Увага! Ви читаєте уривок твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте повну книжку на сайті видавництва Рідна Мова
Переклад з хорватської Володимира Криницького
1
Того ранку Хана лежала й дивилася у стелю. Вже майже півгодини. Вона чула будильник, але зовсім не хотіла вставати з ліжка. Легенько дощило. Її увагу привернули краплі, що стікали вниз вікном. З самого дитинства вона любила дощ. Її не засмучувало, що через дощ не може гуляти надворі. І вдома може бути цікаво, якщо маєш достатньо книжок. І маму, яка так талановито їх читає. Так, мама шила дракона, зайця, лисицю або кота, надягала іграшку на одну руку, а другою гортала сторінки книжечки, історію з якої Хана чула вже напевно разів сто. Але це неважливо. Кожен раз був цікавий, як перший. Мамин голос, то голосніший, то тихіший, усі ті яскраві тваринки – Хані здавалося, що вона на персональній виставі у дитячому театрі. Дівчинка то весело сміялася, то ховалася за подушку, коли ставало страшно.
Але це було в інші часи, які залишилися у світі дитинства. З легкою ностальгією Хана згадала, як тоді було легко й просто: вона, мама, ляльки, книжки, скакання на ліжку, ігри в парку біля будинку, гостювання у бабусі й дідуся… Зараз, мабуть, все віддала б, щоб, як Аліса, повернутися у свою Країну чудес. Хоч ненадовго, поки минеться це…
Притулилася лобом до вікна й дивилася, як стікають краплі. Вона завжди вірила: якщо дві крапельки з'єднаються в одну, то здійсниться її бажання.
Замислена про своє бажання, одне-єдине, яке вже кілька місяців носила в собі, навіть не почула, як у кімнату зайшла мама.
– Хано! Уже сьома тридцять! Ти проспала? На восьму не встигнеш до школи!
– Привіт, мамо. Я не проспала, просто якось мені сьогодні не дуже добре… Болить шлунок і… Не знаю, кепсько почуваюся.
– Маленька, невже знову? Думаю, цього разу…
– Та ні, минеться, не хвилюйся. Ти ж знаєш, скоро кінець навчального року, купа всього… Тести, іспити, контрольні… Просто нервуюся.
Мама поцілувала її в лоба – так ніжно, як ніхто інший не вміє.
– Заварю тобі чаю. Ромашка, м'ята, ройбуш чи зелений? – запропонувала мама. Вона таки справжній терорист у питаннях здорового способу життя.
– Ромашка буде супер. Я зараз.
Мама зачинила двері. Хана знову залишилася сама зі своїми думками. І проблемами. А найбільшою проблемою була Теса Хорват.
2
Хана й Теса познайомилися, коли вступили в перший клас загальноосвітньої гімназії.
Ті перші дні – якщо зовсім точно, то саме перший день – завжди сповнені хвилювання і занепокоєння. Ось зібралися люди, з якими ти розділиш наступних чотири роки свого життя, і майже нікого ти не знаєш, не знаєш, з ким сидітимеш, які будуть вчителі, як тобі влитися в новий колектив. Нічого не знаєш.
Хана з однокласницями стояла перед кабінетом № 107, чекаючи, поки класна керівничка заведе їх у клас, познайомить між собою і розповість, яким буде наступний шкільний рік. Заледве встигла перемовитися кількома словами з іншими дівчатами. Звичайні порожні балачки, які ведуть, коли не знають, про що говорити: хто яку середню школу закінчував, кому який предмет більше подобається, які оцінки були, чи суворі будуть вчителі, і таке інше. Словом, страшенно цікаво.
І тут з'явилася вона. Довге біляве волосся, ретельно доглянуте, блакитні очі, довгі чорні вії, підфарбовані тушшю "Міс Манга", нігті з ідеальним манікюром під рожевим лаком, вузькі джинси, над колінами трішки подерті, саме так, щоб ледь-ледь було видно оксамитову шкіру, модна майка "Десігуал", а через праву руку недбало перевішена справжня жіноча сумочка. Пройшла біля них, як проходять біля збіговиська лазерів, і сперлася на стіну, зігнувши праву ногу.
Усі разом змовкли. Хлопці – їх п'ятеро – буквально пускали слину, окидаючи її поглядами. Дівчата мимоволі поглядали на свої нігті й поправляли волосся.
А вона знала, добре знала, яке справила враження. Жувала гумку, скоса поглядала на тих п'ятьох і ледь помітно посміхалася.
Одночасно з дзвінком підійшла нова класна керівничка – висока пані з короткою рудою зачіскою, хіпстерськими окулярами й великою сумкою. З приязним осміхом привіталася і завела їх у клас. Учні поспішили до парт, ніби то були рятувальні пояси під час загибелі "Титаніка".
"Чорт, – подумала Хана, – і де ж я сяду? Дикуни! Куди ви, люди? Тут нічого безплатного не дають!" Побачила вільне місце у третьому ряду, за партою біля вікна. Сіла, і тільки тоді помітила біля себе хлопця з чорними кучерями. Зачіска у стилі диско сімдесятих. Чомусь він їй нагадав розпатланого кота, якого мама колись пошила для своїх казкових вистав.
– Привіт. Я Хана.
– Марін.
І на цьому все.
– Гаразд, всі вже всілися. Хочу вас привітати з початком нового навчального року. Мене звуть Хелена Кларич, я ваш класний керівник і викладатиму хорватську мову й літературу.
Хана тим часом оглядала клас і нові обличчя. Скоро її погляд зупинився на дівчині, яка сиділа за третьою партою в середньому ряду. На вигляд була зовсім звичайна, але коли всміхналася Хані, обличчя її наче засяяло.
– Привіт! Я Ана. А ти?
– Привіт. Хана.
– Дуже приємно. Може, потім вийдемо разом?
– А зараз ми всі познайомимося, – вела далі вчителька Кларич. – Кожне з вас відрекомендується і скаже кілька слів про себе.
І так почалося "бла-бла-бла". Усі ці Іви, Тіни, Мії, Клари…
Хлопців було мало, тому Хана зразу запам'ятала їхні імена: Марін, Лука, Деніс, Іван і Віто.
Теса, звичайно, сиділа за задньою партою і хихотіла з якоюсь дівчиною.
Класна оголосила їм деякі правила гімназії: на заняття не запізнюватися, бо двері замикають рівно о 8:00, а на другу зміну – о 14:00; одягатися слід скромно, як личить в освітньому закладі – це значило, що короткі спідниці, високі підбори, надто вузькі й відкриті майки, шорти й усе подібне забороняється; батьки зобов'язані відвідувати батьківські збори; словом, майже те саме, що і в середніх класах.
Після двогодинного знайомства Хана й Ана широкими сходами пішли до виходу.
– Бувайте, дівчата, побачимося завтра! – долетів до них Тесин голос.
3
Десь за місяць Хана звикла до нової школи й учителів. І до нового товариства, звичайно. Загалом їй усе подобалося. Насправді все було значно краще, ніж вона очікувала.
Цього тижня її клас вчився у другу зміну, тож додому вдавалося прийти не раніше восьмої чи пів на дев'яту. А якщо ще й ішла з приятельками на каву, то й близько десятої. Але не пізніше за пів на одинадцяту — це був її крайній дозволений час.
— Привіт, мамо! — гукнула Хана від дверей.
— Привіт, маленька! — весело відповіла та.
— Уфф, як я стомилася! А що це так смачно пахне? Чекай, я вгадаю... Піца!
— Точно. А на десерт — млинці.
— З "Нутеллою"?
— Звичайно. І з вершками.
— Ох, мамо, та я додам із десять кіло після такої вечері!
— Та ти й так худа, як скіпка. Хоч який кілограм додався б. Тобі не завадило б.
Хана була дрібненька, але доладна. Коротке чорне волосся обрамлювало її гарне обличчя, а одне пасмо постійно спадало на очі. На обличчі найбільше виділялися очі: великі, карі, з довгими віями під красиво вигнутими бровами. Губи їй не дуже подобалися — як на Ханин смак, були затонкі і їх постійно доводилося підводити блиском. Але загалом вона була задоволена своїм виглядом.
— І як сьогодні було в школі? — почала мама свій допит.
— Та так, нормально, — відповіла Хана, хапаючи губами піцу, на якій жуйкою розтікався гарячий сир.
— Яку тебе з математикою?
— Не дуже, але Марін може пояснити мені ті недолугі алгебраїчні вирази. Він справжній математичний маніяк. Хотів вступати в гімназію з математичним профілем, але не вистачило середнього балу, тож довелося іти в загальноосвітню. Навіть не знаю, наскільки його це все цікавить. Хорватська, англійська, італійська, історія мистецтва... Усе те читання... Вері бед.
— А який він, той Марін?
— Та він нормальний хлопець, може, трохи схиблений, весь у якомусь своєму світі фізики, хімії, біології. Але все одно нормальний.
— А та, як її... Teca, ні?
— Піца була супер. Перейдемо до млинців?
— Зараз, Хано. Прибери тарілки зі стола, — усміхнулася мама.
Хана швиденько переклала тарілки в мийницю, протерла стіл, поставила дві тарілки для млинців і дві чашки. Нагріла молока й зробила какао для себе й мами.
— Хано, то як з Тесою?
— Teca як Teca, — відповіла Хана, наливаючи какао в чашки й викладаючи млинці на тарілки. — Головна фіфа в класі. Не те щоб мене це турбує, але...
— Але?
— Вона вміє бути суперською, дотепною, завзятою, завжди готова до якихось пригод... Але мені не подобається.
— Маєш на увазі, що вона не така, як Ана?
— Ага, не така, як Ана. Або Мія чи Іва. Ну що ж, вечеря була супер. Я в душ і лягатиму. Вечір проведу з Гобітом.
— Добре, маленька, добраніч. У мене ще попереду довгий робочий вечір, — і мама дзвінко цмокнула Хану в щоку.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ