеплер собі дражниться, я з ним порахуюся, він у мене стане посміховиськом для усього класу!
Вірші вийшли дивовижні, успіх надзвичайний! Там було про маму-качку й тата-селезня й про трьох каченят, яких тато заклював насмерть через те, що вони забагато крякали.