Ми відкопали його, розвели нове багаття і присіли відпочити. На майбутнє ми вирішили не відходити від багаття, не зробивши попередньо навісу з гілок і кори над тліючим вугіллям.
— Ходімо! — сказав Пітамакан. — Тепер ми повернемось до верхів'я річечки. Можливо, там нам пощастить.
Відійшовши кроків за триста від куреня, ми натрапили на сліди ведмедя. Звір пройшов нещодавно: дуже тонкий шар снігу покривав відбитки його лап. Сліди привели нас до річки і їх видно було на іншому березі. Очевидно, ведмідь, переправившись через річку, рушив у ліс, до печери, де ми провели перші дві ночі. Відбитки було чітко видно на піску біля самої води, і за цими відбитками ми визначили, що тут пройшов чорний ведмідь.
— Це той самий ведмідь, який натаскав у печеру трави та листя! — вигукнув Пітамакан. — Зараз він іде у свій барліг.
— От якби ми могли його вбити! — підхопив я. — Жирного м'яса вистачило б нам надовго, а шкіра в нього тепла, м'яка, ми спали б на ній.
— Якщо він заляже у барлозі, ми до нього доберемося, — сказав Пітамакан. — Хороших стріл в нас нема, але ми візьмемо великі важкі палиці і проломимо йому голову.
Крокуючи поряд з другом, я обмірковував його пропозицію вбити ведмедя палицями. Кілька днів тому цей план здався б мені нездійсненним і безглуздим, але голод і поневіряння багато чому мене навчили. Я думав, що не побоюсь піти з палицею на ведмедя.
Мені захотілося повернути назад і піднятися до печери, але в цю хвилину зграя тетеруків випурхнула з кущів, повз які ми проходили. Птахи опустилися на гілки найближчих сосен та ялинок. Ми зупинилися за кілька кроків від одного з тетеруків, який, здавалося, не звернув уваги на наше наближення. Пітамакан приладнав до тятиви стрілу, прицілився і вистрілив.
Не дивно, що він схибив! Стріла була зроблена грубо і позбавлена оперення. Пролетіла вона на відстані чверті метра від птаха, вдарилася в гілку і впала на сніг. Але тетерук навіть і не стрепенувся. З тривогою дивився я, як Пітамакан прилаштовує другу і останню нашу стрілу.
Ззз!.. Я заволав від захоплення, коли стріла влучила в ціль і птах звалився з гілки. Рвонувшись вперед, я підхопив його на льоту і жадібно обмацав жирне тільце.
— М'ясо! Дивись, ми маємо м'ясо! — вигукнув я, високо здіймаючи здобич.
— Замовкни! Ти злякав усіх птахів, — сердито пробурчав Пітамакан.
Дійсно, три тетеруки, що сиділи на тій же сосні, полетіли, налякані моїми криками. Пітамакан, піднімаючи стріли, що впали, глянув на мене докірливо. Мені стало соромно. Ми знали, що на сусідніх деревах ще сидять тетеруки, але побачили їх не відразу, бо їхнє оперення зливалося зі стовбурами дерев. Нарешті ми побачили трьох птахів на найближчій сосні. Пітамакан почав стріляти, а я піднімав і приносив йому стріли.
Нам не щастило. Він робив промах за промахом, і зрештою тетеруки, злегка зачеплені стрілами, полетіли. Ми перейшли до іншого дерева, і тут Пітамакану пощастило: він підстрелив двох птахів. Захопивши здобич, ми поспішили додому, до багаття.
Я запропонував засмажити одразу трьох птахів і поїсти досхочу, але Пітамакан заявив, що цього він не допустить.
— Одного ми з'їмо зараз, одного ввечері, і одного завтра вранці, — рішуче сказав він.
Ми були такі голодні, що не стали чекати, поки досмажиться наш птах. Ми зняли його з вугілля, розділили навпіл і з'їли напівсире м'ясо. Звичайно, досхочу я не наївся, але ніколи жодна страва не здавалася мені такою смачною. І, по суті, ми з'їли чимало: сині американські тетеруки — великі птахи. Попоївши, ми пішли за хмизом, а коли стемніло, посідали в курені перед багаттям і почали будувати плани на майбутнє, яке уявлялося нам далеко не в таких похмурих тонах, як напередодні.
— Якби у нас був хороший лук і справжні стріли, ми могли б усю зиму годуватись тетеруками, — сказав я.
— Нам потрібні лижі, — заперечив Пітамакан. — За кілька днів випаде стільки снігу, що ми провалюватимемося до пояса.
— Лижі ми зробимо з дерева, — запропонував я, згадуючи розповіді мисливців.
— Але ми не можемо ходити босоніж. Через день-два наші мокасини розваляться. Подивися, у мене вже розірвана підошвв. Брате, якщо ми хочемо дожити до весни, побачити зелену траву, повернутися до рідних, нам потрібна не лише їжа, а й нитки та голки, шкіра для мокасин, одяг та теплий вігвам. Скоро вдарять люті морози.
У мене стислося серце. Я думав про їжу і забув про все інше. Список потрібних нам речей привів мене в жах. Голки та нитки! Мокасини!
— Нічого не вдієш, Пітамакане, доведеться нам померти, — вигукнув я. — Нам не роздобути всіх цих речей.
— Роздобудемо! — весело озвався Пітамакан. — І перш за все ми зробимо хороший лук та справжні стріли з наконечниками з кременю чи каменю, схожого на лід. Завтра ж візьмемося до роботи… Слухай!
Я ледве міг почути жалібний писк, але Пітамакан відразу зрозумів, у чому річ.
— Біжім! Кролик потрапив у пастку! — вигукнув він.
Ми вибігли з куреня і кинулися в кущі. Пітамакан не помилився: у петлі, задихаючись, бився кролик. Ми вийняли його, знову наставили пастку і, веселі та щасливі, повернулися до багаття.
Того вечора ми з'їли не одного, а двох тетеруків. Ми закопали їх у жар, і цього разу у нас вистачило терпіння почекати, поки печеня буде готова.
5. ГНИЛА ТЯТИВА.
— Мій дід казав мені, як це робити. Ось дивись! — сказав Пітамакан.
Поклавши на долоню лівої руки пластинку обсидіана, він постукував по ній трикутним каменем, який тримав у правій руці.
— Але є й інший спосіб, — вів далі він. — Потрібно нагріти пластинку на вогні, а потім обережно капнути води на ту частину її, яку хочеш відколоти.
Не знайшовши кременів, ми принесли шматки обсидіана, які були заховані під навислими гілками сосни. А рано-вранці оглянули пастки і в кожній знайшли по кролику. Тепер вони висіли на гілці дерева за два кроки від куреня; кролика, спійманого напередодні, ми з'їли за сніданком.
Я теж спробував зробити зі шматка обсидіана наконечник для стріли. Але робота у нас не клеїлася, а матеріалу було мало. Ми зіпсували багато пластинок: вони розколювалися, якщо ми надто сильно вдаряли по них каменем.
Вирішивши випробувати другий спосіб, ми принесли розщеплену гілку верби, яка мала замінити нам щипці, і поклали жменю снігу у вибоїну каменю, що нагадував формою блюдце. Вирішено було, що я нагріватиму обсидіан, а Пітамакан — надавати пластинкам форму наконечника. Він вибрав майже трикутний шматок, завдовжки чотири сантиметри, і один завтовшки. Одна сторона його була загострена, як лезо бритви, дві інші тупі.
Дотримуючись настанов Пітамакана, я взяв пластинку щипцями за гострий край, потримав над тліючим вугіллям, яке ми вигребли з багаття, і лише після цього підніс її до вогню. Пітамакан опустив у воду кінчик соснової голки і обережно капнув водою на той шматок пластинки, який ми хотіли відколоти. Почулося шипіння, вода випарувалася, але з пластинкою обсидіана, здавалося, жодних змін не сталося. Пітамакан вдруге капнув водою на те саме місце. Від пластинки відскочив шматок завбільшки з ніготь мізинця. Ми обидва радісно скрикнули: досвід удався!
Незабаром ми переконалися, що пластинку треба тримати похило — так, щоб крапля води стікала по тій лінії, вздовж якої мала пройти тріщина. Після двогодинної роботи ми зробили з шматка обсидіана невеликий наконечник для стріли. Звичайно, дід Пітамакана з презирством викинув би цей наконечник, але ми були дуже задоволені. Працювали ми цілий день, і надвечір у нас було п'ять цілком стерпних наконечників. На заході сонця припинився снігопад, і ми пішли подивитися на пастки для кроликів, але знайшли їх порожніми. Тоді ми перенесли обидві пастки на іншу стежку. Снігу випало багато, ми грузли вище колін, і ходити було дуже важко.
На нас чекала робота, не менш важка, ніж вироблення наконечників: потрібно було знайти потрібний матеріал для луків і стріл. Того вечора ми нічого не знайшли, але наступного ранку, оглянувши силки, і вийнявши з петлі одного кролика, ми випадково натрапили на деревця, схожі на ясен, з якого чорноногі роблять свої луки.
Збігавши в курінь за великим плоским каменем, що служив нам ковадлом, і за камінням, що замінювало ножі, ми зрубали два прямі стрункі деревця; стволи їх мали в діаметрі близько п'яти сантиметрів. Дерева для стріл ми вирішили зробити з прямих гілок верби. На березі річки ми знайшли кілька шорстких шматків пісковику, які могли замінити нам напильник.
Два дні витратили ми на виготовлення луків та стріл. Луки ми обстругували і обточували спочатку шматками пісковика, потім ножами з обсидіану. Але ми боялися тримати їх на вогні, бо дерево могло тріснути, а тому наші луки були менш пружними, ніж їм слід було бути. Чимало попрацювали ми і над стрілами. Розщепивши кінець стріли, ми вставляли в щілину наконечник і прив'язували його кролячим сухожиллям. Для оперення ми користувалися пір'ям тетеруків і прив'язували їх до держаків тими ж самими сухожиллями.
На щастя, кролики щодня потрапляли в пастки, і ми не голодували, але нам набридло харчуватися одним кролячим м'ясом.
Нарешті луки та стріли були готові; залишалося зробити тятиву. Ми хотіли взяти для цієї мети зав'язки від мокасин, але вони були широкі, шорсткі та неміцні. Якось увечері Пітамакан вирішив відрізати пасмо волосся для тятиви, але, прокинувшись наступного ранку, заявив, що йому наснився сон, який він витлумачив як заборону відрізати волосся. Усі чорноногі вірили в сни, і я не став сперечатися з Пітамаканом, знаючи, що мої аргументи не справлять на нього жодного враження.
Того ранку ми знайшли в силках двох кроликів. І здобич і силки ми віднесли в курінь, бо тепер ті самі ремені мали піти на тятиву. Один ремінь розірвався, коли ми його висушили і натягли. Зв'язавши кінці, ми скрутили з двох ременів мотузку, яку натягли на лук Пітамакана. А я залишився без тятиви і мав чекати, поки ми не вб'ємо якогось великого звіра, чиї сухожилля придатні для тятиви. Я зовсім не був певен, що ремінь на луці Пітамакана виявиться досить міцним.
— Спробуй його натягнути, — запропонував я.
— Ні! — Заперечив Пітамакан. — Хай краще він порветься після першого пострілу.
Ми спустилися в долину. Яскраво світило сонце, але день був холодний, і дерева потріскували від морозу.