Я спробував ламаною російською їх розпитати, але вони доставили мене до кімнати для затриманих, не промовивши й слова. Мружачись від яскравого штучного світла, я почав оглядати приміщення. Стіни бежевого кольору з фарбою, що місцями облупилася.
Пластмасові стільці прикручені рядами до підлоги. На них сиділо кілька інших затриманих з похмурим виглядом. Ніхто не розмовляв. Усі курили.
Працівники, які супроводжували мене, пішли. У дальньому кінці кімнати за скляною перегородкою сиділи кілька інших працівників у формі. Я вибрав місце ближче до них і спробував з'ясувати, що відбувається.
Особисті речі, зокрема мобільний телефон, у мене чомусь не відібрали.
Я перевірив сигнал: телефон працює, зв'язок є. Це добрий знак, вирішив я, намагаючись влаштуватись зручніше, але в пам'яті спливла й не відпускала історія Джуда Шао.
Я перевірив час. На годиннику була 20:45.
Знову зателефонував Олені. Вона не виявила занепокоєння: сказала, що готує короткий лист у британське посольство в Москві й відправить факсом, щойно закінчить.
Потім я зателефонував Аріелю, колишньому працівнику ізраїльської спецслужби "Моссад", який консультував нас у Москві з питань безпеки. Його вважали одним з найкращих професіоналів у цій галузі — я був упевнений, що він владнає мою проблему.
Новина Аріеля здивувала. Він сказав, що намагатиметься все з'ясувати і зателефонує.
Майже о 22:30 я зателефонував у Посольство Великої Британії. Мене з'єднали з Крісом Баверсом із консульського відділу. Він уже отримав факс від Олени й був у курсі того, що відбувається, — точніше сказати, знав він те саме, що й я. Він перевіряв ще раз мої дані — дату народження, номер паспорта, дату видачі візи й усі інші деталі. Завершивши всі формальності, він повідомив, що недільного вечора з'ясувати багато не вдасться, але запевнив, що зробить все, що від нього залежить. Перш ніж закінчити розмову, Баверс запитав:
— Пане Браудер, вам дали щось поїсти і попити?
— Ні, — відповів я.
Він несхвально мугикнув. Я подякував йому, і ми попрощалися.
Зручно влаштуватися на пластмасовому стільці не виходило. Час сповільнив хід, ніби секунди перетворилися на хвилини, а хвилини на години. Я встав і пройшовся, пробираючись крізь сизу завісу сигаретного диму, цураючись відчужених поглядів інших затриманих. Перевірив пошту. Знову набрав номер Аріеля, але той не відповів. Я підійшов до скляної перегородки й поганою російською спробував заговорити з працівниками прикордонного контролю аеропорту, але ті не звертали на мене жодної уваги. Для них я був порожнім місцем. Ба гірше — уже ув'язненим.
У Росії взагалі не виявляють поваги до особистості й прав людини. Людьми можна жертвувати в ім'я потреб держави, прикриватися ними як живим щитом, пускати на гарматне м'ясо або розмінювати, наче фішки в казино. Треба — і тут можуть позбутися будь-кого. Як казав Сталін: "Немає людини — немає проблеми".
Тут я знову згадав Джуда Шао зі статті у "Форбсі". Може, мені варто було бути завбачливішим? Я так зосередився на боротьбі з олігархами та корупціонерами в Росії, що звик до думки про те, що й сам можу одного разу зникнути, якщо перейду комусь дорогу.
Я змушував себе викинути Шао з голови. Знову спробував заговорити з охоронцями й хоч щось з'ясувати — усе марно. Відтак повернувся на своє місце й знову зателефонував Аріелю. Цього разу він відповів.
— Аріелю, що відбувається?
— Я зробив кілька дзвінків, але ніхто нічого не каже.
— У якому значенні ніхто нічого не каже?
— У прямому. Білле, вибач, але мені потрібен час. Недільного вечора нікого не дістати.
— Добре. Дай знати, щойно будуть новини.
— Звичайно.
На цьому розмову було закінчено. Я знову зателефонував у посольство, але й вони не мали новин. Або їм перешкоджали, або мої дані ще не потрапили у систему, або й те, й інше. Перш ніж покласти слухавку, черговий консул ще раз запитав, чи мені запропонували їжу та питво, і я знову відповів, що ні. Мені це запитання здавалося безглуздим, але Кріс Баверс явно був іншої думки. Мабуть, йому вже доводилося стикатися з такою ситуацією. Я раптом подумав, що, може, це улюблена тактика росіян — не давати ані їжі, ані води.
Після опівночі приміщення поповнилося новими затриманими — усі чоловіки, схоже, з колишніх союзних республік: грузини, азербайджанці, казахи, вірмени. Їхній багаж складався з рюкзаків і величезних замотаних поліетиленом господарських сумок. Усі димили цигарками, як паровози. Хтось тихо розмовляв. Ніхто не виявляв ні емоцій, ні занепокоєння. Вони помічали мене не більше ніж охоронці, хоча я був білою вороною: синій піджак, смартфон, невелика чорна валіза на коліщатках, до того ж я нервував.
Я знову зателефонував Олені.
— Ну як, дізналася щось??
— Поки ні, — зітхнула вона. — А ти?
— Нічого.
Мабуть, вона відчула неспокій у моєму голосі.
— Усе буде добре, Білле. Якщо річ тільки у візі, то ти завтра вже будеш вдома й усе з'ясуєш. Ось побачиш.
Її спокій передався і мені.
— Знаю, мила. — Я подивився на годинник: у Лондоні вже пів на одинадцяту: — Іди спати, вам з малюком потрібен відпочинок.
— Добре. Але тобі відразу зателефоную, якщо дізнаюся щось.
— Звісно. І я.
— На добраніч.
— І тобі добраніч. Кохаю тебе, — додав я, але вона вже поклала слухавку.
На мить мене охопили сумніви: А раптом річ не тільки у візі? Чи побачимося ми з Оленою знову? Чи побачу нашого майбутнього малюка? Девіда?
Я намагався опанувати емоції, що накочувалися. Я лежав на твердих стільцях, підклавши замість подушки пальто, але ці стільці, здавалося, навмисно були зроблені так, щоб не дати людині заснути. Не кажучи вже про те, що довкола мене — недоброзичливі на вигляд незнайомці. Навіть подрімати в таких умовах було неможливо.
Сон не йшов, тому я вирішив зайнятися чимось корисним: дістав смартфон і почав вписувати прізвища людей, яких зустрічав за роки роботи в Росії, Великій Британії та Америці, і які могли хоч чимось мені допомогти: політики, підприємці, репортери.
Незадовго до кінця своєї зміни в посольстві зі мною зв'язався Кріс Баверс. Він запевнив, що працівники, які виходять на зміну, знають про мою ситуацію. Кріс укотре запитав, чи запропонували мені їжу на напої. І вкотре отримав негативну відповідь. Він перепросив, хоча й був невинний. Вочевидь, він вів облік порушень моїх прав у разі, якщо це знадобиться. "От дідько", — подумав я, коли розмову було завершено.
На годиннику була майже третя ночі. Я вимкнув смартфон, щоб зберегти заряд, і знову спробував заснути. Накрив обличчя сорочкою, що лежала в моєму портфелі, і проковтнув дві таблетки нурофена — починала боліти голова. Нестерпне бажання — усе забути й переконати себе, що завтра я поїду — охопило мене.
Річ просто у візі. Тим чи іншим способом я поїду з Росії.
Невдовзі мені вдалося задрімати.
Прокинувся я о 6:30 з прибуттям нової партії затриманих — таких, як і минулого разу. Нікого на мене схожого. Знову сигаретний дим та шепіт. Запах поту помітно посилився. У роті відчувався неприємний присмак, і тільки зараз я зрозумів, що дуже хочу пити. Кріс Баверс не дарма запитував, чи пропонували мені воду або їжу. Туалет, нехай непоказний, тут був, але ці цербери були зобов'язані дати всім нам їжу та воду.
Попри досадливі незручності, я прокинувся з упевненістю, що все це лише бюрократичне непорозуміння. Я зателефонував Аріелю. Він досі не з'ясував, що відбувається, але повідомив, що наступний рейс до Лондона — об 11:15 ранку. Переді мною відкривалося два варіанти: арешт чи депортація. Я переконував себе, що полечу цим рейсом.
Я займався справами, як міг: відповів на кілька електронних листів, ніби це звичайний робочий день; знову зателефонував у посольство (черговий консул підтвердив, що моїм питанням займуться, щойно в установах розпочнеться робочий день); зібрав усі свої речі й ще раз спробував поговорити з охоронцями. Я попросив у них свій паспорт, але вони, як і раніше, мене ігнорували. Здавалося, їхнє єдине заняття — сидіти у своєму скляному акваріумі й "чхати" на затриманих. Я ходив із кутка в куток, поглядаючи на годинник. 9:00, 9:15, 9:24, 9:37. Тривога зростала. Хотілося зателефонувати Олені, але в Лондоні ще ранній час. Набрав Аріеля. Він знову не сказав мені нічого нового. Тоді я припинив будь-кому телефонувати.
О 10:30 я почав стукати по скляній перегородці. Працівники аеропорту й бровою не повели. Професіонали.
Зателефонувала Олена. Цього разу їй не вдалося заспокоїти мене. Вона пообіцяла, що ми обов'язково з'ясуємо й вирішимо, що робити далі, але я починав думати, що все це вже не має значення. У голові виразно маячив образ Джуда Шао.
10:45. Я не на жарт запанікував.
10:51. Як я міг бути таким ідіотом? Як звичайному чиказькому хлопцеві спало на думку, що йому зійдуть із рук нападки на російських олігархів?
10:58. Дурень, дурень, дурень... Ти дурень і бовдур, Білле! Просто самовпевнений І-ДІ-ОТ!
11:02. Усе. Мене запроторять до російської в'язниці. Мене запроторять до російської в'язниці. Мене точно запроторять до російської в'язниці.
11:05. Двоє службовців у чоботях шумно ввійшли в приміщення й попрямували до мене. Мене взяли під руки, з речами вивели з кімнати для затриманих, повели кудись коридорами й угору сходами. От і все. Зараз мене кинуть у тюремний фургон та відвезуть. Це кінець...
Але тут вони ногою відчинили чергові двері, і ми опинилися в терміналі вильоту. Рухалися ми дуже швидко. Моє серце забилося в божевільному ритмі, коли ми стали проходити повз виходи на посадку й пасажирів, що витріщалися на нас. Й ось ми вже біля виходу на рейс 11:15 до Лондона. Мене швидко завели трапом у літак, провели через салон бізнес-класу й посадили в економкласі між двома іншими пасажирами. Весь цей час провожаті мовчали, як риби. Перед відходом вони засунули мою сумку у верхній відсік для ручної поклажі та пішли, так і не повернувши мені паспорт.
Інші пасажири що є сил намагалися на мене не дивитися, але виходило у них погано. Я не звертав на це уваги. Головне, що мене не запроторять до російської в'язниці.
Я відправив Олені повідомлення, що лечу додому й скоро побачимося. І додав, що її дуже кохаю.
Ми злетіли. Коли літак сховав шасі, уперше в житті я відчув себе на сьомому небі.