Внаслідок цього завод втратив 90 відсотків збуту. Він мав або знайти нових покупців, або радикально скоротити витрати.
Ідея знайти нових замовників була малореальною, оскільки тоді завод виробляв чи не найгірші автобуси у світі. Єдиним очевидним виходом із цієї ситуації здавалося кардинальне скорочення персоналу. З огляду на те, що від життєздатності заводу залежало життя цілого міста, цей варіант підходив їм найменше, і мені зовсім не хотілося таке пропонувати. Від усього цього мені ставало ніяково, і мої солодкі надії про підприємництво в Східній Європі нестримно танули. Я дуже не хотів, щоб ці люди постраждали.
За три тижні до різдвяних свят — мої побоювання дедалі міцнішали й міцнішали — я зустрівся з Лешеком за нашим традиційним спільним сніданком. Я навчився уникати безглуздих розмов типу "де можна познайомитися з моделлю Фокс" і тихо поглинав принесену їжу, а Лешек тактовно не ставив запитань. Попри незручний початок нашого знайомства, я незабаром переконався, що Лешек хлопець щирий і завжди готовий допомогти, тому після двох місяців щоденного спілкування я перейнявся до нього теплою симпатією. Я шкодував, що саме він мав перекладати мої похмурі рекомендації керівництву "Автосану". Щобільше, я був упевнений, що згадуватиму його, покинувши Сянок.
Того ранку, поки я доїдав свинну сосиску, мій погляд упав на газету Лешека. Спочатку мені здалося, що хлопець заглибився в приватні оголошення, але, придивившись, помітив стовпчики цифр — якісь фінансові показники в оточенні незнайомих слів. Я присунувся ближче:
— Лешеку, а що це за цифри в газеті?
— Це перші польські підприємства, що підлягають приватизації! — гордо оголосив він.
Я чув, що Польща починає приватизувати державні компанії, але був так зайнятий в "Автосані", що не стежив за новинами.
— Цікаво... Ось тут що, наприклад? — Я вказав на цифри вгорі сторінки.
— Це курс акцій.
— А це?
— Прибуток минулого року.
— Ну, а тут?
— Кількість виставлених на продаж акцій.
Я прикинув подумки: за такого курсу акцій вартість усієї компанії становила 80 мільйонів доларів, тоді як її прибуток за минулий рік сягнув 160 мільйонів. Отже, уряд продавав компанію за ціною, що дорівнює половині прибутку цієї компанії за минулий рік! Я не повірив своїм очам. Говорячи простою мовою, якщо вкласти в цю компанію гроші й вона продовжить працювати протягом наступних шести місяців, таке вкладення окупиться вже за пів року.
Я поставив свої запитання кілька разів, щоб переконатися, що нічого не проґавив. Усе збігалося. Це було дуже цікаво. Ми пройшлися за даними кількох інших компаній, опублікованих у газеті, і результати вийшли приблизно такими самими.
До цього я в житті не купив жодної акції. Тієї ночі довго не міг заснути, розмірковуючи про польську приватизацію. "Треба діяти, — думав я. — Хіба не для цього я ходив до бізнес-школи?"
Мої заощадження тоді становили дві тисячі доларів. Після того як Джон Ліндквіст підтвердив, що немає жодних внутрішніх обмежень фірми на придбання акцій, я вирішив вкласти всі свої заощадження в польську приватизацію. Я попросив Лешека допомогти мені. В обідню перерву ми пішли до місцевого банку й, відстоявши чергу, обміняли валюту на злоті. Потім поштою заповнили докладні бланки підписки на акції. Процедура виявилася такою складною, що Лєшеку довелося чотири рази підходити до касового вікна й уточнювати, як правильно заповнити форму для підписки. У результаті я таки оформив підписку на перші акції підприємств, що приватизували в Східній Європі.
У середині грудня я повернувся до Лондона, щоб підготувати фінальну версію доповіді "Бі-Сі-Джі", яку ми збиралися представити "Автосану" та Світовому банку після свят. Мене роздирали суперечливі відчуття. Усі мої розрахунки вказували на те, що підприємству треба звільнити значну частину працівників, щоб залишитися на плаву й уникнути банкрутства. Але, провівши з цими людьми деякий час і дізнавшись про них ближче, я зрозумів, що масові звільнення стануть для них вироком. Я не уявляв, як їм після цього виживати. Я думав про Лешека та його рідню, про поневіряння, які вони відчувають уже зараз. Я мав рекомендувати звільнення, але хотів якось пом'якшити удар. Тоді я вирішив подати звільнення в доповіді просто як одне з можливих стратегічних рішень, сподіваючись, що уряд у перспективі розгляне й інший варіант: продовжувати субсидувати "Автосан".
Але Вольфганг, побачивши мою "розбавлену" доповідь, розлютився.
— Це що ще за хрінь?
— Альтернатива.
— Ти несповна розуму? Немає в них жодної альтернативи. Їм треба всіх звільнити, і крапка, Браудере.
Він викликав в мене відчуття презирства, але цього разу хоча б правильно вимовив моє ім'я.
Вольфганг змусив мене видалити альтернативні "стратегічні рішення" й віддати документ іншому консультанту, щоб той доопрацював аналіз. У результаті "Бі-Сі-Джі" рекомендувала "Автосану" звільнити більшість працівників.
Ми повернулися до Сянока, і Вольфганг наполягав, щоб я сам представив наші результати. У великій залі засідань зібралися представники "Бі-Сі-Джі", Світового банку й все вище керівництво "Автосану". У залі приглушили світло. Я ввімкнув проєктор. Презентаційні слайди на плівках вже були готові. Спочатку я продемонстрував оглядовий слайд із загальним рівнем звільнень. Зала охнула. Далі були рекомендації про звільнення по кожному відділу. Лешек нервово перекладав. З кожним новим слайдом залу охоплювало потрясіння й наростав гнів, люди почали обурено сперечатися з кожним новим висновком. Представники Світового банку поглядали на Джона й Вольфганга, сподіваючись, що ті втрутяться, але мої колеги уникали їхніх очей і не промовили жодного слова. Я закінчив презентацію, і всі погляди звернулися до мене. Директор демонстративно мовчав і всім своїм виглядом висловлював глибоке розчарування. Я повинен був стати для заводу лицарем у блискучих обладунках, а виявився зрадником. Сам же я відчував цілу гаму почуттів — від гніву до невпевненості в собі та приниження. Може, Східна Європа мені не по зубах?
Залишав я Польщу, знаючи одне: мати справу зі сферою консультаційних послуг я більше не хотів.
Наступні місяці я багато думав про "Автосан" і запитував себе, чи міг зробити щось інакше. Про те, щоб зв'язатися з ними напряму, у ті часи не могло бути й мови, але через деякий час мені вдалося дізнатися, що уряд повністю проігнорував рекомендації "Бі-Сі-Джі" і продовжив фінансувати "Автосан". Консультанти зазвичай розраховують, що клієнт дотримуватиметься їхніх порад, але в цьому випадку я був щасливий, що цього не сталося.
Єдиною ниточкою, яка пов'язувала мене з Польщею, були мої невеликі інвестиції, які я регулярно перевіряв. Після мого від'їзду вони впевнено росли. З кожним новим зростанням їхньої вартості я дедалі більше переконувався, що знайшов своє покликання.
Я хотів стати інвестором і брати участь у процесі приватизації Східної Європи.
Як виявилося, це було найправильнішим рішенням. Протягом наступного року мої вкладення двічі подвоїлися, а загалом за весь час початкова сума зросла майже вдесятеро. Це як куріння креку — таке стрімке десятикратне зростання дає фантастичні відчуття: спробувавши раз, хочеться відчувати це знову й знову.
5. "Несплачений чех"
Тепер я точно знав, чим хочу зайнятися в житті. Ось тільки застосувати себе було майже ніде. Попри те що "залізна завіса" впала, у Східну Європу гроші ніхто не вкладав. Я був упевнений, що врешті-решт ситуація зміниться. А поки що найкращим варіантом для мене була робота в "Бі-Сі-Джі". Це якщо мені дозволять залишитися.
Повернувшись після провалу із Санока, я сидів хоч у пазуху клади, сподіваючись, що Вольфґанґ не запропонує керівництву мене звільнити. Але, схоже, йому було не до того, чи він просто забув про мене, тож ніхто поки не стукав у кабінет з повідомленням про звільнення на рожевому папері. Я зрозумів, що гроза минула наприкінці січня 1991 року, коли Джон Ліндквіст запропонував мені разом написати статтю. Якби вони планували мене позбутися, з якого дива провідному партнеру фірми пропонувати мені роботу над спільною статтею?
Джон задумав написати матеріал про інвестиції у Східну Європу для спеціалізованого журналу "Злиття та поглинання в Європі". Пошукавши інформацію про журнал, я побачив, що тираж у нього символічний, але це мене не збентежило. Я був готовий ухопитися за будь-яку нагоду зарекомендувати себе експертом з інвестування на цьому ринку.
Під час підготовки статті я перерив всю доступну літературу, перечитав дві сотні інформаційних матеріалів і з'ясував, що за останнє десятиліття в країнах колишнього соціалістичного блоку було укладено не більше як двадцять угод. Найактивнішим інвестором, який уклав три такі угоди, був Роберт Максвелл, заповзятливий британський мільярдер родом із Чехословаччини, людина великої статури й вагою майже сто шістдесят кілограмів.
Я вирішив, що якщо мені вдасться взяти інтерв'ю в представника фірми Максвелла, це створить враження на Джона. Зателефонував до їхньої пресслужби й сказав, що працюю над статтею. Думаю, вони поняття не мали про тираж "Злиття та поглинання в Європі", тому що, на мій подив, запропонували зустрітися із заступником голови правління "Максвелл комьюнікейшн корпорейшн" Жаном-П'єром Ансельміні.
Наступного тижня я стояв на порозі Максвелл-гауса — сучасної будівлі на вулиці Нью-Феттерлайн, між Фліт-стріт і Голборн-серкус. Пан Ансельміні, чемний француз, якому було років за п'ятдесят, зустрів мене й запросив у свій розкішний кабінет.
Підтримуючи світську бесіду, я акуратно розклав між нами свої папери, але не встиг поставити перше запитання, як Ансельміні, вказавши на один документ, запитав:
— Що це у вас?
— Список угод щодо Східної Європи, — відповів я, задоволений, що прийшов підготовлений.
— Дозвольте подивитися?
— Звісно. — Я простягнув йому аркуш з таблицею.
Він глянув на дані й насторожився.
— Пане Браудер, хіба журналісти складають списки злиття та поглинання?
Те, що я був аж надто добре підготовлений як для журналіста, мені на думку не спадало.
— Розкажіть, будь ласка, докладніше про свій журнал.
— Загалом я не співробітник журналу. Я працюю в Бостонській консалтинговій групі й водночас пишу цю статтю, бо цікавлюся інвестиціями в Східній Європі.
Він відкинувся назад і задумливо глянув на мене.
— І чим же вас так приваблює Східна Європа?
Я розповів йому, з яким завзяттям вклав гроші в перші польські акції, про "Автосан", про кар'єрні прагнення стати інвестором у Східній Європі.
Коли стало ясно, що я прийшов не шпигувати, Ансельміні розслабився.
— Знаєте, ваша парафія може виявитися великою удачею.