Діти приносили палички, хмиз, грудки землі, камінці, а бобренята зараз же тягли цей будівельний матеріал до своєї хатки. А то маленькі будівельники, з ніг до голови заболочені, вилазили на берег і дерлися на дітей, і було ж тоді там сміху, гамору!
На березі озера, біля самої води, Шепіен збудував невеликий вігвам, де діти й бобри полюбляли разом відпочивати. Особливо там подобалося Чікені, туди він прибігав, коли шукав Саджо чи коли вона його рлика— ла. А Чілеві, малий шукач пригод і мандрівник, надовго у вігвамі не затримувався. Йому подобалося блукати, й він частенько губився. Сам Чілеві, звичайно, знав, що він зовсім не загубився,— так думали інші. Його знаходили в найнесподіваніших місцях — то у вігвамі, коли всі знали, що таїм нікого немає, то в комірчині під ліжком, коли гадали, що він у вігвамі, то в хаті над озером, то під каное, де він безтурботно спав. Знайшовшись, Чілеві сідав навпочіпки, загнувши хвіст наперед, і починав розгойдуватися всім тілом та кивати головою, ніби танцював чи радів, що так спритно всіх піддурив.
Коли десь щось сталося, то вже напевно не без цього шалапута; коли зчинявся крик, писк, гам — то, значить, Чілеві з усіх сил старався: голос його лунав коли завгодно і де завгодно.
Не подумайте, що Чікені був тишко — він, як і всі бобренята, любив веселощі. Але траплялося, що він раптом переставав гратися, наче вражений якоюсь думкою,— може, якоюсь невиразною згадкою про рідний ставок,— і тоді, коли Саджо не було поряд, він перевальцем брів на своїх клишавих ніжках шукати дівчинку. А знайде її, то сяде поруч і ретельно, неквапливо чепуриться. Потім пригорнеться до своєї любої товаришки й, поклавши голову їй на коліна, почне щось лепетати своєю дивною бобровою мовою — мабуть, розповідає про свої біди; або дрімає з напівзаплющеними очима, зітхаючи від щастя чи від печалі, чи від любові — хто його знає, від чого.
Дуже, дуже добрими друзями були ці двоє — бобреня і дівчинка,— і там, де з'являлось одне, там невдовзі з'являлось і друге.
Тепер, згадуючи всі пустощі, і бешкетування, і роботу (не занадто важку), зразу й не скажеш, хто з цієї четвірки почувався щасливішим,— ті, що ходили на двох ногах, чи ті, що ходили на чотирьох.
Одне я знаю напевне — у ті незабутні дні в Обібі— соуеї — Долині Гомінких Вод, жило незвичайне, веселе товариство.
Шматочки хліба ставали дедалі меншими й меншими. Минуло вже кілька днів відтоді, як Велике Перо вируши^ по харчі, а він усе ще не вертався. Борошна лишилося обмаль, і діти й бобри недоїдали.
Та одного разу, повернувшись із прогулянки, дружна четвірка застала в хатині Гітчі Мігуона.
Він виглядав похмурим і стурбованим, хоча на підлозі лежав мішок з борошном і ще якісь пакунки. Тут— таки стояв незнайомий білий чоловік з ящиком в руках. Велике Перо лагідно привітався до дітей, але не усміхнувся їм як звичайно, чому — вони не могли зрозуміти. Незнайомець стояв мовчки. Щось було не гаразд. Навіть бобренята зачули біду й принишкли — тварини часто розуміють настрій людей.
Шепіен, який ходив трохи до школи й знав англійську мову, зрозумів, що батько сказав гостеві.
—— Ось вони. Котрого ви візьмете?
Що це? Що батько має на увазі? У Шепіена защеміло серце; він глянув на сестру, та вона, звісно, нічого не зрозуміла.
— Дайте мені їх роздивитися,— відповів незнайомець.— Хай вони трохи побігають.
Це був повний червонощокий чоловік з холодними голубими очима. "Наче скло чи лід",— подумав Шепіен. А батько сумно глянув на хлопчика й дівчинку, і попросив білого зачекати хвилинку, поки він порозмовляє з дітьми.
— Саджо й Шепіен, дочко, сину,— сказав він по— індіанському, — я маю щось вам сказати.
Саджо зрозуміла, нарешті, що їх спіткало якесь лихо. Вона присунулась до Шепіена й боязко глянула на незнайомця. Чому, чому той так пильно дивиться на бобренят?!
— Діти,— вів далі батько,— це новий скупник хутра з селища Кролячий Брід; того, що був досі, нашого доброго друга, вже немає. Тепер господарює нова торговельна компанія і вони вимагають, щоб я сплатив борг. Мій борг великий, і я зможу сплатити його тільки напровесні, коли скінчиться зимове полювання. Так ми завжди розраховувалися з тією компанією. Але нові господарі не хочуть чекати. Ви знаєте, тепер у діас не стало харчів, і компанія нічого мені не дасть, доки я не поверну боргу. Тому разом з іншими нашими людьми я мушу везти вантажі аж на Лугове Озеро, де нова факторія. Ця робота покриє борг, але я не одержу грошей до самого повернення. Л тим часом ви, діти мої, повинні якось жити. Я не хочу, щоб ви голодували. Цей торговець дає нам харчів,— тут батько показав на мішки й пакунки.— А натомість він хоче... він хоче забрати одного з бобренят.
Мисливець замовк. Ніхто не поворухнувся, навіть бобренята.
— Ручні бобри в ціні,— провадив далі Велике Перо.— Звірятко, яке він вибере, залишиться живим. Але мені серце болить за вас, діти, і,— він глянув на Чілеві й Чікеш,— і за маленького бобра, з котрим нам доведеться розлучитися...
Шепіен стояв випростаний і мовчав, лише невідривно дивився на торговця своїми чорними очима. А Саджо, не вірячи своїм вухам, прошепотіла:
— Це неправда! Ні, цього не може бути!
Шепіен не зронив ні слова, тільки обняв сестру за плечі, й далі суворо дивився на чужого, що прийшов зруйнувати їхнє щастя. Хлопець згадав про свою заряджену рушницю,— вона зовсім поряд, стоїть у кутку. Але хіба можна не послухати батька? Шепіен не зрушив з місця. А торговець, не витримавши погляду чотирнадцятирічного хлопця, схопив одне з бобренят, кинув його в ящик і засунув накривку.
— Ну, то за пару днів зустрінемося в селищі,— сказав він, кивнувши головою Гітчі Мігуону, взяв ящик під пахву і грюкнув дверима.
Тоді Саджо тихо впала навколішки біля брата й сховала обличчя в його рукаві.
Торговець вибрав Чікені.
А переляканий, розгублений Чілеві мерщій забився у свою маленьку комірчину.
Розділ VIII
Саджо чує голос матері
Наступного дня Велике Перо разом із сімнадцятьма своїми односельцями поїхав відробляти борг торговельній компанії. Три великих каное відчалили від берега. У селищі Кролячий Брід індіанці мали взяти вантажі й повезти їх далі на північ, до озера Муско— дейсінг — Лугового. Бригада — так називався караван човнів — від'їжджала на місяць чи й на довше. Саджо, Шепіен та Чілеві залишалися самі в селищі Обібі— соуей.
Коли торговець грюкнув дверима, забравши бобреня, яке, після батька й брата, Саджо любила більше всіх на світі, їй здалося, ніби її серце так само кинули в ящик і забрали разом з Чікені.
Відтоді все змінилося в житті трьох, що зосталися. Назавжди закінчилися веселі забави. Відійшли в минуле розваги у вігвамі над озером, не чутно стало жартів і сміху. Чілеві забув про свої колишні вибрики, замовк його голос, який так дзвінко лунав завжди і всюди. Він більше не витинав своїх кумедних, жвавих танців, не грався, а, вбитий горем, цілими днями блукав понад водою в пошуках Чікені. Здавалося, його бідолашна голівка не могла ніяк збагнути, що братика немає. Кожного ранку з новою надією він починав свої пошуки, заглядав у всі куточки вігваму, оббігав трави та очерети, де вони вдвох так часто сиділи, чепурилися, боролися й вигрівалися па сонці. Чілеві плавав уздовж берега, обнюхував усі їхні бобрівські пристані, пірнав навколо хиткої споруди, яку вони з таким захватом колись будували.
Так минали години марних пошуків, аж поки бідолаха стомлювався; знесилено й понуро човгаючи намореними ногами, він брів стежкою до хати й мовчки лягав у порожній, сумній комірчині. Відчайдушний пірат, зловмисний шалапут став самотнім, зажуреним бобреням. Він уже не був Більшеньким Малям, він був просто Малям — єдиним Малям, що залишилось у дітей. А діти не відставали від нього ні на крок, удаючи, ніби допомагають шукати його братика, бо не могли дивитися, як він никає сновидою. Коли він їв, діти сиділи обабіч і притримували тарілочку. Часом одна-дві важкі сльози падали в молоко з хлібом — це Саджо згадувала Чікені, який міг би бути зараз коло неї. Бідолаха Чікені, нещасне Меншеньке Маля, ніжне, лагідне, задумливе бобреня,— воно вже, мабуть, у великому місті, де не побігаєш, не пограєшся, де ніхто не дасть смачного хлібця!
Дітям іноді просто не вірилося, що Чікені немає. А що, як зайдуть вони до вігваму, а бобреня сидить там на задніх лапках? А може, ось зараз слідом за Чілеві вибіжить перевальцем з берестяної комірчини коротконоге, кремезне створіннячко, щоб одержати свою порцію хліба. І чи не голос Чікені долинає з бобрової пристані?
Біля озера на болоті збереглися сліди його клишавих лапок. Саджо часто дивилася на ті сліди, а коли поблизу нікого не було, ставала на коліна, ніжно гладила їх і щось шепотіла. Потім сліди змила вода, і на березі лишився один-єдиний відбиток лапки Чікені. Дівчинка прикрила слідок шматочком березової кори і кожен день приходила до нього, але земля швидко висохла, перетворилася на пилюгу, і слід так само зник.
Тепер від Чікені не зосталося нічого.
Голос Чілеві чувся дедалі рідше, тільки іноді вночі бобреня прокидалось і, не знайшовши коло себе іншого теплого, кругленького тільця, гірко оплакувало свою самоту. Тоді Саджо зривалася з ліжка, залазила в боброву комірчину і, згорнувшись калачиком на трав'яній підстилці, пригортала маля до себе й плакала над ним, доки обоє засинали.
Шепіен годинами мовчки сидів над озером, втупивши зір у далину. Його серце розривалось од болю за сестру, що більше не співала і не сміялась. Клубок підступав до горла, і хлопець суворо озирався навколо — ніхто не повинен був бачити, як тяжко йому стримати сльози. Як він ненавидів ті мішки та пакунки, виміняні на Чікені! Кусень хліба ставав йому поперек горла. Чому він не здогадався запропонувати торговцеві рушницю? Рушниця коштує чотири норкові шкурки, і навряд чи маленьке, зовсім крихітне бобреня могло коштувати дорожче!
Дарма, що Чілеві був Шепіеновим вихованцем, хлопець повністтю передав своє бобреня сестрі. Іноді Саджо брала Чілеві на руки і йшла далеко за селище понад бурхливим струмком — туди, де був невеликий водоспад. Біля водоспаду росла велика сосна. Дівчинка сідала під її шумкими вітами і все думала, як повернути Чікені.