Переклад з німецької Ігоря Андрущенка
І
Звемося ми Тротта, і ведемо свій рід із Сиполє, у Словенії. Я кажу: рід, бо ми не родина. Сиполя більше немає, немає вже давно. Нині воно разом із рештою навколишніх громад утворило справжнє містечко. Цього, як відомо, вимагає наша доба. Люди не можуть залишатися самі. Вони гуртуються в безглузді об'єднання, та й села не можуть стояти осторонь. Тож утворюються такі нікчемні нагромадження. Селяни пруться в міста, але й самі села прагнуть перетворитися на містечка.
Я знав Сиполє ще хлопчиком. Туди якось узяв мене з собою батько, то було 17 серпня, напередодні тієї дати, коли в усіх містах і селах, навіть на найглухіших хуторах, мали, як звично, святкувати день народження Франца Йосифа Першого. У нинішній Австрії і в колишніх коронних землях прізвище нашого роду навряд чи викличе в кого-небудь якісь спогади. А проте воно вписане в зниклі аннали старої австро-угорської армії, і зізнаюсь, я гордий з того і саме тому, що ті аннали пропали. Атож я не дитя того часу, мені доводиться майже стримуватись, аби прямо не назвати себе його ворогом. Ні, не тому, що я його не розумію, як я часто доводив. То я казав для годиться. Просто задля власного спокою я не хочу пройматись агресивністю і ненавистю, тож у ситуаціях, коли треба висловити до чогось ненависть або погорду, я кажу, що цього не розумію. Я маю тонке вухо, але вдаю з себе глушка, бо, як на мене, шляхетніше симулювати ваду, аніж признатися, що ти почув щось непристойне.
Брат мого дідуся був лейтенантом інфантерії, що врятував життя самому імператорові Францу Йосифу в битві під Сольферіно[6]. За те йому дарували дворянство. Довгий час в армії і в книжках про Габсбурзьку монархію його називали не інакше, як герой Сольферіно, аж поки на нього, згідно з його власного волею, спустилися сутінки непам'яті. Він пішов у відставку, і поховали старого в Гітцінґу. На його надгробку викарбувано кілька скупих і гордих слів: "Тут спочиває герой Сольферіно".
Милість імператора поширилась і на його сина, що став повітовим головою, і на онука, лейтенанта еґерів, який наклав головою восени 1914 року в бою коло Красного-Буська. Я ніколи його не бачив, як, зрештою, жодного з нащадків тієї славної парості нашого роду. Возведені в дворянство Тротта були вкрай вірними слугами Франца Йосифа. А батько мій мав бунтівну вдачу.
Мій батько був бунтівником і патріотом, — а таке поєднання траплялося лише в старій Австро-Угорській імперії. Він хотів реформувати цісарство і вирятувати Габсбурґів. Він надто добре розумів значення Австрійської імперії. Тож батька зарахували до неблагонадійних, і йому довелося рятуватися втечею. Замолоду він опинився в Америці. За фахом батько був хімік, а тоді на величезних барвникових фабриках у Нью-Йорку і Чикаго люди такої професії були конче потрібні. Доки він перебивався з хліба на воду, він тужив лише за Корном. Але коли нарешті став заможніший, його потягнуло в Австрію. Вернувшись назад, він замешкав у Відні. Грошики у батька водились, а австрійська поліція поважає людей із набитою калиткою. Тільки батько не залишився осторонь, він навіть заснував якусь нову словенську партію й викупив дві газети в Загребі.
У нього завелися друзі з оточення спадкоємця трону архикнязя Франца Фердинанда. Мій батько мріяв про слов'янське царство під владою Габсбурґів. Він мріяв про імперію австріяків, мадярів і слов'ян. І, дозволю собі сказати, мені, його синові, здавалося, що мій батько, певне, міг би змінити перебіг історії, якби прожив довше. Проте він покинув білий світ за півтора року до вбивства Франца Фердинанда. Я — його єдиний син. У духівниці свої ідеї він відказав мені. Невипадково він назвав мене Франц Фердинанд. Але був я тоді юний і макоцвітний, щоб не сказати: шалапутний. Хай там як, вітер посвистував у моїй голові. Тоді я жив, як кажуть, одним днем. Ні, неправда! Я жив уночі — вдень я спав.
II
Проте якось уранці — було це у квітні 1913 року — мені, ще сонному (я повернувся додому лише дві години тому), сказали, що приїхав пан Тротта, мій двоюрідний брат.
У халаті та капцях я вийшов у передпокій. Вікна були розчинені навстіж. Вранішні завсідники — чорні дрозди — старанно виводили свою пісню. Наша служниця — я ще ніколи не бачив її так рано — здалася мені чужою в своєму синьому фартусі, бо я знав її лише як юну біляву істоту, що складалася з чорної та білої барв, чимось нагадуючи прапор. Я вперше зобачив її в темно-синьому вбранні, подібному до того, що його носять монтери і газівники, у руках у неї був пурпуровий віничок — і її вигляду мені стачило, аби я зовсім по-іншому, по-новому подивився на життя. Вперше за стільки років я побачив ранок у своєму домі і постеріг, що він чудовий. Дрозди солодко виспівували золоті, мов уранішнє сонце, ноти. Навіть дівчина в синьому золотіла, мов сонце.
Золоте сонце попервах не давало роздивитися гостя, що чекав мене. Минуло кілька секунд, а може, й хвилин, перш ніж я побачив його. Він сидів, худий як тріска, чорний, безмовний, на єдиному стільці, який стояв у нашому передпокої, і не ворухнувся, коли я зайшов. І хоча його волосся й борідка були, як сажа, а обличчя — смагляве, аж чорне, у вранішньому сонці посеред передпокою він скидався на уламок сонця — сонця, проте далекого, південного. Першої ж миті він нагадав мені покійного батька. Той теж був таким худим і таким чорним, таким бронзоволицим і кощавим, справжнім засмаглим дитям сонця, на відміну від нас, білявих його пасинків. Я розмовляю словенською, цієї мови мене навчив батько. Словенською я й привітався до свого двоюрідного брата Тротта. Той, здається, анітрохи не здивувався. Це було природно. Кузен, не підводячись, усміхнувся і простяг мені руку. Під його синьо-чорними вусиками зблиснули міцні великі зуби. Він одразу став мені тикати. Я відчув: це мій рідний брат, не двоюрідний! Мою адресу він довідався від нотаря.
— Твій батько, — подав він голос, — відписав мені дві тисячі гульденів, і я приїхав за ними. Заїхав до тебе подякувати. Завтра їду додому. В мене ще є сестра, і я оце хочу видати її заміж. З п'ятьмастами гульденами віна сестра пошлюбиться з сином найбагатшого сипольського дуки.
— А решта? — спитав я.
— Залишу собі, — сказав він весело і засміявся; мені здалося, що сонячне проміння ще ясніше засяяло у передпокої.
— А що ти робитимеш з грошима? — провадив я далі.
— Вкладу в свою справу, — відказав він. І, ніби аж тепер йому годилося назватися, підвівся зі стільця і з якоюсь твердою рішучістю і зворушливою врочистістю проказав:
— Мене звуть Йозеф Бранко.
Лише тут я зауважив, що стою перед своїм гостем у халаті та капцях. Я попросив його зачекати і пішов до своєї кімнати вдягатися.
III
Була десь сьома година ранку, коли ми зайшли до кав'ярні "Манґерль". Саме прибули перші пекарчата, всі в білому, напахчені смачними віденськими трояндочками, тістечками з маком і солоною соломкою. Пахло, як і щодня, ще гарячою кавою, свіжою і духмяною. Мій брат у перших Йозеф Бранко сидів коло мене, мов чорнявий південець, осяйний, міцний і дужий; я соромився своєї бляклої білявості й нічної втоми. Я був трохи збентежений. Про що з ним говорити? А він ще більше мене збентежив, сказавши: "Я вранці кави не п'ю, а от від юшки не відмовився б". Ще б пак! У Сиполє селяни вранці їдять картопляну юшку.
Тож я замовив картопляну юшку. Минуло кілька хвилин, а її все не несли, і я соромився вмочати рогалика в каву. Нарешті юшку таки подали — тарілка парувала. Здається, навіть не помітивши ложки, мій брат Йозеф Бранко взяв тарілку смаглявими волохатими руками і підніс її до рота. Сьорбаючи свою юшку, він, певне, й забув про мене. Допавшись до тарілки, яку цупко тримали його тонкі, дужі пальці, він показав, як може поводитися людина, апетит якої становить суто шляхетний порив, а ложки вона не торкається, бо ж, на її думку, шляхетніше їсти просто з тарілки. Певна річ, дивлячись, як мій кузен Йозеф сьорбає юшку, я мало не чудувався, нащо люди взагалі вигадали ложку, той сміховинний знадібок. Мій брат відставив тарілку убік, і я побачив, що вона така блискуча, порожня і чистесенька, ніби її хто щойно помив і витер.
— Сьогодні пополудні, — мовив він, — заберу гроші.
Я спитав Йозефа, що то за справа, в яку він хоче їх вкласти.
— Ет, — сказав він, — вона, може, й дрібна, та годує мене цілу зиму.
І я довідався, що мій брат Йозеф Бранко навесні, влітку й восени длубається в землі, а взимку смажить каштани. У нього були кожух, коняка, візок, казан і п'ять мішків каштанів. Щороку на початку листопада він рушав у путь, аби дістатись якоїсь із коронних земель імперії. Коли якась місцина впадала йому в око, він залишався там зимувати, доки не прилітали лелеки. Відтак клав порожні мішки на кобилу і рушав до найближчої залізничної станції. Здавши шкапу в багаж, він вертав додому і ставав звичайнісіньким плугатарем.
Я запитав Йозефа, яким же то побитом можна збільшити той дрібний ґешефт, і він пояснив мені, що способів тут не бракує. Замість каштанів, приміром, можна було б продавати печені яблука й смажену картоплю. А коли кобила постаріє й охляне, доведеться купити нову. Сотні дві крон він уже б якось заощадив.
Брат був одягнений у лискучий сатиновий піджак, квітчастий плюшевий жилет з барвистими скляними ґудзиками; круг шиї поблискував золотом важкий, тонкої роботи ланцюжок для годинника. І я, вихований батьком у дусі любові до слов'ян нашої імперії і тим-то схильний вважати будь-яку фольклорну бутафорію за певний символ, миттю закохався у той ланцюжок. Мені захотілося його мати. Я спитав свого брата, скільки він коштує.
— Не знаю, — відказав Йозеф. — Мені він дістався від батька, а той дістав його у спадок од свого; такого не купиш. Та що ти мій двоюрідний брат, я тобі його залюбки продам.
— За скільки? — спитав я.
І тут я подумав, пам'ятаючи життєву науку свого батька, що словенський селянин надто шляхетний, аби взагалі турбуватися про гроші й ціни. Мій двоюрідний брат Йозеф Бранко довго думав, а тоді мовив: "Двадцять три крони". Чому саме це число спало йому на думку, я не наважився спитати. Я дав йому двадцять п'ять. Він уважно перелічив, навіть не наміряючись повертати мені дві крони, дістав широку картату — червону з синіми кратами — хусточку і загорнув у неї гроші.