Якийсь час він захоплювався філософією стоїцизму, а на думку стоїків, не існує чіткого розмежування між добром та злом. Однак найбільший вплив на Августина мав інший філософський напрямок пізньої античності, а саме — неоплатонізм. Тут він зіткнувся з думкою, що усе буття має божественне походження.
— Він став неоплатонічним єпископом?
— Можна сказати і так. Передусім він був християнином, але християнські погляди Августина перебували під сильним впливом платонізму Як бачиш, Софіє, розвиток християнського середньовіччя не означав драматичного розриву з грецькою філософією. Багато з грецької філософії перенесли у нові часи отці церкви, такі як Авґустин.
— Вважаєш, що Авґустин був наполовину християнином, а наполовину — неоплатоністом?
— Сам себе він, звичайно, вважав на усі сто відсотків християнином. Але Авґустин ніколи різко не протиставив християнству філософію Платона. На його думку, схожість деяких думок у філософії Платона та в християнському вченні так впадає у вічі, що мимоволі закрадалася підозра, чи не мав Платон у руках Старого Завіту. Ясна річ, це дуже сумнівно. Скоріше можна ствердити, що Авґустин "християнізував" Платона.
— В усякому разі, прийнявши християнство, він не розпрощався з усім, що було пов'язане з філософією?
— Однак він вказав на межі, за якими втручання розуму у релігійні питання стає неможливим. Християнство — це божественна містерія, до якої можемо наблизитися тільки за допомогою віри. Якщо ми віримо у Бога, то Бог може "осяяти" нашу душу, і тоді ми здобудемо надприродне знання про Бога. Авґустин сам переконався, що філософія не може сягнути далеко. Щойно прийнявши християнство, він знайшов душевний спокій. "Наше серце неспокійне, доки не спочине в Тобі", — писав він.
— Я не зовсім розумію, як вчення Платона про ідею може поєднуватися з християнством, — зауважила Софія. — Як же тоді бути з вічними ідеями?
— Авґустин визнавав, що Бог створив світ з нічого, а це біблійна думка. Греки були схильні думати, що світ існував споконвіку Ще до створення світу "ідеї" існували у думках Бога, вважав Авґустин. Отже, він приписав платонічні ідеї Богові і тим врятував й вічні ідеї Платона.
— Спритно зроблено.
— Однак цей приклад ілюструє, як Авґустин та й чимало інших отців церкви докладали всіх зусиль, щоб об'єднати грецький та юдейський світогляди. Вони, частково, належали до двох культур. У своїх поглядах на зло Авґустин схилявся до неоплатонісгів. Як і Плотин, він вважав, що зло — це "відсутність Бога". Це не самостійна екзистенція, це щось таке, чого немає. Творіння Бога є тільки добрим. Авґустин вважав, що зло породжує людський непослух. Або ж кажучи його словами: "Добра воля — це справа Бога, погана воля — це відхід від справи Бога".
— Він також вважав, що людина має божественну душу?
— І так, і ні. Августин твердо був переконаний, що існує нездоланна прірва між Богом та світом. Тут він дотримується Біблії і відкидає вчення Плотина про єдність усього. Однак Авґустин підкреслює, що людина є духовною істотою. Вона має матеріальне тіло, яке належить до фізичного світу, де його точить іржа та черва, а також душу, яка може пізнати Бога.
— Що стається з людською душею, коли ми вмираємо?
— За Авґустином, увесь рід людський гине через свої гріхи. А Бог визначає, хто з людей може спастися від вічного небуття.
— Хай би так зробив, щоб усі могли спастися, — втрутилася Софія.
— Ось тут Авґустин заперечує право людини на критику Бога. Він покликається на слова Павла, написані у його листі до римлян: "Хто ти такий, чоловіче, щоб сперечатися з Богом? Чи може глиняний горщик спитати того, хто його ліпив: "Чого зробив мене таким?" Хіба ж гончар не має влади над глиною і не може зробити з того самого матеріалу як вишуканий, так і звичайний горщик?"
— Це означає, що Бог сидить собі на небі і грається людьми? Якщо він не вдоволений якимось своїм творінням, то просто, викидає його на сміття?
— Авґустин дотримувався думки, що жодна людина не заслуговує на спасіння. Однак Бог вибирає таких, котрі будуть спасенні. Для Бога не є жодною таємницею, хто спасеться, а хто приречений на вічне небуття. Це визначено наперед. Ми, справді, тільки глина у руках Господніх і цілком залежні від його ласки,
— У певний спосіб Авґустин відступив крок назад, до давньої віри у фатум.
— Щось у цьому є. Але Авґустин не звільняє людину від відповідальності за власне життя. Він радить жити так, щоб ми впродовж свого життя змогли помітити, чи належимо до вибраних. Авґустин не заперечує права на "вільний вибір", Бог уже і так "наперед" визначив нашу долю.
— Хіба це справедливо? — запитала Софія. — Сократ вважав, що усі люди мають однакові можливості, бо володіють однаковим розумом. А от Авґустин поділив людство на дві групи. Одна буде спасенна, а друга — приречена на вічне небуття.
—Так, теологія Авґустина істотно віддалила нас від афінського гуманізму. Але ж не Авґустин поділив людство на дві групи. Він опирався на вчення Біблії про спасіння та загибель і у своєму великому творі "Про Град Божий" поглибив це вчення.
— Розповідані
— Вираз "Град Божий" або "Боже царство" походить з Біблії та проповідей Ісуса. Авґустин вважав, що в історії точиться боротьба між Божою державою та земною державою. Обидві "держави" не є політичними державами з властивими їм чіткими відмінностями. Вони борються за владу над кожною окремішньою людиною. Більше або менше виразно присутність Божої держави виявляється у церкві, а земної — у політичних державних утвореннях, наприклад, у Римській імперії, яка розпалася саме за Авґустинових часів. Цей погляд виголошували все голосніше, разом з тим, як наростала боротьба за владу між церквою та державою. "Нема спасіння поза церквою", — говорили тепер. Авґустинів "Град Божий" врешті-решт ідентифікувався з церквою як організацією. І лише в XVI столітті, в епоху Реформації, зазвучали протести проти того, що людина повинна пройти шлях через церкву, щоб бути спасенною.
— Давно було пора.
— Треба зауважити, що Авґустин — перший з мислителів, який ввів історію у свою філософію. Боротьба між добром і злом не була нічим новим. Новим був погляд, що ця боротьба розігрувалася в історії. Тут платонізм в Авґустиновому вченні не так відчутний. Авґустин дотримується лінійного погляду на історію, з яким ми уже зустрічалися у Старому Завіті. Головною думкою є те, що Богові необхідна уся історія, аби втілити "Град Божий" в життя. Історія також потрібна для виховання людей та знищення зла. Словами Авґустина це звучить так: "Під божественним наглядом відбуваються діяння людства від Адама аж до кінця історії, це наче історія окремої людини, котра поступово розвивається від дитинства і до старості". Софія глянула на годинник.
— Восьма,— сказала вона. — Мені скоро час іти.
— Та спершу я розповім тобі про іншого великого філософа середньовіччя. Може, сядемо надворі?
Альберто підвівся з лави. Він склав долоні і пішов до виходу. Здавалося, ніби він молиться Богові або обдумує якісь духовні істини. Софії не залишалося нічого іншого, як піти за ним.
Землю ще оповивав тонкий серпанок туману. Сонце давно зійшло, але не розвіяло ранкової імли. Церква св. Марії знаходилася на околиці старої частини міста.
Альберто сів на лавочку перед церквою. Як повестися, коли хтось пройде повз них, подумала Софія. Уже дивний той факт, що вона сидить на лавці біля церкви о восьмій годині ранку, а тут ще й поруч середньовічний монах.
— Восьма година, — почав Альберто. — Минуло майже чотириста років з часів Авґустина, починається довгий шкільний
день. До години десятої навчанням відають тільки монастирські школи. Між десятою та одинадцятою виникають перші соборні школи, а коло дванадцятої з'являються і перші університети; будуються великі готичні собори. Ця церква теж була побудована у XIII столітті, у час розквіту середньовіччя. На більший храм тоді не могли спромогтися.
— Та в цьому й не було потреби, — перервала розповідь Софія. — Немає нічого гіршого за порожні церкви.
— Але ж великі собори будувалися не тільки на те, аби вмістити в них більше люду, їх зводили на честь Бога, і вже це одне було своєрідним виразом побожного схиляння перед Богом. Але в період розквіту середньовіччя відбувалося і щось таке, що мало би особливо зацікавити таких філософів, як ми.
— Розповідай! Альберто продовжував:
— На ту пору посилився арабський вплив з Іспанії. Впродовж усього середньовіччя араби підтримували живі традиції Аристотеля, а з кінця XII століття їхніх учених почали запрошувати до Північної Італії тамтешні князі. Стали відомими багато праць Аристотеля, поступово їх перекладали з грецької та арабської мов на латинську. Це викликало нову хвилю зацікавлення природничими науками і воскресило питання про зв'язок християнства з грецькою філософією. Під час вирішення природознавчих проблем годі уже було обійтися без Аристотеля. Але коли слід прислухатися до "філософа", а коли строго дотримуватися біблійних догм? Збагнула?
Софія тільки ледь кивнула головою. Чернець продовжував:
— Найбільшим і найвідомішим філософом періоду розквіту середньовіччя був Тома Аквінський, який жив у 1225 — 1274 роках. Він родом з маленького містечка Аквін, що розташоване між Римом та Неаполем, був викладачем університету в Парижі. Я називаю його "філософом", однак, він був, по суті, теологом. У той час не існувало чіткої різниці між філософією та теологією. Тома Аквінський. образно кажучи, "охрестив" Аристотеля точнісінько так, як Авґустин на початку доби середньовіччя "охрестив" Платона.
— Хіба не виглядає дивним, хрестити філософів, які жили за багато століть до Христа?
— Може, й так. Але під "хрещенням" двох великих грецьких філософів мається на увазі те, що їхні погляди були витлумачені і подані так, що уже не вважалися загрозою для християнського вчення. Про Тому Аквінського говорили тоді, ніби він "взяв бика за роги".
— От ніколи 6 не подумала, що філософія може мати щось спільного з боєм биків.
— Тома Аквінський належав до тих мислителів, котрі намагалися поєднати філософію Аристотеля з християнським ученням. Він створив великий синтез знання та віри, заглибившись у філософію Аристотеля і зловивши його на слові.
— Або зловивши його за роги.