Розбійник Гуцик Буцик

Трьом своїм дочкам

Ренаті, Регіні, Сузанні

і

всім дітям, котрі люблять

оповідання про Касперля,

присвячую цю повість

Зайда з сімома ножами

Відколи у бабусі з'явився новий млинок, вона почувала таку велику втіху молоти каву, що пила її ще стільки, як раніше. От і сьогодні вона вже вдруге засипала в млинок зерна, щойно взялася за корбу — раптом зашуміли, затріщали в саду кущі і чийсь грубий окрик пролунав:

— Ну ж бо, давайте сюди оту штуку!

Бабуся підвела здивовані очі й поправила пенсне на носі.

Перед нею стояв незнайомець із розпатланою бородою та страшенно гачкуватим носом. На голові в нього сидів бриль із задертими крисами, а з бриля стирчала крива пір'їна. У правій руці незнайомець тримав пістолет, лівою показував на бабусин млинок:

— Кажу ж бо, давайте сюди!

Проте бабуся не злякалася.

— Дозвольте! — вигукнула вона гнівно. — Як ви тут опинилися? Як ви смієте кричати на мене? Власне, хто ви?

Незнайомець так зареготав, що крива пір'їна на брилеві затремтіла.

— Здається, ви, бабо, газет не читаєте? Ну ж бо, помізкуйте гарненько!

Аж тепер бабуся угледіла сім ножів і шаблю, що стирчала з широкого шкіряного пояса незнайомця. Вона зблідла і тремтливим голосом запитала:

— Може, ви отой розбійник Гуцик-Буцик?

— Авжеж! — відповів зайда з сімома ножами, — Та облиште балачки, аж з душі від них верне! Зараз же давайте мені млинок!

— Але ж він не ваш!

— Трам-тара-рам! — гримнув розбійник Гуцик-Буцик. — Робіть, що велено! Лічу до трьох…

Розбійник наставив на бабусю пістолет.

— Благаю, не треба! — попрохала бабуся. — Ви не посмієте відняти в мене млинок. Це подарунок на мої іменини. Якщо крутити корбу, то млинок грає мою улюблену пісню.

— От через те й віддавайте! — буркнув розбійник Гуцик-Буцик. — Мені теж хочеться мати млинок, ідо грає, коли крутиться корба. Ну!..

Бабуся глибоко зітхнула і простягла свій подарунок. Що ж їй іще лишалося робити?

У газеті щодня писалося про те, який же той Гуцик-Буцик злющий. Усяк його до смерті боявся, навіть сам пан поліцай Дімпфельмозер, а він же завжди ходив при зброї.

Задоволено прицмокнувши губами, Гуцик-Буцик засунув бабусин млинок глибоко в свою подорожню торбу і, прискаливши ліве око, а правим пройнявши бабусю наскрізь, пригрозив:

— А зараз затямте собі твердо: сидіть на лаві й ані руш! При цьому лічитимете до дев'ятисот дев'яноста дев'яти.

— Чому? — не зрозуміла бабуся.

— А тому! — вигукнув Гуцик-Буцик. — Коли ви долічите до дев'ятисот дев'яноста дев'яти, тоді можете гукати на поміч. Проте ні на мить раніше, чуєте, ні на мить, інакше скуштуєте березової каші. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — прошепотіла бабуся.

— Тільки не здумайте мене морочити!

Розбійник Гуцик-Буцик на прощання поводив пістолетом перед бабусиним носом. Тоді перемахнув через садову огорожу і тільки його й бачили.

Біла як крейда, Касперлева бабуся сиділа на лаві під хатиною і, сердешна, дрижала. Розбійник і млинок для кави як воду канули.

Минула добра хвилина, поки бабуся нарешті спромоглася почати лік.

Покірно лічила вона аж до дев'ятисот дев'яноста дев'яти. Один, два, три, чотири… Неквапливо, але й не дуже повільно.

Але від хвилювання бабуся збивалася разів дванадцять і тоді мусила починати спочатку.

Коли ж вона насилу долічила до дев'ятисот дев'яноста дев'яти, з грудей у неї вирвався моторошний зойк про допомогу.

І тут бабуся знепритомніла.

Поліції можна допомагати

— А знаєш що? — озвався Касперль. — Мені дуже хочеться стати константинопольським імператором!

— Чому? — здивувався Зеппель.

— Я б щодня їв сливовий пиріг зі збитими вершками.

— Хіба константинопольський імператор щодня їсть сливовий пиріг зі збитими вершками?

Касперль знизав плечима.

— Цього я не знаю. Але якби я став константинопольським імператором, то робив би це неодмінно щодня.

— І я теж, — зітхнув Зеппель.

— І ти? — здивувався Касперль. — Боюсь, що не вийде!

— Не вийде? Чому?

— Тому що є лишень один константинопольський імператор, а не два. Якщо вже я константинопольський імператор, то ти не можеш бути ним водночас!

— Гм, — гмикнув Зеппель. — У такому разі нам слід було б мінятися: тиждень ти імператор, тиждень я.

— Непогано! — погодився Касперль, — Непогано!

Та раптом здалеку долинув розпачливий крик: "На поміч!"

— Чуєш? — переполошився Зеппель, — Здається, твоя бабуся?

— Авжеж, це вона! — застиг на місці Касперль, — Що ж могло скоїтися?

— Напевно, якась біда!

— Мерщій туди!

Касперль і Зеппель миттю розвернулися й помчали до бабусиної хатини.

Біля хвіртки вони ледве не стукнулися лобами з поліцаєм Дімпфельмозером. І він щодуху біг на клич про допомогу.

— Гей, обережніше, ви! — нагримав поліцай на хлопців, — Не заважайте мені виконувати службові обов'язки, а то можу оштрафувати!

Сягнистою ходою поліцай рушив у хвіртку слідом за Касперлем і Зеппелем. Бабусю вони побачили в саду. Вона лежала колодою біля лави на моріжку.

— Якесь велике нещастя спіткало її, — забідкався Зеппель і затулив долонями очі.

— Гадаю, що не смертельно, — заспокоїв його Касперль, — Здається мені, що вона всього-на-всього знепритомніла.

Хлопці обережно підняли бабусю, занесли в кімнату й поклали на софу.

Касперль холодною водою скропив їй обличчя й руки, і це привело бабусю до тями.

— Ой, що сталося! — заговорила бабуся.

— Що? — водночас запитали Касперль і Зеппель.

— Мене обікрали!

— Не може бути! — вигукнув поліцай Дімпфельмозер. — Обікрали? Хто?

— Розбійник Гуцик-Буцик.

— Хвилиночку… Я мушу занести це до протоколу.

Поліцай спритненько дістав олівець розгорнув блокнот.

— Розказуйте, бабусю, все по порядку! Прошу говорити правду, тільки правду і виразно, без поквапу, щоб я встиг записувати. А ви, — він звернувся до Касперля і Зеппеля, — сидіть смирненько, поки я не скінчу протоколу. Це акт служби! Зрозуміло?

Бабуся розповіла все, що було розповісти, і поліцай Дімпфельмозер із серйозною міною занотував це.

— Чи ж одержу я коли-небудь свій новий чудесний млинок? — запитала бабуся, коли поліцай поставив крапку й згорнув свій блокнот.

— Аякже! — відказав поліцай.

— А коли?

— Гм… Це важко сказати. Спершу ми мусимо злапати розбійника Гуцика-Буцика. Та, на жаль, ми не знаємо, де його притулок. Хитрющий пройдисвіт, скажу вам. Ось уже два роки водить поліцію за носа. Та рано чи пізно ми покладемо край його розбоям. І в цій справі ми сподіваємося на активну допомогу населення.

— На активну? — перепитав Касперль.

Поліцай Дімпфельмозер докірливо подивився на нього.

— Чи тобі, Касперлю, вуха позакладало? Повторюю: ми сподіваємося на а-кти-вну до-по-мо-гу на-се-ле-ння!

— Що це означає?

— Це означає, що люди повинні допомогти нам напасти на слід шахрая.

— Он як! — вигукнув Касперль. — А якщо хтось злапає розбійника, чи розцінюватиметься це також як допомога поліції?

— Це була б, звичайно, найкраща допомога, — просяяв поліцай Дімпфельмозер і пригладив вуса. — Але хто, скажи, захоче наражати себе на небезпеку?

— Ми обидвоє! — запевнив Касперль. — Зеппель і я. Зеппелю, ти не проти?

— Звісно, ні! — відповів Зеппель. — Поліції потрібна допомога — ми злапаємо розбійника Гуцика-Буцика.

Тільки розбійники спроста в руки не даються.

Обережно, золото!

— Але ми знайдемо його житло будь-що! — твердо мовив Касперль. І після того, як вони обоє думали-гадали аж до неділешнього обіду, Касперль несподівано зайшовся сміхом.

— Що з тобою? — здивувався Яеппель.

— Бо я тепер знаю, що ми мусимо робити!

— Що ж?

— Сам здогадаєшся зараз.

Касперль і Зеппель витягли з бабусиного льоху старий порожній ящик з-під бульб і занесли його в сад. Потім вони насипали в нього по самі вінця дрібненького білого піску.

— А далі що?

— А далі накриємо його покришкою!

Вони поклали на ящик покришку, Касперль приніс жменю гвіздків та молоток.

— Берися, Зеппелю, до роботи. Забий покришку міцненько, як тільки зможеш.

Зеппель покивав головою і взявся до діла. Проте першим ударом молотка він забив собі великого пальця. Прокляття, болить як! Зціпивши зуби, він уперто забивав гвіздки, ніби був визнаним у державі прибивачем покришок на ящиках з-під бульб.

Тим часом Касперль знайшов у коморі товстенький пензель і розвів у горщику червоної фарби. Коли він повернувся з фарбою та пензлем у сад, Зеппель саме стукнув по своєму великому пальцю п'ятдесят сьомий раз. Покришка була прибита наглухо.

— А зараз допусти мене до ящика! — попросив Касперль.

Він умочив пензель у червону фарбу і вивів на ящику великими, що аж сяяли звіддаля, літерами:

"Обережно, золото!"

Зеппель аж рота роззявив з подиву. Якась чергова витівка друга! Хоч як він ламав собі голову, але так нічого й не збагнув.

— Послухай-но! — звернувся до нього Касперль. — Замість того, щоб продавати витрішки і смоктати свого великого пальця, піди ліпше в сарай і привези сюди візок.

Зейпель миттю кинувся в сарай і повернувся з візком. Потім він мусив помогти Касперлеві підняти ящик. Це було нелегко зробити, вони враз спітніли, а кректали, ніби два бегемоти.

— Ух, — застогнав Зеппель. — Ну вже й неділенька нам випала!

Досить з них було того, що сьогодні вони не їли бабусиного сливового пирога із збитими вершками (бабуся, через свое горе, зовсім нічого не пекла). А тепер їм ще й працюй до сьомого поту!

Нарешті вони довершили своє діло.

— І що робитимемо далі? — не вгавав Зеппель.

— А зараз ми почнемо найголовніше!

Касперль дістав з кишені свердлик і провертів у дні ящика маленьку дірку.