Переклад з англійської Соломії Павличко
Розділ I
Країна Північно-Західних Вітрів
Далеко-далеко за містами, містечками й полями, далеко на півночі Канади лежить дика, майже невідома країна. Якби вам захотілося поглянути на неї, то довелося б вирушити в подорож загори, де немає ні залізниць, ні доріг, ні будинків, ні навіть стежок, а далі найняти провідника-індіанця і в човні, річками та озерами плисти через безлюдні лісові простори, де блукають лосі, ведмеді, вовки, а олені карибу часом збираються у такі великі стада, що хоч би хто й надумав їх полічити, то все одно не зміг би.
Тут, на півночі, ви побачили б Америку такою, якою вона була до відкриття білими людьми і якою, сподіваюсь, залишиться ще на довгі-довгі роки. Навіть сьогодні ви не побачите в цьому краї багато білих, бо, за винятком поодиноких мисливців і торговців, тут живуть самі індіанці-оджибуеї, котрі вважають цю землю своєю батьківщиною і називають її Ківейдін — Країною Північно Західних Вітрів. Це дуже древній народ, і живе він у цих місцях з такої давнини, що ніхто не знає, навіть самі оджибуеї не знають, звідки і як прийшли вони сюди. Далеко від цивілізації живуть вони майже так, як жили їхні предки чотириста років тому, коли на цих берегах висадився Жак Картьє . В затишних гаях і на сонячних галявинах, чи вздовж піщаних берегів якогось мальовничого озера і тепер можна натрапити па їхні поселення — вігвами й дерев'яні хатини — і нерідко сотні миль відділяють одне індіанське селище від другого. Родини індіанські живуть осібно, кожна у своєму вігвамі; живуть щасливо, в теплі и добрі за кращих часів, надголодь — за тяжчих, а втім, буває таке і з цивілізованими людьми.
В їхніх селищах ніхто не сидить без діла, працюють навіть діти. І чи не вся та робота робиться в дорозі, бо індіанці на місці не сидять. Буває, звіра не стане в окрузі, і плем'я мусить кочувати вслід за ним або шукати нові мисливські угіддя. Тоді селище знімається, наче табір; усе збіжжя, крім, звичайно, дерев'яних хатин, вантажать на каное — легкі човни з березової кори — чи на сани, залежно від того, літо чи зима, і перевозять за багато миль в інші місця. Взимку і маленькі хлопчики та дівчатка по черзі, милю чи дві, гордо очолюють довгий караван собачих запряжок, саней та людей, прокладаючи лижню. Влітку ж нарівні з дорослими вони цілий день веслують, а коли доводиться тягти човни волоком, кожне переносить свій невеличкий вантаж. Дітям дуже подобається працювати, і вони так само, як і їхні батьки, серйозно й по-діловому ставляться до своїх завдань.
Ті індіанські діти, що влітку живуть поблизу факторії 1 чи в резервації , мають змогу ходити до школи, і хто добре вчиться, стає юристом, чи лікарем, чи письменником, чи художником. Але діти, що цілий рік живуть у глушині, дістають зовсім іншу освіту.
їхня школа — ліс, там вони дістають усі знання, необхідні для життя індіанця-мисливця. Вони довідуються, як живуть трави й дерева, які звички та вдача у звірів, як їх полювати, як рибалити в різні пори року і, що найважливіше,— як розпалювати вогонь за всякої погоди: в дощ, вітер чи сніговицю. Діти вчаться не лише розпізнавати голоси птахів і звірів, а й перегукуватися з ними. Щоб човен слухався їхньої руки, вони мусять знати, як рухається вода в річках та озерах. Вони вчаться ходити на лижах, орудувати рушницями й сокирами, правити собачою запряжкою і, певна річ, вони неодмінно повинні вміти шити мокасини, вичиняти шкури, знаходити паливо там, де його нібито зовсім немає, і варити їсти.
Не відаючи, що таке компас, вони можуть подорожувати лісами, орієнтуючись по сонцю, зірках, місяцю, по обрисах дерев, поведінці тварин та по багатьох інших ознаках — усіх їх не злічити. Індіанські діти так добре знають ліс, що, мов герої цієї повісті,— оджибуей— ські хлопець та дівчинка,— не бояться самі вирушати в довгі мандрівки, безстрашно долають усі перешкоди.
Тяжке життя індіанців. Тут ледар швидко залишиться без їжі, одягу й даху над головою. Люди допомагають один одному, діляться всім, що мають, але зневажають нероб. І все ж, хоч яка нелегка праця, а молодь знаходить часинку, щоб повеселитися. Коли на землю спадає темрява, хлопці й дівчата люблять посидіти навколо вогнища під мерехтливими північними зірками й послухати розповіді старших. Про мисливські пригоди, про далекі племена індіанців, про великих людей сивої давнини, про дивовижні мандри й події в лісах—про що тільки не розповідають біля вогню.
Але найцікавіші історії розказують старші, котрі побували в далекій південній країні, звідки приходять білі люди. Там по залізній стежці, наче вітер, мчать величезні сани на колесах, а по воді майже так само швидко рухаються димучі човни; там немає індіанців і майже немає дерев, а між рядами високих кам'яних будинків сновигають, метушаться, кудись поспішають натовпи людей і здається, ніби вони нікуди не йдуть і прийшли нізвідкіля. Кажуть, у тій країні, як не маєш грошей, то ані поспиш, ані поїси. І це найважче збагнути індіанцям, бо в їхніх поселеннях чи в таборах білих мисливців кожного мандрівника з радістю нагодують, дадуть йому притулок, і все — безплатно. І діти, й більшість дорослих індіанців знають про життя в містах не більше, ніж ви знаєте про їхнє лісове життя.
А тепер, так само як випадкові мандрівники розповідають веселій чорноокій індіанській малечі про небачену південну країну, так і я, хто чимало наслухався тих історій, розповім вам про свою далеку лісову батьківщину.
В цих темних таємничих пралісах живуть невідомі вам люди й тварини і тече сила-силенна річок. Ці річки — справжні шляхи для індіанців, що мандрують у своїх легких човнах. Це шляхи і для багатьох водяних звірят — для бобрів, видр, норок та ондатр. А в лісі в'ється безліч стежок; ви б їх нізащо не знайшли,— то дороги сухопутних тварин. Чотириногі мешканці лісу перебувають постійно в русі. Вони, як і люди цієї землі, завжди в клопотах. Адже треба і собі знайти харч, і малят своїх нагодувати.
Деякі звірі живуть самотою, не мають постійного житла; інші тримаються великими гуртами, будують цілі підземні міста, де хатки окремих родин з'єднані численними переходами. З них чи не наймудріші — бобри; вони будують собі теплі дімочки, зводять греблі, складають про запас їжу, працюють майже так, як люди, а в хвилини відпочинку щось лепечуть одне одному, наче розмовляють між собою,— в бобровій сім'ї кожне має багато своїх справ і турбот.
Хоч індіанці, задля прожитку, мусять полювати, вони поважають цих розумних і працьовитих звірят, з цікавістю спостерігають за їхнім життям і ставляться до бобрів майже як до особливого плем'я людей, не дуже й відмінних від них самих. Бобровий лепет навіть здається їм схожим на людську мову. Всі тварини, хоч би й найменші і нібито непотрібні, посідають своє місце в природі, всі вони ділять з людьми злигодні лісового життя. Індіанці знають це, ніколи не турбують звірів даремно і називають їх своїми Меншими Братами. Часто біля вігвамів можна побачити приручених ведмежат, молодих бобрів, видр, лосів та оленів; вони вільно ходять по гамірному індіанському табору, почуваючи себе там, як вдома. Коли звірі виростають, вони покидають табір, однак їм на зміну скоро з'являються нові вихованці.
А тепер, коли ви вже трохи познайомилися з нашою країною, з життям індіанців, я розповім вам правдиву історію, що почалася на одному з тих водних шляхів, про які я вже говорив,— на річці, де мирно й щасливо жила собі родина бобрів.
Розповім я вам про індіанського мисливця, про його сина й дочку та про двох їхніх друзів — ручних бобренят. Ви почуєте про їхні пригоди у великих північних лісах і в місті, про їхню міцну дружбу, про розлуку й про зустріч, про небезпеки й про забави та про те, чим усе це скінчилось.
Тож забудьте про автомобілі, радіо, кіно і про всі ті речі, що без них, як ви, мабуть, думаєте, не можна жити, і вирушайте в далекий загадковий край вігвамів, собачих запряжок, човнів та лиж.
Там ви побачите великі ріки й озера, шелестливі ліси й дивовижних звірів, що розмовляють, працюють— і живуть у своїх власних містах. Високі дерева киватимуть вам кронами, ви почуєте ніжні співи струмків...
Посідаймо навколо мерехтливого вогнища в задимленому темно-коричневому вігвамі, і я розкажу вам історію з далекої минувшини.
Розділ II
Гітчі Мігуон — Велике Перо
Одного ранку вгору по бистрій і широкій Березовій Річці (в ті дні, коли очі білих людей ще не бачили її холодних чистих вод) плив у легкому човні індіанець. То був стрункий високий чоловік з розумними темними очима і довгим волоссям, заплетеним у дві довгі коси. Вдягнений він був у звичайне індіанське вбрання з вичиненої оленячої шкіри мідно-коричневого кольору, прикрашене торочками, і виглядав точнісінько так, як ті індіанці, що їх ви звикли бачити на малюнках у ваших книжках.
Його ясно-жовтий човен був пофарбований соком вільхи під колір золотистих стовбурів жовтої берези, що росла по довколишніх пагорбах. Усі щілини в ка— ное, щоб не просочувалась вода, були замазані чорного сосновою смолою. На носі в суденця було намальоване велике око, немов у казкової птиці, а позаду маяв на вітрі прив'язаний до корми лисячий хвіст. Човен для індіанця — наче жива істота, він легкий та прудкий, мов лис, із гострим, як у птаха, зором. На дні лежали туго звинутий намет, торба з харчами, сокира, чайник і довга стара рушниця. Вітрець забавлявся листям, і від берізок долинав тихий шепіт, шелест, що ніколи не змовкав, тому індіанці називали це місце Пагорбами Шепітливого Листя. Береги облямовував густий темний бір, розложисте соснове гілля нависало над водою, і вільшанки, дрозди й канарки пурхали, шукаючи поживи в молодій траві та між набубнявілими бруньками верболозу. В повітрі солодко пахло шавлією та шипшиною, з квітки на квітку то тут, то там шугали колібрі, наче пурпурні сяйливі стріли. Був травень — Місяць Квітів мовою індіанців.
Гітчі Мігуон, або Велике Перо,— так звали індіанця,— був з племені оджибуеїв. Це вже не перший день він плив проти потужної течії Березової Річки і тепер був далеко від дому. День за днем він невпинно просувався вперед; то легко, як нині, ковзав по гладенькій поверхні води, то долав бурхливі пороги, то минав гострі небезпечні скелі з майстерністю, притаманною небагатьом білим і далеко не всім індіанцям.
Цього ранку дорогу йому заступив водоспад, нестримний і прекрасний, вищий за найвищі сосни.