Чеспа боротьба з таким лютим хижаком — лише марна трата часу, з ним треба покінчити раз і назавжди. Знову й знову супротивники сходилися, і боролися, і качалися по землі, доки з хатки просто під ноги Гітчі Мігуону,— мисливець саме опинився перед житлом бобрів,— викотився клубок сплетених ніг, хвостів та блискучих зубів. Спантеличена появою нового ворога, видра відчайдушним зусиллям вирвалася на свободу. Один стрибок — і вона перенеслася па недосяжну для бобрів віддаль. Не звертаючи уваги на іпдіанця, бобри подибали за втікачкою, грузнучи в намулі, який для видри був чудовою дорогою. Одним махом вона шугнула на двадцять футів, потім ще два-три стрибки і вже видра біля греблі, а там — шукай вітра в полі!
Більше ніколи не буде вопа нападати па Бобровий Народ! Велике Перо стояв на камені й дивився, як тікає видра. Він навіть було взяв її на мушку, але, вирішивши, що вона й так досить покарана, опустив рушницю. В усякому разі все стало на свої місця: ставок наповнився водою, з кожною хвилиною води ставало все більше, адже, як ви пам'ятаєте, бобри полагодили греблю. Велике Перо поспішив на берег, доки водою не залило каменя, на якому він стояв.
Але його ще непокоїла доля маленьких бобренят, які тікали на його очах і досі не повернулись назад. Тому, вибравши місце, де бобри не могли ані побачити, ані почути його, індіанець почав стежити, що ж буде далі. Скоро мати почала збирати своїх малюків. Двоє бобренят вийшли з якогось закапелка. Кожне по черзі вилізало па широкий, плаский хвіст бобрихи й чіплялося лапками за її шерсть, а вона, мов на саночках, везла його через болото до входу в хатку. Отак подорожуючи, звірятка розглядалися навкруг і, видно, дуже тішилися. Велике Перо з не меншою втіхою помилувався цим кумедним видовищем. Дивлячись на бобрів, він думав, яка ж це жорстокість — убивати цих істот, що так тяжко працюють, аби захистити своїх дітей, свій скромний дім, і так щиро люблять одне одного. Це ж те саме, що вбивати маленьких людей! Досі він не бачив нічого подібного і лише тепер зрозумів, чому старі індіанці називають бобрів Малими Балакучими Братами і Бобровим Народом.
Мисливець не мав з собою пі їжі, ні ковдри і все ж вирішив тут заночувати — побоювався, чи не повернеться лиха видра або ж її товаришка, бо ці звірі часто мандрують парами.
Ллє ніхто не прийшов. Наступного ранку Гітчі Мі— гуон побачив, що ставок повний, зайва вода стікає ринвою, потайного ходу знову не видно, і взагалі все гаразд, от ніби нічого й не сталося. Але це ще було не все. Він не зпав, що двоє інших переполоханих бобренят побрели одним з довгих переходів, які бобри часом викопують під трясовиною, і опинилися біля самої греблі. Намагаючись утекти якомога далі від лютої потвори, вопи йшли наосліп і, ніким не помічені, опинилися по той бік греблі. Тепер вони пробиралися сухим річищем, гнапі вперед шипінням видри,—малим здавалося, вона женеться за ними. Раптом те шипіння почулося так близько і так виразно, що вони з переляку шаснули в заглибину під берегом, і то дуже вчасно. Не встигли вони сховатися, як повз них промчала та сама видра. На щастя, бобренята, як і багато інших молодих звірят, не мають запаху, і навіть лисиця із своїм чутким носом хіба випадково могла б на них натрапити.
Отож і видра не дізналася, де вони сховалися. Діставши доброї прочуханки, вона тікала все далі від бобрового ставка.
Сковані жахом (а раптом ворог повернеться?) два маленькі тільця пригорнулися одне до одного у своєму сховку, не наважуючись рушити ні вперед, ні назад. Вони чекали на маму, яка вже, мабуть, їх розшукує.
Але відсутність запаху, те, що врятувало двох бобренят від видри, тепер стало для них бідою. Батьки шукали, шукали всюди своїх діток, але не могли натрапити на їхній слід чи навіть здогадатися, що малята покинули став. А перелякані бобренята не помічали, що їхній дім зовсім поряд. Отож нещасні й самотні, наче малі діти, сиділи вони в маленькій печерці, і все сподівались, що от-от почують глибокий, співучий і такий милий голос, все чекали на велику, добру маму, яка завжди втішала їх, гріла своїм теплим пухнастим тілом, кожен день ретельно вичісувала й чистила. А батько, який так весело грався з ними, вчив плавати, приносив запашну траву на підстилку та галузки з ніжним листям на обід? Звичайно ж, він скоро прийде й забере їх! Але поки що не було ні запашної трави, ні соковитих листочків, а тільки тверде каміння і шорсткий пісок,— батько й мати все не приходили. Налякані, скулені, змерзлі та голодні, отак вони й просиділи цілу довгу ніч.
Якоїсь миті до них зазирнув довгий, темний звір, схожий на ласицю, тільки значно більший; але бобренята сиділи тихо, мов дві мишки, і майже не дихали. Звір голосно засопів перед самим входом до їхньої печерки й побіг далі. Це була норка. Побачивши, що в печері двоє, вона побоялась нападати. Згодом бобренята обережно визирнули з-під берега, але тут-таки шаснули назад, рятуючись від сірої примари, іцо несподівано налетіла на них згори. Жахна потвора з булькатими жовтими очищами промахнулась лише па пару дюймів. Але ось вона знову шугонула вгору і вмостилась на розложистій гілляці. Звідти потвора зиркала вниз, клацала дзьобом, гучно й протягло кричала та дико реготала.
Вопаго — лісова сова-реготуха — терпеливо чигала па свої жертви. Кожного разу, коли бобренята визирали з печери, ті страшні жовті очі дивилися па них.
На світанку сова зникла. Ставок уже наповнився, вода почала переливатися через греблю. Струмок знову вільно захлюпотів у своєму річищі. Бобренята спустилися до нього і попливли на пошуки свого дому. Коли б вони тільки зпали, як близько була їхня хатка! Ллє все сплуталося в маленьких голівках, і вони зовсім заблудились. Надто слабкі, щоб плисти проти течії, вони вибрали легший шлях — попливли за водою. Потічок поніс їх униз, все далі й далі від хатки, від батьків і сестричок ( Лише малелькі самці могли бути такими сміливими.), з якими вопи так весело гралися та вовтузилися все своє коротеньке життя.
їх несло далі й далі; втомлені й голодні, вони не знали, як добути собі їжу, хоч, опинившись у воді, відчули себе певніше. Однак це безцільне плавання могло мати лише один кінець. Струмок робився все повільніший і тихіший, і скоро бобренята опинилися в лінивих водах Березової Річки. Олень, що пасся па мілині, підвів голову і, нашорошивши довгі вуха, гляпув на них своїми лагідними очима. Далі їм зустрілась ондатра, що кудись поспішала,— вона привіталася, голосно пискнувши, й помчала далі. З верхівок дерев па них дивилися й щось їм щебетали птахи, і сонце гріло так ніжно й лагідно, світ був такий прекрасний, і вони пливли все далі, невідомо куди. Так вони б і пливли, знесилені й сонні від голоду та втоми, доки б не поснули, щоб уже ніколи не прокинутися.
Та саме тоді, коли бобренята опинилися на широких, спокійних водах Березової Річки, їх помітив Гітчі Miry он.
Індіанець сидів на березі струмка — па тому самому місці, де щойно обідав. Тихо спустивши на воду каное, він обережно поплив до звіряток. Вони почули шум, розплющили очі й побачили людину. Але чомусь не злякалися, коли вона підняла їх за чорні хвостики і поклала в човен. Мабуть, усе їм було вже байдуже. А мо— ?ке велике, пильне око, намальоване на носі каное, не було таким сердитим, як задумав художник. Чи, може, вони відчули, що індіанець не зробить їм нічого поганого бо тварини, навіть найменшенькі, вміють відрізнити друга від ворога.
Велике Перо обережно тримав їх у пригорщі — бобренята були дуже маленькі й нещасні. їхні крихітні лапки стиснулися в кулачки (Так бобри захищаються. Вони здатні завдавати швидкі, сильні удари, випускаючи при цьому гострі кігті або стискаючи лапу в кулак. Останній прийом бобри застосовують, коли жаліють супротивника, наприклад, коли борються між собою. Зверніть увагу на те, що вкрай замучені бобренята інстинктивно вибрали лагідніший спосіб боротьби. Така вже їхня вдача. ), паче для того, щоб захищатись, але круглі голівки обважніли й опустилися, очі заплющились. Велике Перо знав, що вони помирають, і жалів їх. Мисливці часто бувають добрими людьми.
Гітчі Мігуон їх неодмінно врятує. Врешті, міркував індіанець, він жив тим, що вбивав бобрів заради їхнього коштовного хутра, тож було б справедливо зробити добро для двох заблуканих малят, яких вода принесла йому просто в руки. Причаливши до берега, він дістав банку з молоком, розвів його водою і став потроху вливати бобренятам у ротики. Обережно тримаючи своїми великими руками маленькі пухнасті тільця, він відчував, які вони легенькі та як слабко б'ються їхні маленькі сердечка. Так він їх годував, а звірята лапками стискали його пальці. Це ще більше зворушило Гітчі Мігуона. Але він не знав, що робити зі своєю знахідкою далі. Треба було поспішати додому — він пообіцяв своїм дітям, Саджо та Шепіену, повернутися певного дня і, щоб не засмутити їх, мусив дотримати слова. Віднести малюків до ставка — вони не знайдуть дороги до хатки, бо ж треба весь ставок переплисти. Á коли залишити їх тут, вони, напевно, помруть з голоду або ними поживиться яструб, орел чи навіть якась голодна рибипа. Перед ним далека дорога, взяти їх з собою — наберешся клопотів, адже вони ще такі малі. Але хіба можна покинути малих в біді?
Це було б жорстоко. Індіанці давніх часів мали дуже суворі правила на такі випадки.
Мабуть, мати-бобриха вважала своїх дітей дуже гарними. Гітчі Мігуопу ці непоказні тваринки з великими задніми лапами, короткими круглими тільцями й маленькими кирпатими носиками нагадали індіанських чарівниць — Бакваджіс. Але зрештою він вирішив, що насправді вони дуже милі й потішні і їх легко буде приручити. Он Саджо, його маленькій дочці, скоро виповниться одинадцять років. Бобренята будуть чудовим подарунком дівчинці, кращого й не вигадаєш! А коли вони виростуть і їх незручно буде тримати вдома, тоді бобренят одвезуть знову на рідні місця. Коли він ось так розмірковував, бобренята, яким сподобалось молоко, попросили ще. Почули б ви їхні голоси! Вони вкрай розчулили Гітчі Мігуона. "Як можна покинути цих двох малюків, що плачуть, як немовлята?" — подумав він, згадуючи своїх дітей, і влив ще трохи молока в голодні горлечка.
Отож він вирізав з берези, яка росла недалеко, між соснами, довгий шматок жорсткої, міцної кори і почав майструвати кошик.