Так, наша мисливська ділянка в порядку. Так, мені було тужно без вас, але тепер про це можна не згадувати... З днем народження, Саджо! З днем народження, доню!
Тільки тепер він простяг уперед руку, яку тримав за спиною. В ній був кошик з березової кори. Мисли— ведь за плетену ручку підніс кошик над головами дітей і додав:
— Спокійно, спокійно! Поглянь, Саджо, я привіз тобі подарунок до дня народження.
І віддав кошик дочці, попередивши, щоб несла його дуже обережно.
Потім батько повернувся до Шепіена:
— То ж і для тебе подарунок, сипу, там їх двоє.
— Кого двоє, тату? — спитав хлопець, не зводячи погляду з сестри, що поспішала до хатини.— Що в кошику?
Ллє Велике Перо порадив синові не поспішати. Вони пішли до будинку слідом за Саджо, що смішно дріботіла попереду, випроставшись, щоб не поворухнулась її ноша. Вона несла кошик перед себе, наче то було велике й крихке яйце, здатне від найлегшого дотику розлетітися на тисячу шматочків. Тільки маленькі розшиті бісером мокасини миготіли з-під картатої сукні. Та й не дивно, що дівчинка йшла так обережно: з таємничого кошика долинали дуже дивні звуки.
"Немовля! — подумала вона,— Ні, двоє немовлят. Тільки як вони помістилися в такому маленькому кошичку?"
Зайшовши до хати, вона дуже обережно поставила кошик на підлогу; Шепіен уже був тут і притримував кошик за краї, поки дівчинка знімала накривку. Всередині вона побачила наших двох знайомих — двох пухнастих, круглобоких звірят. Лапками, наче руками, вони вчепилися за край кошика і так довірливо дивилися на неї своїми блискучими чорними оченятами— гудзичками.
— О-о о! — Дівчинці перехопило подих.— О-о-о! — оце й усе, що вона вимовила, і нічого іншого не могла придумати. — О-о-о! — знову повторила дівчинка.
— Ведмедики, живі ведмедики! — нарешті спромоглася вона на мову. (В той час усі захоплювалися ведмедиками, і, здається, кожна дитина на світі або мала іграшкове ведмежатко, або мріяла його мати.) Потім дівчинка обережно перевернула кошик на бік, і звірятка вийшли з нього. Тільки помітивши їхні пласкі хвостики, вона здогадалася нарешті, хто це. Ще краще за ведмедиків!..
Це бобренята,— не втерпів Шепіен, побілівши від хвилювання й розгубивши останні залишки своєї чоловічої витримки.— Справжні, живі!
Велике Перо, усміхаючись, стежив за дітьми. Він радів, що їм сподобався дарунок. Саджо сиділа на підлозі все ще з відкритим ротом, але жоден звук уже не вилітав з нього. Вона навіть забула показати батькові свої фіранки, якими так пишалась, хоча, будьте певні, пильне око мисливця помітило їх. Про обід теж забули, ніхто не звернув уваги й на знамениту рушницю, таку чисту й блискучу, яка самотньо стояла в кутку.
Під час своєї довгої подорожі Гітчі Мігуон старанно доглядав бобренят; добре годував їх, і вони погладшали, підросли, повеселішали. Саджо здавалося, що ці звірята — наймиліші істоти на світі. А коли вони, тихо поскімлюючи, видерлися їй на коліна, вона нахилилась і потерлася щокою об їхню пухнасту шерсть, яка пахла березовою корою та духмяною травичкою.
Потім Велике Перо й Шепіен пішли на пошуки свіжого листя та підстилки для нових друзів, а Саджо залишилася сама. Поки чоловіки десь ходили, вона брала то одне, то друге бобреня на руки, у складеш долоньки, де їм було дуже зручно, і тихо щось їм шепотіла, і — о чудо! — обхопивши її пальці своїми крихітними ручками (інакше й не назвеш оті лапки), вони щось по-дитячому залепетали, дуже пильно дивлячись на неї чорними блискучими очицями. Потім дівчинка тримала їх обох на руках, і вони смішно, мов малі діти, пищали, сопіли й пихкотіли, тицяючись їй у шию своїми теплими, вологими носиками.
І Саджо вже знала, що любитиме їх міцно-міцно.
Тут вона глянула на своїх ляльок Чілеві й Чікені, які ніколи пе мали доброго настрою, і раптом вопи видалися дівчинці ще сумнішими, ніж завжди. Отож, щоб не завдавати їм даремно болю, Саджо посадила їх на полицю, ще й повернула обличчям до стіни.
У цій простій дерев'яній хатині, загубленій в далекому північному лісі, було того дня троє щасливих людей: Гітчі Мігуон, бо його повернення стало такою радістю для всіх; Шепіен — адже батько і йому привіз подарунок та й за роботу похвалив, і мала Саджо, бо ніколи ще не одержувала вона на день народження таких чудових подарунків.
Розділ VI
Більшеньке Маля й Меншеньке Маля
Бобренята швидко призвичаїлись до нових умов, і, хоч жодна людина не могла замінити їм батьків, родина мисливця зробила все можливе, щоб вони почувались, як удома.
Шепіен під своїм ліжком поставив їм хатку з березової кори, тільки без однієї стінки — для входу. Хатка звірятам зразу припала до вподоби. Гітчі Мігуон вирізав у підлозі дірку й закріпив там цебрик — вийшов ставок, щоправда, не дуже просторий, але завбільшки з пірналку. Там бобренята годинами плавали й лежали у воді, смакуючи солодкі гілочки й листочки. Після купелі вони сідали навпочіпки просто біля цебра й чепурилися. Спочатку обсушувались (витискаючи кулачками воду з шерсті), потім старанно причісувалися — для цього у бобрів є по роздвоєному кігтеві на задніх лапах. На це у пих ішло чимало часу, і чепурилися вони так ретельно, так серйозно, що Саджо, бу— ва, не втерпить і почне їм допомагати. Кінчиками пальців дівчинка гладила їх то за шерстю, то проти; бобренятам це подобалось, і вони трудилися ще завзятіше.
Дуже кумедно вони чепурилися, особливо коли піднімали одну лапку якнайвище над головою, а другою натирали бочок, і, здавалося, ніби вони от-от підуть танцювати жвавий шотландський танець. їли вони теж сидячи. Швидко обертаючи прутик передніми лапками, обгризали кору,— точнісінько маленькі дідки грають на дуду. Найніжніші гілочки малята часто згризали цілком: закладе в рот один кінець палки, а другий лапками підштовхує і гризе, гризе, гризе... Аж хуркало — от ніби одночасно строчили дві швацькі машинки. А подивитися збоку — сидять двоє шпаго— ковтачів і гризуть свої шпаги, що раптом виявилися такими смачними.
Перші два тижні бобренятам ще треба було давати молоко, і Саджо позичила в однієї жінки в селищі пляшечку з соскою й по черзі їх годувала. Але ж поки одне їло, міцно обнявши лапками шийку пляшки, друге голосно плакало, верещало й намагалося забрати від братика смачне питво. Починалася сварка, і часто бляшанка з молоком перекидалася. Довелось роздобути ще одну пляшечку з соскою, і відтоді малят годували одночасно: Шепіен — одне, Саджо — друге. Потім їм почали давати молоко з кришеним хлібом, і тепер кожне бобреня мало свою тарілочку. Звірятка хапали корм лапками і жадібно запихали його в рот. Поводилися вони за столом не зовсім пристойно, бо гучно плямкали, сопіли, перемовлялися з повним ротом. Але вони мали одну добру звичку, якою не кожен з нас може похвалитися: наївшись, прибирали посуд — заштовхували його куди-небудь в куток чи під піч. Щоправда, робили вони це не дуже охайно; якщо в тарілках залишалося трохи розмоченого в молоці хліба, то, пересуваючи тарілочки, бобренята розхлюпували й розтоптували рештки їжі, і часом доводилося змивати за ними липкі сліди з підлоги.
Саджо завжди мила тарілочки бобрів разом з посудом "великих людей". Малі їли окремо, і кожне призвичаїлось до свого годувальника.
Спочатку бобренята не мали імен, і діти їх кликали так: "Ундас, ундас, амік, амік!"(що значить: "Сюди, сюди, бобри, бобри!". Потім Саджо згадала, які сумні були обличчя у двох дерев'яних ляльок того дня, коли з'явилися нові друзі, та як швидко бобренята зайняли їхнє місце в її серці, і тому вирішила назвати звіряток іменами старих іграшок — "Чілеві" й "Чікені", що означає: "Більшеньке Маля" й "Меншеньке Маля". Більше бобреня назвали Чілеві, а менше — Чікені. Так обоє дістали імена, які дуже їм пасували; вони справді були дуже маленькі й скидалися на дві пухнасті іграшки, що ожили й зіскочили з полиці. Бобренята швидко запам'ятали свої імена і, коли їх кликали, завжди вибігали зі своєї хатки під ліжком Шепіена. Та імена їхні звучали майже однаково, тож, коли гукали одне, приходили обоє. Бобренят часто плутали, бо вони були схожі, немов дві краплі води, і величиною не дуже різнилися. Як на те, ще й росли вони нерівномірно: спочатку одне росло швидше, а потім раптом переставало рости і друге наздоганяло й переганяло його. То одне більше, то друге! Іноді з'ясовувалось, що під ім'ям "Більшенького" переховувалось "Меншеньке" і навпаки. Та досить було встановити, хто є хто, як знову звірята мінялися розмірами, а коли на певний час ставали однаковими, їх взагалі годі було розрізнити.
Від цієї плутанини Саджо мало не вирішила дати їм одне ім'я — просто Маля, але Чілеві усе владнав. Чі— леві звик дрімати між каменями під піччю. Одного дня в хаті запахло паленою вовною, та ніхто не міг здогадатися, звідки тхне. Відкрили й оглянули піч, вигребли попіл, обстукали пічну трубу, але тхнуло дедалі дужче. Поки-то хтось зазирнув під піч і побачив, що там безтурботно спить Чілеві, а його пухнасте хутро повільно обсмалюється. Чорна пляма на спині виявилась добрим тавром — як у худоби па фермах. Пляма не сходила ціле літо, й бобренят стало легко розрізняти. Присмаленого звали Чілеві, його братика — Чіке— ні, і таким чином звірятка вивчили нарешті свої імена.
Ох і балакуни були ці Чілеві й Чікені! Все щось базікали, а іноді видавали й зовсім нечувані звуки. Коли хто з дітей заговорить до них (а таке траплялося часто), бобренята хором пищать, верещать у відповідь.
Коли розпочиналася робота — носили дрова чи воду, або мили підлогу, коли сміялися чи розмовляли голосніше, ніж завжди, або приходили гості, бобренята негайно вибігали зі свого сховку дізнатися, що там сталось, і починали пустувати. Коли їм кидали ласий шматочок зі столу, малята тягли здобич у свою хатку, а там з'їдали чи ховали. Тому, коли вони, мов капосні піти, заважали розмовляти з гостями, і треба було їх спекатися, їм давали трішки хліба. Та вони скоро поверталися і просили ще. Дуже швидко бобренята збагнули, що найкраще жебрати, коли в господарів гості. Чи сніданок, чи обід, чи вечеря — щойно господарі сядуть до столу, а бобренята вже тут: смикають за одежу, видряпуються на коліна, кричать. Звичайно, малята завжди домагалися свого, а тоді бігли до хатки, хитаючи голівками й кумедно підскакуючи.
Вони пі на мить не розлучалися з дітьми, дибали слідом за ними на своїх коротеньких, майже непомітних ніжках, і здавалось, то котяться на коліщатках дві механічні іграшки, які хтось завів, і вони не можуть зупинитися.