Обв'язав його кедровим ликом, щоб зберегти форму, потім зробив пакривку, в якій повитикав багато дірок для повітря. А щоб було зручно нести, сплів ручку з кедрової кори. Дно кошика мисливець устелив травою та очеретом, не забув і про зелені листочки — улюблені ласощі бобрів.
Коли Велике Перо підняв звірят за пласкі хвостики й поклав у кошик, вопи вдихнули пахощі чистої підстилки, зовсім такої, як удома, знайшли ніжні бруньки й листочки, що їх пе могли роздобути самі, почули добрий, лагідний голос свого нового друга, згадали смачне молоко і зразу повеселіли.
Забулося їм жахливе шипіння видри, геть забулися жовті, булькаті очі сови, люте клацання її дзьоба, моторошний регіт у нічній темряві. Попискуючи та вуркочучи, бобренята притулились одне до одного і їли, їли, аж поки наїлися донесхочу. А Велике Перо, спритно веслуючи, поспішав на своєму бистрому каное додому, до коханих дітей і тішився подарунком, який віз для них. Безперечно, хлопчик, на три роки старший за сестру, теж буде гратися з бобренятами. Індіанець
ладів, Щ° допоміг двом малим бідолахам. Розмовляючи зі своїм каное, чи з рушницею, чи, може, з бобренятами або просто сам з собою, він говорив:
Міно-та-кія! (Добре!) Ке-гет міно-та-кія! (Дуже
Добре!)
Мабуть, малі шукачі пригод теж були задоволені, бо ж зовсім притихли. Вони зручно вмостились у своєму кубельці, і крізь віконця берестяної кімнатки слухали пісні дроздів, веселе хлюпотіння води, дрімотний гомін комах. Тільки час від часу, згадавши, певне, своїх добрих тата й маму, рідну хатку, втрачених сестричок, вони починали жалібно пхикати й щільніше тулились одне до одного. І тоді біль вгамовувався, потомлені голівки хилились додолу, круглі чорні очка відмовлялися дивитись... Тоді все навколо наче завмирало, а всі біди зникали в тумані. Бобренята спали.
Ось так двоє загублених звіряток, таких малих, що могли б легко вміститися в невеличкому горщику, помандрували до свого нового дому та нових друзів. Вони побачили багато чудових і дивних речей, про які не чули навіть наймудріші бобри, зазнали таких пригод, яких, я певен, не зазнавав жоден бобер.
Це було справді, як казав Гітчі Мігуон, "Міно-та— кія" — це було чудово!
Розділ V
День народження Саджо
Одного дня, десь через тиждень після згаданих подій, Саджо та Шепіен готувалися до зустрічі з батьком. Дім Гітчі Мігуона стояв недалеко від індіанського селища Обібісоуей, що означає Долина Гомінких Вод. Село лежало біля невеличкого водоспаду, і його дзюркіт нагадував індіанцям лепет сонних голосів. Звідси й пішла така назва.
Недалеко від озера, на зеленому горбку стояв їхній сосновий зруб. Одразу за ним починався ліс. Ллє ділянка біля хатини була очищена від підліску та бурелому, і кілька залишених струнких дерев не закривали дуже мальовничого озера. Воно було велике, і пасмо гір, вкритих непролазними хащами, ледь мріло на протилежному березі. Здавалося, ніби то хвилі неозорого смарагдового океану котяться в синю далечінь. Вузька стежина зміїлася вниз по схилу аж до самої води, де в затінку чудового тополиного гаю Гітчі Мі— гуон пробув із сипом та донькою не одну щасливу годину. Влітку, захопивши з собою їжу, вопи часто вирушали туди на цілий день.
Невелика хатина виглядала дуже ошатно: збудована вона була з червопясто-коричпевих соснових колод, а щілини між ними законопачені зеленим і жовтим мохом. І хоч всередині знаходилася лише одна кімната, в пій було затишно й гарно. Підлога з гладенько витесаних щільно збитих дощок сяяла сліпучою чистотою; на ліжках, поставлених рядком уздовж стіни, лежали акуратно складені яскраві індіанські ковдри, привезені з Гудзопової затоки. Одні ковдри були червоні, інші білі й зелені, але кожна мала по краях широкі чорні смуги. На трьох одностулкових вікнах не було жодної пляминки, шибки блищали, мов рушничне дуло всередині, як казав Шепіен,— так хлопець уявляв собі справжню чистоту. І саме в такому етапі зберігав свою рушницю. Сьогодні він її добре змастив, начистив до блиску ззовні та зсередини і поставив на видноті, напроти дверей. Ця рушниця, яку хлопець виміняв у торговця за чотири дорогі норкові шкурки, була його найбільшим і чи не єдиним багатством.
Саджо назбирала й насушила стебел очерету, порізала їх па рівні відтинки й пофарбувала в голубий, червоний і жовтий кольори. Потім нанизала на довгі шнурки і разками повісили на вікна. "Зовсім як фіранки",— думала вона, мабуть, всоте милуючись своєю роботою.
Олов'яні тарілки, ножі та виделки лежали на своїх місцях на столі, а посередині — велика, ще тепла паляниця банноку, індіанського хліба. Хоч до різдва було ще далеко, Саджо прикрасила хлібину справжньою маленькою ялипкою. Настрій у Саджо був святковий, їй хотілося, щоб усе було мов на свято.
Невеличка залізна плита блищала, мов новенька. У цієї плити не було ні духовки, ні ніжок. Довелося підкласти два пласкі камені. Це дуже зручно. Наприклад, щоб спекти хліб, потрібно спершу поставити тісто на плиту, а потім, коли воно підійде,— під плиту, поміж розпечених камінців. Там баннок допікається й гарно підрум'янюється. Інакше недопечену паляницю довелося б перевертати на сковороді, що ускладнило б усю справу. А Саджо пекла смачний хліб, я сам не раз куштував його.
Шепіен так само не байдикував, про це свідчила гора дров біля плити й постелена на підлозі оленяча шкура, недавно розтягнута й видублена. А на плиті у великому горщику варилися найсмачніші шматки оленини, добутої не без допомоги тієї славної рушниці, що тепер виблискувала в кутку. Шепіен, не по літах високий та статечний хлопець, мав шкіру мідяного відтінку й такі самі, і в усіх його одноплеменців — іпдіан— ців-оджибуеїв — чорні очі. Він спокійно чекав; батько обіцяв повернутися сьогодні, батько завжди дотримував слова,— наскільки це взагалі було можливо в умовах непевного лісового життя. А сестра? Вона все метушилася, бігала сюди-туди: то в горщик загляне, то підсуне до столу грубі дерев'яні стільці, вирізані з колоди, то востаннє поправить дерев'яні завіски. Тільки й видно було, як зблискують її карі очі та літають дві довгі чорні коси.
Шепіен сидів так, щоб бачити все озеро. Він чекав, коли завидніє батькове каное, хоч удавав, ніби це його не цікавить,— зумисне вмостився в дальньому кутку кімнати, звідки можна було непомітно позирати У вікно. Адже то ганьба — показати, що ти хвилюєшся!
Він мав лише чотирнадцять років, але поводився, як дорослий, бо вже цілий місяць залишався в домі за старшого. А Саджо, вдягнена в яскраву картату сукню та чудові, розшиті бісером мокасини, які взувала тільки в особливих випадках, щось наспівувала й пур— хала, мов пташка. Цей день був для неї незвичайний; і тому, що повертався коханий батько, і тому, що сьогодні її день народження. Бідолашна Саджо! Відколи материна могила заросла дикими квітами, вона відвикла одержувати подарунки. Правда, якось батько був змайстрував і подарував їй на день народження дві ляльки. Але цього разу йому не до іграшок — він вертається з далекої дороги. Тому вона принесла ті ляльки — Чілеві й Чікені — і посадила їх на край ліжка. Але вигляд у них був якийсь невеселий, хоч і мали вони на собі такі самі, як у Саджо, картаті сукні. Личка їхні втратили рожевий колір від купань, та й вицвіли. Пензликом Саджо навела рум'янець їм на щоки і пов'язала шарфи на дерев'яні голівки. І все ж ляльки були якісь дуже дивні — без пальців, без ротів, без носів. Але їм це, здавалось, було байдуже; до того ж треба любити те, що маєш. Так міркувала Саджо, весело пораючись у хатині, не маючи й гадки, який сюрприз чекає її. Та ми з вами знаємо трохи більше за неї, чи не так?
Тим часом Шепіеп сидів собі тихо в кутку і не зводив очей з озера. Він ждав, коли ж сестра нарешті вгомониться й почне поводитись солідніше, хоч і розумів, що дві такі події зразу — повернення батька й день народження — виведуть з рівноваги будь-яку жінку. Раптом його серце забилося частіше і він ледве стримався, щоб не кинутись до вікна — далеко-далеко на озері з'явилася маленька цятка.
— Сестро,— сказав він, як завжди спокійним і чітким голосом,— наш батько повертається.
— Де? Де? — вигукнула Саджо й, не чекаючи відповіді, накинула шаль і вибігла надвір, нетерпляче озираючись на всі боки.— Де він? Швиденько покажи мені!
Шепіен простягнув руку в напрямку озера:
— Там. Бачиш ту маленьку цятку?
— О-о-о! — розчаровано протягла Саджо.
Мало що могло бути тією цяткою!
— Може, то пливе лось чи ведмідь,— припустила вона, в душі сподіваючись, що брат заперечуватиме.
Але не встиг Шепіен вимовити й слова, як усе з'ясувалось.
Здалеку почувся звук — слабкий, невиразний тріск пострілу, за ним — другий. Діти прислухалися. Настала пауза, під час якої можна було порахувати до трьох, і тоді пролунав ще один постріл.
— Сигнал! Сигнал! — закричала Саджо, а Шепіен спокійно підтвердив:— Так, це справді умовний сигнал нашого батька.— І скомандував:—Ану мерщій готуватися!
Забувши про свою чоловічу гідність, хлопець кинувся разом з сестрою до хатини. І, хоч каное ще було за декілька миль від них і не могло прибути раніше, ніж через годину, в хатині зчинилася страшна метушня. Діти підбігли до полиці, де в глечиках зберігалося варення з суниць і чорниць. Саджо робила ці припаси щоліта, а цього року вона вперше зварила варення сама, без нічиєї допомоги, вийшло воно смачне, і дівчинці хотілося думати, ніби вона вже давно навчилася цієї справи. Діти поставили на плиту великий чайник, поштрикали довгою залізною виделкою м'ясо — чи готове? — і знай металися від столу до плити й від плити до столу; одне слово, як усі діти в подібних випадках, байдуже, багаті чи бідні, члени королівської родини чи просто двійко малих індіанців.
І коли настала нарешті довгождана мить і жовте каное з пильним оком та в'юнким хвостом врізалося в піщаний берег, всі заговорили одночасно. Гітчі Мі— гуон зійшов на пісок, стиснув однією рукою долоні дітей, а другу чомусь ховав за спиною. Він намагався одразу відповісти на зливу запитань, а його обличчя, що іноді бувало суворе, сяяло радісною усмішкою, коли він заговорив:
— Діти, діти, зачекайте, дайте мені сказати слово... Так, усе добре! Ні, я не зустрів метисів.