За хвилину на галявину виїхали тридцять-сорок індіанців — чоловіків, жінок та дітей. Помітивши нас, чоловіки поскакали у наш бік.
— Це кутенаї! — вигукнув Пітамакан. — Нам від них не втекти! Не стріляй! Я думаю, вони нас не чіпатимуть. Тільки не лякайся! Прикинься, що тобі не страшно.
Нас оточили воїни – високі м'язисті люди. Довго роздивлялися вони нас, не кажучи ні слова. Було щось зловісне в цьому мовчанні, і мені вартувало значних зусиль щоб сидіти нерухомо в сідлі. Мовчання порушив їхній вождь.
—Ін-іс-сат! (Зійдіть з коней!) — скомандував він на мові чорноногих, і ми знехотя підкорилися.
Воїни також зістрибнули з сідел і, за наказом вождя, забрали все, що в нас було. Один із них заволодів моєю рушницею, другий патронташем, третій зірвав з мене пояс, до якого були підвішені ніж і мішечок з кременем, кресалом і трутом. Вождь та ще один воїн схопили за поводи наших коней. Ми втратили всі наші речі, нам залишили тільки одяг.
Подивившись на нас вождь розреготався, і його приклад наслідували всі кутенаї. Потім, наказавши їм замовкнути, вождь, перекручуючи слова, сказав на мові чорноногих:
— Ви обидва — ще хлопці, і ми вас не вб'ємо. Повертайтеся до свого вождя і скажіть йому, що ми нікому не дозволяємо ловити наших бобрів,— так само, як люди рівнин не дозволяють нам полювати на бізонів. Тепер ідіть.
Ми повернулися і побрели галявиною. Один із воїнів пішов за нами і кілька разів вдарив Пітамакана нагайкою по спині. Пітамакан заплакав — не від болю, а від образи, за яку не міг помститися.
Озирнувшись, ми побачили, що кутенаї перетнули галявину і зникли в лісі. Приголомшені нещастям, що спіткало нас, ми мовчки йшли старою стежкою. Стемніло, пішов дощ, вітер завив у лісі. Похитуючи головою, Пітамакан похмуро сказав:
— Якщо в цю пору року дощ ллє в долині, значить у горах снігопад.
Ми зголодніли, у нас не було ні їстівних припасів, ні зброї, ми не могли розвести багаття, бо кутенаї забрали у нас кремінь і трут. А якщо Пітамакан мав рацію, якщо в горах випав сніг і зима вступила у свої права, загибель наша неминуча. Я згадав розповіді старих мисливців, які говорили, що в Скелястих горах зима часто починається у жовтні. А тепер уже був листопад!
— Пітамакан, ми загинули! — вигукнув я.
Замість відповіді він затягнув "пісню койота" — мисливську пісню, яка, на думку чорноногих, приносить щастя.
3. ВОГОНЬ, З'ЯВИСЯ!
— Не сумуй,— сказав мені Пітамакан, доспівавши пісню. — Можливо, ми й не загинемо. Насамперед нам треба сховатися від дощу. Подивимося, чи немає печери там, нагорі, біля підніжжя скель.
Звернувши зі стежки, ми стали підніматися по крутому схилу долини до підніжжя скель. Нас обдавало водою з кущів, крізь які ми прокладали дорогу. До підніжжя майже прямовисної кам'яної стіни, що підіймалася високо над вершинами сосен, було кілька сотень кроків, але коли ми дісталися мети, спустилася ніч. Гряда каміння перегородила нам шлях, і ми на секунду зупинилися, не знаючи, в який бік іти.
— Звичайно, підемо в напрямку дому, вирішив Пітамакан і, обігнувши купу уламків, підійшов до скелястої стіни.
Тут ми знайшли маленьку печеру і зазирнули в неї, але було так темно, що ми нічого не могли розгледіти. Я почув, як Пітамакан потягнув носом повітря.
— Чим тут пахне? — Запитав він мене.
— Вогкістю та мокрим листям, — відповів я.
— А мені здається, що тут пахне ведмедем, — прошепотів Пітамакан.
Ми обоє позадкували і відповзли подалі від страшної печери. Дощ перейшов у зливу, вітер посилювався і шмагав по обличчю, в лісі стогнали і рипіли дерева, з тріском падали на землю старі сухі сосни. Страшна була ніч.
— Далі ми йти не можемо, — сказав Пітамакан. — Може, я помилився. Ведмеді забираються в барліг не раніше, ніж випаде сніг. Повернемося і подивимося, чи є там ведмідь.
Ми повернулися до печери, опустилися навколішки і, втягнувши ніздрями повітря, в один голос вигукнули:
—Кіайо! (Ведмідь!)
— Але запах слабкий, — додав Пітамакан. — Можливо, він залишився з минулої зими. Запах ведмедя тримається довго.
Я промок до кісток і тремтів від холоду. Клацаючи зубами, я промовив;
— Увійдемо!
Пробиралися ми в печеру повзком, часто зупиняючись і прислухаючись. Раптом ми натрапили на купу сухої трави, гілок і листя, що зашурхотіло під нашими руками.
— Брате, ми врятовані! — радісно вигукнув Пітамакан. — Ведмідь тут був і приготував собі ложе на зиму. В місяць Спадаючого Листя вони завжди готують собі ліжко. Зараз його тут нема,але якщо він прийде, ми закричимо і злякаємо його.
Повзаючи по печері, ми обмацували стіни і стелю поки не переконалися, що наша нова оселя дуже невелика. Потім ми зарилися в суху траву і листя, притиснулися один до одного і незабаром перестали тремтіти.
Зігрівшись, ми обговорили наші пригоди, вигадуючи, як нам виплутатися з біди. Ми вирішили йти слідами наших ворогів і, знайшовши їхній табір, розробити подальший план дій – можливо, нам вдасться повернути все, що вони в нас забрали.
Нарешті ми заснули. Прокинувшись першим, я побачив, що йде сніг. Я швидко розштовхав Пітамакана, і ми вдвох підповзли до виходу з печери. Сніговий покрив був завтовшки з чверть метра, і сніг падав такими густими пластівцями, що я ледве міг розгледіти вершини найближчих сосен. Було не холодно, можливо, два-три градуси нижче точки замерзання, але наш сирий одяг прилягав до тіла, наче крижаний панцир. Клацаючи зубами, ми заповзли вглиб печери.
— Тепер, коли випав сніг, немає сенсу шукати кутенаї, — сказав я.
— Правильно! — погодився Пітамакан. — Вони побачать наші сліди на снігу і швидко нас наздоженуть.
Він замовк і навіть не хотів відповідати на запитання. Притих і я, але не надовго. Тривога моя зростала з кожною хвилиною, я не міг мовчати.
— Чи не краще нам зараз же вирушити в дорогу? — Запропонував я. — Спробуємо перейти через гірський хребет.
Пітамакан похитав головою.
— Жодна людина не може перейти через гори, доки не настане літо. Нас застала зима. Дивись, тут сніг доходить нам до колін, а там, нагорі, ми загрузнемо по самі плечі.
— Отже, ми тут помремо! — вигукнув я.
Замість відповіді, він знову затягнув пісню койота. Глухо й тужливо звучав його голос у маленькій низькій печері. Кілька разів проспівав він цю мисливську пісню. Мені стало страшно, я хотів, щоб він перестав співати, але, придивившись до його обличчя, я побачив, що він зосереджено про щось думає. Можливо, спів допомагав йому зібратися з думками. Нарешті він обірвав пісню і з усмішкою повернувся до мене.
— Тепер я знаю, що ми маємо робити!
— Що ж? Говори швидше, — попросив я.
Замість відповіді він запитав мене:
— Як по-твоєму, чого ми найбільше потребуємо?
— Звісно, їжі, — відповів я. — Я вмираю з голоду.
— Я так і знав, що ти так скажеш! — вигукнув Пітамакан. — Ви, білі, тільки й думаєте, що про їжу! Вранці ви їсте, опівдні їсте і на заході сонця знову наїдаєтеся досхочу. Якщо трапиться вам пропустити обід чи вечерю, ви кажете, що вмираєте з голоду. Ні, брате, зараз ми не потребуємо їжі. Ми можемо жити без їжі тижнів два-три, а довгий піст нам не зашкодить.
Я йому не повірив: я думав, що людина може прожити без їжі лише кілька днів.
— Так, не м'ясо нам треба, а вогонь, — вів далі Пітамакан. — Ми помремо, якщо вийдемо з печери і промокнемо, а потім ніде буде зігрітися і висушити одяг.
— Ну що ж? Доведеться нам лежати тут і чекати, доки сніг не розтане, — сказав я. — Без кременю та кресала нам не добути вогню.
— Тоді ми пролежимо тут до літа. Ця країна не схожа на наші рівнини. У нас сніг випадає і тане кілька разів протягом зими, а тут сніговий покрив лежить усю зиму, доки не піде Творець Холоду, переможений Сонцем.
Він був правий. Я згадав, як дядько сказав мені одного разу, що Скелясті гори перегороджують теплому вітру чинук [5] шлях на захід. Тоді я вигадав інший план.
— Ходімо до кутенаї і попросимо їх дати нам притулок.
— Вони нас відшмагають і проженуть, а можливо, й вб'ють. Ні, до них ми не підемо, — рішуче сказав Пітамакан. — Не сумуй, вогонь ми добудемо.
Вгадавши мої думки, він додав:
— Я бачу, ти не віриш, що я можу добути вогонь. Ну, так слухай! Вогонь у нас був задовго до того, як прийшли ви, білі, і принесли нам кремінь та кресало. Я ніколи не бачив, як індіанці добували його старим способом, бо мій народ отримав кремені від білих ще до мого народження. Але я часто чув розповіді старих і думаю, що мені вдасться добути вогонь. Це дуже просто. Ти береш маленьку суху тверду паличку довжиною з держак стріли і обертаєш її, тримаючи між долонями, або закріпивши тятивою лука, швидко рухаєш лук, як пилку, змушуючи паличку обертатися. Кінець її вставляється в отвір, просвердлений у шматку сухого дерева. Навколо цього отвору слід покласти шматки сухої березової кори. Паличка, що обертається, нагріває шматки кори, і вони спалахують.
Хоча я й погано зрозумів це пояснення, але мені здалося, що Пітамакан справді може добути вогонь. Він вирішив зробити цю спробу, коли скінчиться снігопад, бо боявся, що ми захворіємо, якщо блукатимемо лісом, з ніг до голови обліплені снігом.
У ведмежому барлозі ми пролежали цілий день. Надвечір хмари розвіялися, але стало набагато холодніше. На щастя, одяг наш висох, проте ми тремтіли від холоду і вночі не стулили очей.
У темряві ми почули тихі кроки снігом. Якась тварина пробиралася до нашої печери. Що якщо це ведмідь, який згадав про своє тепле ліжко? Ми перешіптувалися, прислухаючись до кроків. Чорного ведмедя ми не боялися: ці боягузливі тварини ніколи не нападають на людину, але, можливо, господарем печери був не чорний ведмідь, а грізлі! Ми обидва наслухалися розповідей про цього страшного звіра. Минулого літа одна жінка пішла в ліс по ягоди і була ним роздерта.
Коли кроки наблизилися до печери, ми з Пітамаканом стали кричати на все горло. Кричали ми до хрипоти, потім замовкли і почали прислухатися. Все було тихо. Звір, злякавшись нас, пішов, але ми не могли заснути: ми боялися, що грізлі блукає десь поблизу і, чого доброго, залізе в нашу печеру.
Розвиднілося, але сонце довго ще не показувалося через гігантські гірські вершини, які перегороджували нам шлях до рівнин. Ми втомилися лежати нерухомо, нам дуже хотілося вийти з печери і розім'яти ноги, але ми терпляче чекали, поки сонячні промені не зігріють повітря.