Там 1948 року вона зустріла Фелікса. За кілька місяців вони одружилися.
З батьком Феліксом і братом Томом вдома в Нью-Джерсі на Різдво 1988 року (Архів сім'ї Браудерів)
Й ось 1964 року в цій дивній родині вчених із лівими поглядами народився я. За обіднім столом вдома зазвичай обговорювали математичні теореми й те, куди котиться світ через жадібних бізнесменів. Мій старший брат Томас пішов стопами батька й уже в п'ятнадцять років навчався в Чиказькому університеті. Він з відзнакою закінчив університет за спеціальністю фізика, й у дев'ятнадцять років його відразу прийняли в аспірантуру. Нині він один з провідних світових фахівців у галузі фізики елементарних частинок.
Мої ж інтереси були нескінченно далекі від наукових суперечок і теорій. Коли мені виповнилося дванадцять років, батьки повідомили, що збираються в наукову поїздку на рік і запропонували мені вибір: приєднатися до них або провести рік у школі-пансіоні. Я вибрав другий варіант.
Почуваючись частково винною, мати дозволила мені самостійно вибрати будь-яку школу. Навчальні дисципліни мене цікавили набагато менше ніж катання на лижах, і я примітив невеличку школу Вайтмен, розташовану поблизу лижної бази в містечку Стімбоут Спрінгс, що в штаті Колорадо.
Зі старшим братом Томом вдома в Південному Чикаго, приблизно 1970 року. Я з гітарою (Архів сім'ї Браудерів)
Батьки були так зайняті у своєму академічному світі, що не спромоглися дізнатися про мою майбутню школу. Вони не знали, що ця загальнодоступна школа приймала чимало важких підлітків, яких відрахували з інших навчальних закладів, що мали проблеми із законом.
Щоб потрапити до школи-пансіону, мені довелося пропустити восьмий клас і піти відразу в дев'ятий, тому після прибуття до школи Вайтмен я у свої тринадцять років виявився найменшим учнем у класі за віком і статурою. Інші підлітки, звернувши увагу на незграбного хлопця в обвислому піджаку, одразу відчули потенційну жертву. Першої ж ночі в пансіоні до моєї кімнати зайшла група хлопців і почала ритися в моїх речах, шукаючи наживи. Вони розкидали мої речі й забирали все, що їм сподобалося. Я спробував протестувати, але вони навалилися на мене з криками: "А ось зараз пограємо, крихітко Біллі! А ось зараз пограємо, крихітко Біллі!"
Цей кошмар продовжувався щоночі протягом кількох тижнів. Задовго до того, як у спальнях вимикали світло, мене, побитого й приниженого, проймав дрож від думки про те, що вони вигадають ще цього разу.
На початку жовтня до мене на вихідні приїхала мати. Гордість не дозволила мені відразу зізнатися їй у тому, що відбувається. Усе було жахливо, але я переконував себе, що витримаю.
Але щойно ми сіли в машину, щоб разом поїхати кудись пообідати, мене прорвало, і я розплакався.
Мама стривожилась і спитала, що зі мною.
"Ненавиджу цю школу! — кричав я, ковтаючи сльози. — Ненавиджу!"
Я мовчав про побої та знущання, хоча, напевно, вона й так здогадалася, бо сказала: "Біллі, якщо тобі тут погано, тільки скажи, і я заберу тебе із собою до Європи".
Я обмірковував мамині слова й не одразу дав відповідь. Коли ми під'їжджали до ресторану, я вирішив, що, всупереч спокусі повернутися в рідну домівку до мами, перспектива принизливого відступу мене не тішить.
Поки ми сідали за столик і замовляли їжу, я трохи заспокоївся і згодом сказав їй: "Знаєш, я, мабуть, залишуся. Я знайду вихід".
Вихідні ми провели разом, і в неділю ввечері вона підвезла мене до воріт школи. Попрощавшись, я пішов до себе й, проходячи повз спальню старшокласників, почув єхидний шепіт двох пацанів: "Чи били Біллі? Чи били Біллі?"
Я прискорив крок, але парочка пішла за мною. Я нетямився від люті й приниження і, не дійшовши кількох кроків до своєї кімнати, круто розвернувся й накинувся на того, що нижчий. Я врізав йому просто в ніс. Він упав, а я опинився на ньому, завдаючи удар за ударом, поки другий не схопив мене за плечі й не відкинув убік. Перший розмазав кров по обличчю, і вони вдвох встигли пристойно потріпати мене, поки нас застав завідувач інтернату й не зупинив бійку.
Але з цього дня ніхто в школі Вайтмен більше не наважувався торкатися мене.
Я провів там цілий рік і навчився багато чого, чого не знав раніше: почав курити, непомітно тікав із території школи під покровом ночі й проносив із собою спиртне. До кінця року я влізав у такі витівки, що мене відрахували зі школи. Повернувшись додому в Чикаго, я був уже зовсім іншою людиною.
У моїй сім'ї вважали, що невидатній людині не знайти місця в житті. Я ж так збився зі шляху, що батьки не знали, що зі мною робити. Сподіваючись вправити мені мізки, вони водили мене по лікарях і психіатрах, але що наполегливіше вони старалися, то лютіше я опирався. Спочатку мене приваблювала ідея просто покинути школу, але щоб насолити батькам по-справжньому, треба було придумати щось крутіше.
Й ось незадовго до закінчення школи мене осінило: а що, як одягнути діловий костюм, краватку й стати капіталістом? Ніщо не викличе в моїх батьків більшого обурення.
3. Чіп та Вінтроп
Залишалася тільки одна проблема: я так відстав у навчанні, що мене не прийняли до жодного університету, куди подав документи. Лише після апеляції та втручання мого шкільного наставника я отримав місце в Колорадському університеті в Боулдері (штат Колорадо). Мені було прикро усвідомлювати, що навіть у Боулдер вдалося потрапити непросто, але я швидко позбувся почуття досади, дізнавшись, що мій виш у рейтингу "Плейбоя" займає перше місце в країні з вечірок.
Надивившись фільму "Звіринець"[1], я вирішив: якщо вже опинився в закладі, який славиться своїми розвагами, треба скористатися цим сповна й вступити в братство. Я дав клятву вірності братству "Дельта Іпсілон", і після традиційного ритуалу посвяти мене прийняли до його членів. Там було заведено давати прізвиська — Іскра, Дим, Затор, Сірник — мене за чорне кучеряве волосся прозвали Щітка. Роль Щітки була неймовірно веселою, але після кількох місяців надмірного споживання пива, загравання з дівчатами, безглуздих приколів і бездумного сидіння біля телевізора я почав замислюватися, що з такими "успіхами" мені в кращому разі світить стати "капіталістом", який отримує чайові за паркування авто. У голові в мене остаточно все стало на свої місця після того, як поліція затримала члена братства, якого я особливо обожнював, коли той пустився берега через наркотики й пішов грабувати місцевий банк. Його надовго запроторили до федеральної в'язниці, і тут я зрозумів: якщо не візьмуся за розум, то від такої форми бунтарства постраждає лише одна людина. Я сам.
Відтоді я полишив усі тусівки й почав проводити вечори в бібліотеці, що, безумовно, позитивно вплинуло на мою успішність: я почав отримувати високі оцінки. До кінця другого курсу подав документи до найкращих вишів країни, і мене прийняли в Чиказький університет.
У Чикаго я навчався з подвійним завзяттям і цілеспрямованістю. Наближалися випускні, і я гостріше відчував потребу розібратися, як організувати своє майбутнє. Як же стати капіталістом? Поки обмірковував, мені потрапило на очі оголошення про майбутню лекцію декана бізнес-школи. Якщо я вирішив увійти у ділові кола та заявити про себе, то варто було сходити й послухати. Декан розповідав про успішну кар'єру випускників бізнес-школи Чиказького університету — усі вони займалися важливими питаннями й отримували за це хороші гроші. Мабуть, далі треба було йти саме туди.
Але в одну з провідних бізнес-шкіл ще треба було якось потрапити, і найпевніша дорога пролягала через дворічне стажування в "Мак-Кінзі", "Голдман Сакс" або якійсь іншій з двадцяти п'яти солідних фірм, які пропонували аналогічні програми підготовки до вступу в бізнес-школу. Я закидав усі ці фірми дзвінками й письмовими зверненнями щодо працевлаштування, але не так сталося як гадалося: у ці ж двері стукав кожен другий студент зі схожими амбіціями. У підсумку я отримав двадцять чотири відмови й одну-єдину пропозицію від "Бейн енд Компані" в Бостоні — однієї з провідних консалтингових фірм у галузі управління. Не знаю, як мені вдалося просочитися через процедуру відбору, але я вхопився за цей шанс обома руками. У "Бейн" запрошували випускників провідних університетів, які показали найвищі результати й готові гарувати по шістнадцять годин на день без вихідних протягом двох років. Натомість їм обіцяли місце в одній із найкращих бізнес-шкіл. Однак той рік був незвичайний: справи фірми так стрімко йшли в гору, що їй довелося найняти аж сто двадцять тямущих "студентів-рабів" замість звичайних двадцяти, як це ведеться в інших компаніях. На жаль, це виходило за межі негласної домовленості між "Бейном" та бізнес-школами, які, звичайно, були раді приймати на навчання юних консультантів із "Бейна", але мали такі ж домовленості з десятком інших майстерень із виробництва молодих та амбітних капіталістів — наприклад: "Бостонською консалтинговою групою" (скорочено "Бі-Сі-Джі"), "Морган Стенлі" та вже згаданою фірмою "Мак-Кінзі". У кращому разі, гадав я, на навчання приймуть двадцять щасливчиків із "Бейна", але ніяк не всіх сто двадцять, тому компанія, по суті, пропонувала працювати на них до сьомого поту за якихось тридцять тисяч доларів на рік в обмін на шістнадцятивідсотковий шанс потрапити до Гарварду або Стенфорду.
Ці нескладні підрахунки плачевно вплинули на моральний клімат компанії: нові працівники тижнями підозріло зиркали один на одного, намагаючись визначити свою перевагу. Я не міг похвалитися перевагами перед колегами: багато з них закінчили Гарвард, Принстон, Єль, і у багатьох у "Бейні" були кращі виробничі показники.
І тут мене осінило: нехай у багатьох колег блискучі резюме, але хто тут онук голови американської комуністичної партії? Правильно — лише я. Он як.
Я подав документи до двох навчальних закладів — у Гарвард та Стенфорд і розповів їм історію мого діда. З Гарварду незабаром прийшла відмова, але, на мій подив, у Стенфорд мене прийняли.