У приймальні я представився й пройшов у кабінет Джона Ліндквіста, що здебільшого нагадував кабінет якогось роззявкуватого професора. Скрізь височіли стоси книг і документів.
Було в його зовнішності щось незбагненно парадоксальне, і це одразу впадало у вічі. Суворий костюм із фешенебельної вулиці Севіл-роу, краватка "Гермес", окуляри в роговій оправі — цей американець був витонченішою версією Чіпа та Вінтропа, але водночас мав вигляд вайлуватого книжника. На відміну від молодих аристократів з "Дж. П. Морган", голос у Джона був лагідний і тихий, і сам він вважав за краще не зустрічатися поглядом зі співрозмовником.
— Колеги в Чикаго кажуть, — почав він після того, як я ввійшов у його кабінет, — що ви хочете працювати в Східній Європі, так? Я багатьох зустрічав у "Бі-Сі-Джі", але ви перший, хто цікавиться роботою в цьому регіоні.
— Так і є, хочете вірте, хочете ні.
— Чому?
Я розповів йому історію свого діда: про його життя в Москві, про участь у президентських виборах, про те, як він став уособленням комунізму в Америці.
— Я теж хочу зайнятися в житті чимось цікавим. Хочу, щоб робота мала сенс і віддзеркалювала мій характер, — сказав я.
— Ну, комуністів у нас у "Бі-Сі-Джі" точно не бувало. — Він підморгнув і потім продовжив, уже серйозно: — Просто зараз у нас немає проєктів зі Східною Європою, але ось що я тобі скажу: йди працювати до нас, і я обіцяю, що перша ж справа, яку ми отримаємо в Східній Європі, буде твоєю, так?
Він вставляв це своє "так" ледь не після кожної фрази, і це було схоже на тік.
Не знаю чому, але Джон мені сподобався. Я з радістю прийняв його пропозицію і так легко став першим працівником східноєвропейської команди "Бі-Сі-Джі".
У серпні 1989 року я перебрався до Лондона й з двома однокурсниками зі Стенфорду, які теж приїхали сюди на нову роботу, винайняв невеликий будиночок у Челсі. Першого понеділка вересня, відчуваючи сильне хвилювання, я застрибнув у метро й вирушив на роботу в "Бі-Сі-Джі", сповнений рішучості взятися за Східну Європу.
Ось тільки жодних справ у цьому регіоні не було. Принаймні поки що.
Через кілька місяців, 10 листопада, я сидів зі своїми стенфордськими приятелями в нашій крихітній вітальні й дивився телевізор, і раптом немов земля щезла з-під ніг. Телекоментатор оголосив про падіння Берлінського муру! Жителі Східної та Західної Німеччини, хто з кувалдою, хто з ломом, хто з киркою, з обох боків обступали стіну, що їх розділяла роками, і трощили її, не залишаючи каменя на камені. Затамувавши подих, ми дивилися, як на наших очах твориться історія. За кілька тижнів відбулася Оксамитова революція в Чехословаччині — там теж впав комуністичний уряд.
1989 рік. У лондонському метро, на шляху до першого робочого дня в Бостонській консалтинговій групі (Архів сім'ї Браудерів)
Це був ефект доміно, стало очевидно, що вже зовсім скоро вся Східна Європа вирветься на волю. Мій дід був головним комуністом в Америці, а я у світлі останніх подій світового масштабу вирішив, що стану головним капіталістом у Східній Європі.
Мій зоряний час настав у червні 1990 року, коли у дверях мого кабінету з'явився Джон Ліндквіст і без передмов запитав:
— Білле, адже це ти хотів у Східну Європу, так?
Я кивнув головою.
— Чудово. Світовий банк шукає консультантів щодо реструктуризації для проєкту в Польщі. Тобі треба скласти план виведення з кризи одного польського автобусного заводу, який має фінансові труднощі, так?
— Добре, але я раніше не складав таких пропозицій. З чого мені почати?
— Спитаєш у Вольфганга.
Вольфганг... Мурахи забігали по шкірі від однієї згадки його імені.
Вольфганг Шмідт, австрієць років за тридцять, був менеджером і безпосередньо керував роботою кількох підрозділів "Бі-Сі-Джі". Його вважали одним з найнеприємніших начальників у лондонському відділенні. Йому приносило задоволення кричати на своїх працівників і змушувати їх працювати ночами. Ходили чутки, що він витрушував усю душу з фахівців-початківців. Він мав такий поганий характер, що ніхто не хотів працювати під його керівництвом.
1991 рік. Нарешті настав час великих справ. Я лечу гелікоптером з Будапешта до провінційного угорського містечка, щоб проконтролювати угоду для Роберта Максвелла (Архів сім'ї Браудерів)
Але якщо я справді хочу потрапити до Польщі, то доведеться працювати в підпорядкуванні Вольфганга.
У його кабінеті я раніше не бував, але знав, де він. Це знали всі, хоча б для того, щоб оминати його.
Я зайшов у кабінет. Там панував цілковитий безлад: усе приміщення було завалено коробками з-під піци, зім'ятим папером і стосами звітів. Сам власник кабінету сидів, нахилившись над товстою папкою, і водив пальцем по сторінці. Його лоб поблискував від поту у світлі люмінесцентної лампи, а розпатлане волосся стирчало в різні боки. Дорога англійська сорочка вибилася зі штанів й з одного боку проглядав круглий живіт.
Я кашлянув. Він повернув голову в мій бік і прогарчав:
— Ти хто такий?
— Білл Браудер.
— Чого треба? Не бачиш, я зайнятий?
А бачив я те, що йому варто було б прибрати в цьому свинарнику, але вголос сказав інше:
— Мені треба підготувати пропозицію щодо реструктуризації польської автобусної компанії. Джон Ліндквіст направив мене до вас.
— Дідько... — процідив він. — Отже, Браунере, спочатку підбери резюме консультантів "Бі-Сі-Джі", які знаються на вантажівках, автобусах, машинах і всьому, що, на твою думку, може мати до цього стосунок. Що більше, то краще.
— Зрозумів. І принести їх вам?
— Роби, що тобі кажуть!
Він знову поринув у читання.
Я покинув його кабінет і подався до бібліотеки. Перегортаючи анкети працівників компанії, я зрозумів, за що "Бі-Сі-Джі" так поважали в усьому світі: тут були фахівці в різних країнах із досвідом у всіх сферах. Команда консультантів у Клівлендському відділенні спеціалізувалася на автомобілебудуванні; група з Токіо впроваджувала систему своєчасного постачання для японського автопрому; а консультанти в Лос-Анджелесі чудово розумілися на виробничих операціях. Я швидко скопіював потрібні документи й повернувся в кабінет Вольфганга.
— Що, уже повернувся, Бравере?
— Я Браудер, якщо що...
— Так-так. Слухай, Польща має ще кілька проєктів. Хлопці, які пишуть для них пропозиції, пояснять тобі, що робити далі, а в мене часу немає. А тепер, якщо не заперечуєш... — І він показав мені на двері.
Я розшукав інших консультантів, які працюють у Польщі. На щастя, вони були раді простягнути руку допомоги. Протягом кількох тижнів ми складали розклади, розробляли плани й наповнювали документ інформацією про те, які чудові фахівці працюють у "Бі-Сі-Джі". Готова пропозиція здавалася такою переконливою, що в мене не залишилося жодних сумнівів — ми не програємо. Ми вручили його Ліндквісту, а той відправив у Світовий банк, і ми стали чекати на результати.
Через два місяці в мій кабінет увійшов Вольфганг, незвично привітний та охайний, і заявив:
— Білле, пакуй валізи, їдеш до Польщі.
— Ми виграли?
— Звісно. Тепер розпочнеться справжня робота.
Я був у захваті.
— Мені зателефонувати спеціалістам, згаданим у пропозиції, і переконатися, що вони зможуть поїхати разом з нами зараз до Польщі?
Вольфганг скривився.
— Про що ти говориш? Ні, звісно. Цим проєктом займаєшся ти сам.
Він грюкнув рукою по одвірку, розвернувся й зник.
Я не міг повірити почутому. Я нашпигував пропозицію такою кількістю першокласних фахівців, а тепер поляки отримають мене? Молодшого працівника з досвідом роботи менше ніж рік, який нічого не тямить в автобусах і, відверто кажучи, у бізнесі? Я був приголомшений, але про свої побоювання нікому не сказав. Адже я мріяв про таку справу. Куди там скаржитися — треба було зробити все заради результату.
Наприкінці жовтня 1990 року, майже через рік після падіння Берлінської стіни, Джон, Вольфганг, ще двоє молодших працівників, і я піднялися на борт літака польської авіакомпанії "Лот" і попрямували до Варшави. Після прибуття нас зустріла делегація з чотирьох представників Світового банку та двох працівників "Автосану", того самого проблемного автобусного заводу, який ми мали врятувати від банкрутства. Дочекавшись багажу, ми сіли в автобус "Автосан", і нас повезли до головної контори в місті Сянок.
Поїздка була довгою. Столичні краєвиди за вікном швидко поступилися місцем осіннім сільським пейзажам, мальовничим, але похмурим. Незадовго до цього в Польщі впав комуністичний режим, й умови в країні були важчими, ніж я передбачав. Здавалося, ми раптово зробили крок у минуле років на сорок: старі автомобілі, вози на узбіччях, запряжені кіньми, напівзруйновані ферми, обшарпані житлові будинки. У містах — усюди радянські бетонні коробки. Дефіцит продовольства, гіперінфляція, вимкнення електрики й багато інших проблем — у таких умовах жили поляки.
Я сидів в автобусі, який небезпечно деренчав, й попри це, думав, що саме тут і хотів опинитися. Шлях був відкритим і сповненим можливостей.
Через шість годин ми дісталися Сянока — п'ятдесятитисячне містечко розташувалося в південно-східній частині Польщі, у порослій лісами горбистій місцевості неподалік українського кордону. Автобус зупинився біля входу в їдальню заводу "Автосан", де нас чекав банкет із керівництвом та представниками Світового банку. Ніхто з гостей не ризикнув спробувати неапетитні на вигляд страви — жирну свинну відбивну, переварену картоплю й каламутний свинний холодець. До того ж повітря в приміщенні було просякнуте різким запахом промислового розчинника. У мене виникло відчуття, що всі нетутешні думали тільки про те, як би швидше вибратися із Сянока. Але керівництво автобусного заводу не поспішало нас відпускати, і ми були змушені до пізнього вечора слухати численні тости й анекдоти. Нарешті, за чверть дванадцята подали каву, і представники Світового банку, незграбно піднявшись з-за столу, попрощалися з гостями й швидко відбули автобусом у Жешув — найближче місто з пристойним готелем.
Мої колеги з "Бі-Сі-Джі", ледве дочекавшись, поки щезне з очей команда Світового банку, теж відкланялися.