Правдива історія про великі гроші, вбивство, боротьбу за справедливість і про те, як я став особистим ворогом Путіна
BILL BROWDER
RED NOTICE
A TRUE STORY OF HIGH FINANCE, MURDER, AND ONE MAN'S FIGHT FOR JUSTICE
Переклад з російської на українську Михайла Гумірова
Редактор Марина Хомич
www.billbrowder.com/red-notice
Присвячую Сергієві Магнітському, найхоробрішому з відомих мені людей
Усе в цій книжці — правда. Але вона напевно засмутить деяких впливових та небезпечних осіб. Тому, щоб уберегти багатьох чесних людей від свавілля, низку імен та назв змінено.
Червоний циркуляр — повідомлення, яке розповсюджують через міжнародну поліційну організацію Інтерпол із вимогою заарештувати розшукувану особу та видати її державі-ініціатору такого повідомлення. Червоний циркуляр Інтерполу — своєрідний ордер на арешт, який діє в міжнародному масштабі.
1. Інвестор нон ґрата
13 листопада 2005 року
Я людина цифр, тому почну з найважливіших для мене:
260
1
4 500 000 000.
Ось що вони означають. Живучи в Москві, я що другі вихідні вирушав до Лондона — міста, яке було мені домівкою. За десять років я зробив 260 поїздок із Москви до Лондона і назад.
У цих поїздок була мета номер 1: я приїжджав до свого сина Девіда, якому було тоді вісім років. Він мешкав у лондонському районі Гемпстед із моєю колишньою дружиною. Після розлучення я дав собі слово проводити з ним щонайменше два вікенди на місяць, і попри все, жодного разу не порушив обіцянки.
У повернення до Москви було 4 500 000 000 причин. Такою була вартість активів у доларах США під управлінням моєї компанії — Hermitage Capital. Я заснував цю компанію і керував нею, заробивши за попередні десять років багатьом людям пристойні гроші. 2000 року Hermitage визнали найприбутковішим у світі фондом, який спеціалізується на ринках, що розвиваються. Інвестори, які вклали кошти на момент створення фонду 1996 року, отримали 1500 відсотків. Успіх фонду перевершив мої найсміливіші очікування. Мало яка історія фінансових ринків знала захопливіші можливості для інвестицій, ніж у пострадянській Росії. Працювати тут було цікаво, вигідно й часом небезпечно. Нудьгувати точно не доводилося.
Я стільки разів літав із Лондона до Москви, що міг пройти цей шлях із заплющеними очима. Я точно знав, скільки часу займе огляд в аеропорту "Гітроу", посадка на літак "Аерофлоту", політ у сутінках, що згущувалися, на схід — у країну, яка до середини листопада поринала в обійми чергової холодної зими. Переліт тривав 270 хвилин. За цей час я встигав переглянути провідні світові видання: "Файненшл таймс", "Сандей телеграф", "Форбс" та "Волл-стріт джорнал", а також прочитати всі важливі повідомлення електронної пошти та документи.
Літак почав набирати висоту, і я поліз у портфель за свіжими газетами та журналами. Там само, поруч із документами, лежало невелике шкіряне портмоне, а в ньому — стодоларові купюри на суму сім з половиною тисяч. Я вважав, що з цими грошима в мене буде більше шансів потрапити на горезвісний "останній рейс" із Москви, подібно до людей, які дивом врятувалися з Пномпеня або Сайгона за мить до того, як ці країни поринули в хаос і розруху.
Але того дня я не прагнув покинути Москву — я туди повертався. Повертався працювати й тому хотів дізнатися останні новини за вихідні дні.
Ближче до кінця польоту мою увагу привернула одна стаття в журналі "Форбс", у якій ішлося про людину на ім'я Джуд Шао, американця китайського походження, який, як і я, закінчив бізнес-школу Стенфордського університету. Ми не були знайомі (він закінчив університет декількома роками пізніше), але він також був успішним бізнесменом і теж працював за кордоном. У його випадку в Китаї.
У нього трапився конфлікт із корумпованими китайськими чиновниками — Шао відмовився дати хабар у шістдесят тисяч доларів якомусь шанхайському податковому інспекторові. У квітні 1998 року бізнесмена заарештували та судили за сфабрикованим звинуваченням. Він отримав шістнадцять років в'язниці. Випускники Стенфорду домагалися його звільнення, організувавши лобістську кампанію, але це не дало результатів: на момент публікації статті Шао, як і раніше, гнив в одній із безпросвітних китайських в'язниць.
Від цієї статті мене пройняв жах. Вести бізнес у Китаї було вдесятеро безпечніше ніж у Росії. Поки літак заходив на посадку в Шереметьєво-2, я розмірковував на висоті три кілометри, чи не припускаюся непоправної помилки. Ось уже кілька років, інвестуючи в Росію, я керувався насамперед захистом прав акціонерів. У російських умовах це значило боротьбу з корупцією, яку культивують олігархи. Їх було двадцятеро. За різними оцінками, вони володіли сорока відсотками економіки, розкраденою після розпаду Радянського Союзу, і за лічені дні перетворилися на мільярдерів. Їм належала більшість компаній, акції яких котирувалися на російському фондовому ринку, і вони обдирали ці компанії як липку. Я боровся з ними, причому здебільшого успішно. Вибрана стратегія принесла не лише процвітання моїй фінансовій компанії, а й чимало особистих ворогів.
Почитавши історію про Шао, я подумав: "А чи не краще зменшити оберти? Адже в мене є заради чого жити. У Лондоні на мене чекає син Девід від першого шлюбу й нова сім'я. Моя дружина-росіянка Олена — розумниця і красуня — ось-ось повинна була народити нашого первістка. Може, і справді час зупинитися?"
Але тут шасі ковзнуло посадковою смугою, я відклав журнали, увімкнув смартфон і закрив портфель. Я почав переглядати повідомлення електронної пошти. Увага переключилася з Джуда Шао й олігархів на те, що я пропустив за час польоту. Мені ще треба було пройти митницю, подолати московські затори й дістатися квартири.
Аеропорт "Шереметьєво" — дивне місце. Найзнайоміший мені термінал — Шереметьєво-2 — побудували до Олімпійських ігор 1980 року. Під час відкриття він, напевно, мав рязючий вигляд, але до 2005 року помітно занепав і просякнув потом і дешевим тютюном. Стеля була декорована рядами металевих циліндрів, схожих на іржаві консервні банки. На паспортному контролі не було розподільних доріжок, тому, стоячи в натовпі, слід не втрачати пильності — інакше не встигнеш озирнутися, як хтось пролізе вперед без черги. І не надумайте здавати багаж! А то доведеться чекати на видачу ще не менше як годину, причому вже після того, як у паспорті поставлять прикордонний штамп на в'їзд. Після чотирьох з лишком годин польоту вся ця процедура дозволу на в'їзд у Росію не приносила жодного задоволення, особливо в моєму випадку, коли проходиш цей шлях що другі вихідні.
Так я мучився з 1996 року, поки 2000 року знайомий не розповів мені про так звану віп-залу. За додаткову плату можна було заощадити нерви й годину очікування, а то й усі дві. Особливих надмірностей послуга не передбачала, але цілком виправдовувала себе.
Вийшовши з літака, я попрямував у віп-залу. Стіни та стеля там були пофарбовані у відтінок пюре із зеленого горошку, а підлога застелена лінолеумом пісочно-коричневого кольору. У залі стояли крісла з червоно-коричневої шкіри, більш-менш зручні — ось й увесь комфорт. Тут подавали рідку каву й дуже міцний чай. Я вибрав чай із лимоном, віддав паспорт працівникові прикордонної служби і вже за кілька секунд поринув у читання електронної пошти, що накопичилася за час польоту.
Я не звернув уваги, як до зали увійшов мій водій Олексій — він мав для цього спеціальну перепустку — і почав щось жваво обговорювати з прикордонником. Олексію, як і мені, виповнився сорок один рік. На відміну від мене, він був височенного — майже два метри — зросту, міцної статури, вагою сто вісім кілограмів, світло-русявий блондин із жорсткими рисами обличчя. Полковник московської служби ДАІ в минулому, він не знав жодного слова англійською. Олексій ніколи не запізнювався, вміло маневрував у заторах і міг владнати питання зі своїми колишніми колегами.
Я не цікавився їхньою розмовою, продовжував відповідати на електронні листи й пити охололий чай. Через деякий час у гучномовець оголосили, що пасажири мого рейсу можуть забирати багаж. Тут я відірвався від смартфона й здивувався: "Невже я стирчу тут уже годину?"
Я глянув на годинник. Справді, минуло цілих 60 хвилин. Літак приземлився о 19:30, а на годиннику вже 20:32. Двоє інших пасажирів мого рейсу давно залишили віп-залу. Я запитливо подивився на Олексія — той кивнув, мовляв, зараз з'ясуємо.
Поки він з'ясовував, я зателефонував Олені. У Лондоні була лише 17:32, і я знав, що вона вдома. Розмовляючи з дружиною телефоном, я поглядав на Олексія та працівника прикордонної служби. Їхня розмова раптово перейшла в суперечку. Олексій стукав по стійці, а представник влади дивився на нього з незворушним виглядом. "Щось не так", — сказав я Олені. Я встав і пішов до них дізнатися, у чому річ. Я був скоріше роздратований, аніж стурбований.
Наближаючись, я зрозумів, що відбувається щось серйозне. Я перевів телефон у режим гучного зв'язку, щоб Олена могла чути й допомогти мені з перекладом. Сам я не досяг успіху у вивченні російської. Навіть після десяти років життя в Росії я міг хіба що сказати водієві таксі потрібну адресу.
Розмова була схожа на затяжний тай-брейк, а я крутив головою, немов спостерігав за тенісним м'ячем. Якоїсь миті Олена сказала: "Здається, щось не так із візою, але він прямо не говорить, у чому проблема". Тут у залу ввійшли ще двоє працівників у формі. Один вказав на мій телефон, інший на сумки.
"Тут ще двоє прийшли, — сказав я Олені. — Наказують припинити розмову й пройти з ними. Зателефоную, щойно зможу".
Я вимкнув телефон. Один працівник узяв мої сумки, інший — візові документи. Перш ніж піти з ними, я озирнувся на Олексія. Той стояв розгублений, похнюпивши голову, з погаслим поглядом і відкритим ротом. Він знав: якщо щось у Росії пішло не так, нічого доброго не очікуй.
Працівники прикордонної служби повели мене звивистими коридорами до основної, більшої за розміром, зали імміграційного контролю.