Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва ВСЛ
Рік тому...
22 листопада
Привіт, світе!
Я вирішила почати блог.
Цей блог.
Ви можете запитати: чому?
Знаєте те відчуття, коли ви трусите бляшанку коли, а потім відкриваєте її, і вона вибухає й заливає все навколо? Саме так я почуваюся зараз. Так багато всього хочеться сказати, і все це нуртує всередині, але я не настільки впевнена в собі, щоб озвучити це.
Якось тато радив мені почати щоденник. Він казав, що вести щоденник — чудовий спосіб висловлювати потаємні думки. Він також казав, що було б чудово повернутися до цих записів, коли я виросту — це дозволить мені "по-справжньому цінувати підліткові роки". Гмм, очевидно, підлітком він був давно і забув, на що це справді схоже.
Я таки пробувала писати щоденник. Подужала три записи, поки здалася. Вони виходили приблизно такими:
Сьогодні дощило, і моїм новим черевикам гаплик. Дженні мала намір прогуляти математику. Але не прогуляла. У Джона Баррі на природознавстві текла кров із носа, бо він штрикав туди олівцем. Я сміялася з нього. Його це не вразило. Незручна ситуація. Добраніч.
Точно не Бріджит Джонс, правда? Більше схоже на "мені ліньки".
Думка писати щось самій собі в щоденнику справді видається мені трохи безглуздою.
Я хочу відчувати, що хтось десь зможе прочитати те, що я мушу сказати.
Ось чому я вирішила почати цей блог: щоб мати змогу казати саме те, що я хочу, коли хочу і як хочу — комусь. І не хвилюватися, чи те, що я скажу, звучатиме круто, чи я виглядатиму по-дурному, чи втрачу через це друзів.
Ось чому цей блог анонімний.
Тож я цілковито можу бути сама собою.
Мій найкращий друг, Вікі (це, звісно, не справжнє його ім'я — я не можу назвати його справжнє ім'я, бо це вже не буде анонімно), сказав би: той факт, що я мушу бути анонімом, аби бути собою, — це "епічна трагедія". Але що він знає? Він не тінейджерка, яка має купу проблем і переймається всім навколо. (Насправді він — тінейджер із проблемними батьками, але це вже геть інша історія.)
Іноді я думаю про те, чи я так усім переймаюся саме тому, що я — тінейджерка. Погляньмо — є ціла купа приводів перейматися.
Топ-10 причин тінейджерських хвилювань
1. Ти завжди мусиш виглядати бездоганно.
2. При цьому твої гормони казяться,
3. Перетворюючи цей час на найбільш прищуватий за все життя (що абсолютно унеможливлює пункт №1).
4. При цьому ти нарешті можеш купувати шоколад, коли тобі заманеться (що лиш погіршує пункт №3).
5. Раптом усі починають перейматися тим, що ти вдягаєш.
6. І твій одяг також мусить бути бездоганним.
7. Потім виявляється, що ти маєш знати, як позують супермоделі,
8. Щоб робити щоденні селфі,
9. Які ти маєш викладати у соцмережі, щоб бачили всі твої друзі.
10. Ти маєш бути страшенно привабливою для протилежної статі (тоді, як маєш справу з усім перерахованим!).
А тепер уявіть мене: я театрально зажурено зітхаю з цього приводу.
Але ж я точно не єдина дівчина, яка так почувається?
Маю таку потаємну мрію, що всі дівчата почуваються точнісінько, як я.
Можливо, одного дня, коли ми всі зрозуміємо, що почуваємося однаково, то перестанемо вдавати когось, ким не є.
Це було б чудово.
А до того дня я буду справжньою в цьому блозі. І несправжньою у "справжньому" житті.
Я маю намір говорити те, що хочу сказати, і було б справді класно, якби ви (хоч хто ви є) приєдналися до мене.
Це може бути наш куточок інтернету, де ми чесно можемо поговорити про те, що означає бути тінейджером, не вдаючи з себе тих, ким ми не є.
А ще я люблю фотографувати (хіба ж ви не любите те, як на фото застигають у часі пам'ятні моменти? Прекрасні заходи сонця, дні народження, кексики з солоною карамеллю і товстим шаром помадки.. .), тож викладатиму ще й купу фоток. Але серед них точно не буде селфі, з міркувань анонімності.
ОК, гадаю, наразі це все. Дякую, що прочитали (якщо хтось справді читав!). Напишіть у коментарях, що ви думаєте про це.
Дівчина Онлайн іде в офлайн ххх
Розділ перший
Сьогодні...
Агов, Пенні, ти знала, що Вільям Шекспір — анаграма до "Я слабкий в орфографії"[*]?
Я зиркнула на повідомлення від Елліота й зітхнула. Поки я дивилася костюмовану репетицію "Ромео і Джульєтти" (три втрачені години мого життя), Елліот бомбардував мене сотнями випадкових фактів про Шекспіра. Він хотів розвіяти мою нудьгу, але, серйозно, кому треба знати про те, що Шекспіра охрестили в 1564-му? Чи про те, що в нього було сім братів і сестер?
— Пенні, можеш сфотографувати Джульетту, яка вихиляється з трейлера?
Я швиденько хапнула фотоапарат і кивнула містерові Біконсфілду.
— Звісно.
Містер Біконсфілд викладає драматичне мистецтво. Він — один із тих учителів, яким подобається бути "на рівні з дітьми" — увесь такий із загельованим волоссям і з "кличте мене Джефом". Саме через нього дія нашої версії "Ромео і Джульєтти" відбувається у бруклінському гетто і Джульетта вихиляється з трейлера, а не з балкона. Моя НПУШ (найкраща подруга у школі) Меґан любить містера Біконсфілда, та, зрештою, він завжди віддає їй головні ролі. Але я його трохи побоююся. Учителі не повинні зависати з тінейджерами. Вони мають перевіряти роботи, перейматися шкільними перевірками і що там ще вони роблять в учительській.
Я піднімаюся сходами на сцену і присідаю перед Меґан. На ній бейсболка, на шиї — товстий "золотий" ланцюг, на якому теліпається гігантський символ долара. Вона нізащо не показалася б у такому вбранні деінде — ось як сильно вона любить містера Біконсфілда. Я вже хочу сфотографувати її, коли Меґан шипить до мене:
— Переконайся, що в кадр не потрапить прищ.
— Що? — шепочу я у відповідь.
— Прищ на носі, збоку. Переконайся, що його не буде видно на фотці.
— А. Звісно.
Я переміщаюся вбік і наближую зображення. З цього ракурсу світло не найкраще, але принаймні прища не помітно. Я фотографую Меґан і розвертаюся, щоб покинути сцену. Повертаючись, дивлюся в зал. Якщо не рахувати містера Біконсфілда і двох асистентів, усі сидіння порожні. Я інстинктивно зітхаю з полегшенням. Сказати, що я не надто люблю натовпи, було б майже те саме, що сказати, що Джастін Бібер не любить папараці. Не знаю, як люди взагалі можуть виступати на сцені. Мені треба вийти лише на кілька секунд, щоб зробити фото, а я вже почуваюся незатишно.
— Дякую, Пен, — каже містер Біконсфілд, коли я спускаюся зі сцени. Це ще один факт-відхилення — він усіх називає на прізвисько. Я кажу серйозно! Це нормально для моєї сім'ї, але не для вчителів!
Щойно я дістаюся безпечного куточка за сценою, як знову дзижчить телефон.
О боже мій, у часи Шекспіра роль Джульєтти грали чоловіки! Ти мусиш сказати це Оллі — хотів би я побачити його обличчя! :-)
Я зиркаю на Оллі, який у цей час витріщається на Меґан.
— Та тихо! У тім вікні сяйнуло світло![†] — каже Оллі з найгіршим нью-йоркським акцентом, який лише може бути.
Не можу стримати зітхання. Хоч Оллі вбраний у ще гірший костюм, ніж Меґан, — щось середнє між гостем шоу Джеремі Кайла[‡] і Снупп Доґґом[§], — йому все одно вдається мило виглядати.
Елліот ненавидить Оллі. Він гадає, що Оллі марнославний, і називає його "ходячим селфі", та, якщо чесно, він зовсім його не знає. Елліот ходить до приватної школи в Гоуві[**] і бачить Оллі лише тоді, коли ми натикаємося на нього на пляжі чи в місті.
— Може, варто, щоб Пенні і мене сфотографувала в цій сцені? — запитує Оллі, коли нарешті закінчуються його слова. Він усе ще говорить із фальшивим американським акцентом — він розмовляє так весь час, відколи отримав роль. Певно, всі провідні актори так роблять, вони називають це "вживання в роль".
— Звісно, Ольц, — каже Кличте-Мене-Джефом. — Пен?
Я відкладаю телефон і біжу сходами на сцену.
— Тільки переконайся, що фотографуєш мене з кращого боку, — шепоче Оллі з-під кепки, прикрашеної чорними стразами.
— Звісно, — відповідаю я. — Еее, нагадай, який це бік?
Оллі дивиться на мене, як на божевільну.
— Просто це так складно визначити, — шепочу я, заливаючись рум'янцем.
Оллі все ще супиться.
— Тому що обидва боки видаються мені гарними, — кажу я в розпачі. Боже мій! Що зі мною?! Я практично чую, як Елліот верещить від жаху. На щастя, Оллі нарешті всміхається. Завдяки цьому він виглядає якось по-хлопчачому і здається відкритішим.
— Це мій правий бік, — каже він і повертається обличчям до трейлера.
— Це твій правий чи мій? — перепитую я, щоб знати напевне.
— Ну ж бо, Пен, у нас немає дня попереду! — кличе містер Біконсфілд.
— Мій правий, звичайно ж, — шипить Оллі, дивлячись на мене, ніби я знову втратила розум.
Навіть Меґан тепер на мене супиться. Моє обличчя палає, я фоткаю. Я не виконую звичних дій, як-от перевірка спалаху чи кута зйомки, чи ще щось — я просто натискаю кнопку і, спотикаючись, забираюся звідти.
Коли репетиція нарешті завершується — і завдяки Елліоту я дізнаюся, що Шекспір одружився, коли йому було лише вісімнадцять, і що загалом він написав тридцять вісім п'єс, — ми прямуємо до "ДжейБіз" по молочні коктейлі й чіпси.
Коли ми дістаємося приморської частини міста, Оллі вже йде поруч зі мною.
— Як справи? — питає він, по-нью-йоркськи розтягуючи слова.
— Гм, ОК, дякую, — кажу, а язик тут же зав'язується вузлом. Тепер, коли він зняв свій гангстерський прикид Ромео, у нього навіть кращий вигляд. Біляве кучеряве волосся ідеально розкуйовджене, а блакитні очі блищать, як море у сонячних променях. Якщо чесно, я не впевнена, що він — мій тип (занадто вже він схожий на підкачаного співака з хлопчачих гуртів), але це так незвично — неподільна увага шкільного серцеїда, що я лиш ніяковію.
— Я тут думав... — каже він, усміхаючись мені.
Одразу ж мій внутрішній голос продовжує його речення: "Що ти робиш у вільний час? Чому я раніше не помічав тебе по-справжньому? Ти хотіла б піти кудись зі мною?"
— ...можна глянути на фотку? Просто щоб переконатися, що я виглядаю ОК.
— А...