Які вони були великі і кудлаті! Мені здалося, що вони зовсім не мають шиї. Забувши про те, з якою метою ми прийшли сюди, я дивився на бізонів. Дядько простягнув мені рушницю і шепнув:
— Цілься в того, що стоїть далі. Це молодий жирний бізон. Цілься в спину нижче лопатки.
Я стиснув руками рушницю. Вона була дуже важка, і я завжди насилу її піднімав, але зараз мені здалося, що вона сама піднялася до мого плеча: тяжкості її я не відчув. Я спустив курок.
Коли розвіялася густа хмара диму, я побачив двох бізонів, що тікали; третій, погойдуючись, кружляв на одному місці; кров лилася в нього з рота. Не встиг я знову зарядити рушницю, як тварина тяжко впала на землю.Немов уві сні, я стояв і дивився на бізона; мені не вірилося, що я його вбив. Опритомнів я, коли дядько Веслі, похваливши мій влучний постріл, сказав, що тварина важить не менше тонни. Він змусив мене лягти на бізона, і я побачив, що не можу дотягнутися до його загривка, чи, вірніше, горба: бізон був завдовжки два метри.
Дядько показав мені, як треба здирати шкуру і розтинати на частини величезну тушу. М'ясники не впоралися б з цією роботою, не май вони при собі сокири, але в ті дні мисливці швидко та акуратно розтинали тушу звичайним мисливським ножем.
Насамперед дядько підігнув передні ноги бізона і витяг задні. Потім він узяв тварину за роги і повільно став повертати величезну голову, трохи підводячи в той же час усю тушу. Через хвилину бізон уже лежав на череві, підпертий головою, що упиралася в землю. Якби нам була потрібна шкура, дядько перевернув би тварину на спину, ногами вгору.
Зробивши надріз вздовж спини від голови до хвоста, він здер з обох боків шкуру і, підсунувши ножа знизу, підрізав її на череві. Тепер бізон лежав обдертий, спиною вгору, на чистій, розтягнутій на траві шкурі.
Найласішим шматком був так званий горб, або мовою мисливців — верхні ребра. Ребра ці підводилися на спині, утворюючи горб якраз над плечима, і були покриті товстим шаром жирного м'яса.
Дядько Веслі підрізав горб біля самої її основи, потім відрубав задню ногу бізона і, користуючись цією ногою як кийком, кількома ударами відокремив ребра від хребта і збив горб, що полетів на розстелену шкуру.
Спритно працюючи ножем, він відрізав ноги і поклав їх на чисту траву; розсік хребет близько третього ребра та відокремив задню частину туші; відокремив ребра від грудної кістки і збив їх із хребта все тією ж ногою-кийком. Тепер величезна туша була поділена на вісім частин. Нарешті дядько вирізав язик, зробивши попередньо надріз під нижньою щелепою.
— Готово! — вигукнув він. — Тепер ти бачив, як треба розтинати тушу. Повернемося на пароплав і покличемо людей, які допоможуть нам перенести м'ясо.
Подорож тривала. Бували дні, коли ми не бачили жодного індіанця. Все частіше траплялися нам стада бізонів, лосів, оленів; у цих краях тварини майже не боялися людини. Минувши форт Кларк, ми прибули до одного з найбільших торгових фортів. Американської хутряної компанії — форту Юніон, розташованому на північному березі Міссурі, за вісім кілометрів від гирла річки Єллоустоун.
Будівництво цього форту розпочато було 1829 року і закінчено 1832 року. Будівлі були обнесені високим частоколом з двоповерховими бастіонами, звідки виглядали жерла гармат. Коли наш пароплав підходив до берега, у форті підняли прапор, загримів гарматний постріл, і натовп індіанців та службовців компанії вийшов нас зустрічати. Дядька Веслі та мене повели до двоповерхового будинку, де жили агенти та начальник форту.
Дядько Веслі вважався цінним працівником. Часто об'їжджав він торгові станції Далекого Заходу, що належали Хутряній компанії. Траплялося, що протягом кількох місяців він завідував якоюсь станцією, заміщаючи її начальника, який виїхав до Штатів. Після приїзду в форт Юніон дядько дізнався, що повинен їхати далі, у форт Бентон, начальник якого потребував його допомоги. У ті роки пароплави компанії ходили лише до форту Юніон, а товари, які призначалися для далеких торгових постів, перевозилися на плоскодонних суденцях — так званих "габарах" [1]
Лише влітку 1860 року було встановлено, що верхів'я річки судноплавне, й у липні "Чіппева" вперше відпливла у форт Бентон.
Коли ми приїхали у форт Юніон, на нас уже чекала габара "Мінні". На неї перевантажили з "Чіппеви" частину товарів: рушниці, амуніцію, тютюн, червону та синю тканини, мідний дріт, китайську фарбу кіновар та різні дрібнички. Коли закінчилася погрузка, ми рушили в дорогу. Габарою командував дядько Веслі. До складу команди входили два веслярі, кермовий, кухар, один мисливець зі своїм конем і тридцять французів з Канади, які мали тягнути наше суденце канатом на буксирі; їх називали кордільєрами. У крихітній каюті на кормі містилися два ліжка. На носі була щогла, і вітрило піднімали, коли віяв попутний вітер, що траплялося дуже рідко. Біля бортів суденця було по одному великому веслу, а на палубі валялися жердини — у разі потреби вони служили баграми. На носі стояла маленька гармата, а біля неї в ящику — картеч. Дядько сказав, що ми стрілятимемо з гармати, якщо на нас нападуть індіанці.
Від форту Юніон до форту Бентон було близько тисячі триста кілометрів. Ми сподівались пройти цю відстань за два місяці, але після першого дня плавання я вирішив, що ми навряд чи дістанемося до форту Бентон через два роки. З ранку до ночі кордільєри, вибиваючись із сил, тягли габару на буксирі. Шкода було дивитись на цих людей, що тягли довгу мотузку.Їм доводилося йти по пояс у воді; спотикаючись, брели вони по сипучому піску або бруду, в якому грузли по коліна. Часто вони зривалися з крутого берега та падали у воду; земля обсипалась у них під ногами. Вони пробиралися крізь колючі кущі, прокладали стежку вздовж берега або повинні були розчищати шлях для суденця в тих місцях, де нас затримували затонулі дерева і плавучі колоди.
Дня через два після відплиття з форту Юніон ми ледь не зазнали краху, і життя всіх нас висіло на волосині. У той час кордільєри йшли піщаною мілиною, що тягнулася вздовж крутого берега. Попереду біля води лежала величезна туша мертвого бізона, об'їдена хижими звірами. Коли перший кордільєр підійшов до неї, з-за туші вискочив великий грізлі й рушив прямо на нього.
Злякані кордільєри кинули мотузку і з криками стрибнули в річку, бо не могли піднятися на крутий берег. Наше суденце, підхоплене швидкою течією, налетіло на затоплену колоду і нахилилося так сильно, що кінь, що стояв на палубі, скотився за борт і повис на мотузці. На щастя, колода не витримала натиску і тріснула; тоді веслярі підвели габару до берега. Тим часом грізлі переправився на протилежний берег і втік у ліс, а французи, мокрі з голови до ніг, стовпилися біля туші і голосно кричали і жестикулювали. Ми зрозуміли, що трапилося щось недобре. Веслярі залишилися на габарі, а решта вийшли на берег і побігли до групи кордільєрів. Ті розступилися, і ми побачили чоловіка, який лежав на піску і голосно стогнав. Ведмідь наздогнав його і покалічив, а потім, зляканий мабуть криками, кинувся в річку і поплив.
Пораненого перенесли на борт судна, де дядько вправив йому зламану руку і перев'язав. Мисливець врятував свого коня: стрибнувши в річку, він перерізав мотузку і разом з конем добрався до берега. Кордільєри знову взялися за мотузку, і ми рушили далі. Незважаючи на важку роботу, французи завжди були бадьорі та веселі. Вечорами, сидячи біля вогнища, вони співали пісні, але дядько їх зупиняв, боячись щоб спів не долинув до слуху індіанців. Весь екіпаж габари харчувався виключно м'ясом, запиваючи його чаєм.У дядька був ящик сухарів і кілька кілограмів борошна та цукру. Коли ці запаси скінчилися, він оголосив, що хліба я не побачу до Різдва. Але мене це не налякало: якщо здорові, сильні люди можуть жити одним м'ясом, отже, і я не постраждаю від м'ясної дієти. Річка звивалася, як змія, серед рівнин. Якби можна було йти суходолом, ми скоротили б відстань у кілька разів. Іноді ми з дядьком висаджувалися на берег, полювали в лісі, а потім чекали на габару за найближчим поворотом річки. Ось тоді я вбив першого оленя, лося, а також кількох бізонів.
Але дядько Веслі рідко залишав судно. Він ніс відповідальність за цілість габари та вантажу; за цей вантаж компанія розраховувала отримати цінного хутра на сто тисяч доларів. Коли я навчився поводитися з рушницею, дядько дозволив мені супроводжувати мисливця Батіста Рондена, який щодня вирушав на пошуки дичини.
Батіст Ронден, мрійливий креол із Луїзіани, не знав жодного ремесла. Батьки хотіли дати йому освіту, але він, за його словами, змалку відчував ненависть до книг. Коли йому довелося заробляти на життя, він вступив на службу до Шуто і зобов'язався забезпечувати дичиною команду суден, що ходили Міссурі.
На полювання ми вирушали з ранку. Я сідав позаду Батіста на старого смирного коня, і ми їхали вздовж берега, видивлячись дичину. Дичини було багато, але вбивали ми тільки тих тварин, які були неподалік річки; потім судно приставало до берега, і м'ясо переносили на борт.
Вистежуючи дичину, ми не забували про індіанців, досліджували всі стежки та мілини і з високих скель оглядали околиці. Індіанці вселяли жах кордільєрам, загони їх часто нападали на судна.
Якось увечері ми причалили до берега кілометрів за сім від гирла річки Мушлі. За словами дядька, дослідники так назвали цю річку, тому що знайшли на околицях її багато викопних мушель.
Наступного ранку Батіст осідлав коня, і ми вирушили на полювання, як тільки кордільєри взялися за мотузку.
Ми поїхали до гирла річки Мушлі. На річці Міссурі, якраз навпроти місця впадання в неї Мушлі, виднівся порослий лісом острівець. Попереду ми побачили маленьку череду антилоп, а на протилежному березі Мушлі , ближче до Міссурі, паслися сотні дві бізонів. Бізони були так далеко від нас, що ми сміливо під'їхали до річки, переправилися через неї і зупинилися на узліссі. Тут Батіст наказав мені чекати на нього, а сам, припавши до землі, поповз до бізонів. Мені було страшно одному. На прибережному піску я бачив свіжі відбитки лап грізлі, а грізлі вселяли мені непереборний страх. Я не смів зійти з коня й набрати суниці, що росла на галявині.
Хвилини здавались мені годинами.