Я хотів би отримати дозвіл на відлучення з частини, щоб побачитись з родиною. Знову ця клята злива. Капітан встає, зачиняє вікно й повертається до письмового столу, з мокрими руками і обличчям. Отже, тебе не кусають мухи, може, в тебе кров погана? Бояться отруїтися, тому й не кусають? Капрал погоджується: авжеж, сеньйоре капітан. Офіцер механічно посміхається, злива наповнює кімнату шумом: краплі падають на бляшані дахи, як каміння, вітер свище в щілинах стін. Коли ти отримав останню перепустку? Минулого року? Ага, добре, тоді інша справа, – і обличчя капітана кривиться. В такому разі тобі належить тритижнева відпустка, – капітан піднімає руку. Поїдеш до Багуа? То принагідно зроби для мене сякі-такі закупи, – капітан б'є себе по щоці, яка червоніє. Капрал дивиться на нього з повагою. Чому ти не смієшся, хіба це не кумедно, що начальник б'є себе по щоці? А капрал: ні, що ви, сеньйоре капітане, звідки ви взяли. Веселі блискітки спалахують в очах офіцера, він криво посміхається. Якщо не зарегочеш, то не отримаєш перепустки. Капрал Дельгадо зніяковіло дивиться на двері, у вікно. Нарешті розкриває рота й сміється, спочатку неохоче, штучно, потім природніше, і врешті весело. Сеньйора капітана вкусила самка, – капрал труситься від реготу, – лише самки москітів кусаються, бо самці у них вегетаріанці. А капітан: годі вже, – і капрал замовкає. Стережися, щоб звірі не зжерли тебе в дорозі до Багуа за надмірні жарти. Але ж я не жартую: це доведено наукою, лише самки п'ють кров. Мені пояснював це полковник з форту де ля Флор, сеньйоре капітан, – а капітан: яка різниця, чорт забирай, самець чи самка, пече однаково, та й взагалі, хто тебе про це питав, учений знайшовся. Але я не жартую, сеньйоре капітан, існує навіть засіб, який є дуже надійним, мазь, що нею натираються уракуси, я принесу вам баночку, – а капітан: скажи якось по-людському, хто такі ці уракуси. Але ж як мені говорити ще більше по-людському? Так звуть себе агваруни, які живуть в Уракусі, і чи сеньйор капітан коли-небудь бачив, щоб москіти вкусили дикуна? У індіанців є свої таємниці, вони роблять якісь мастила з живиці, намащуються ними, і варто москіту підлетіти, як він одразу ж здихає, я обов'язково принесу сеньйорові капітану баночку, слово честі принесу. Щось ти, капрале, сьогодні багато жартуєш, побачимо, який у тебе буде вираз обличчя, коли індіанці засушать твою голову, – а капрал: добре, добре, сеньйоре капітан, я вже бачу свою голову, таку-от маленьку. Навіщо тобі, капрале, їхати до Уракуси? Хіба лише для того, щоб привезти мені мазь? А капрал: звичайно, звичайно, але ще й тому, що в такий спосіб скорочу собі дорогу, сеньйоре капітан. Інакше змарную всю відпустку на подорож і навіть не зможу посидіти трохи з родиною та приятелями. Чи у Багуа всі люди такі, як ти, капрале? А він: ще гірші, всі такі спритні, сеньйоре капітан, нема чого й порівнювати. Капітан сміється на повний голос, а капрал наслідує його, однак приглядається крізь примружені повіки, і раптом: чи можна взяти з собою лоцмана, сеньйоре капітан, і помічника? А капітан Артеміо Кірога: що? Ти вважаєш себе дуже мудрим, думаєш зм'якшити мене дотепами, думаєш, що капітан – хі-хі, а я собі з того скористаюся, так? Але, сеньйоре капітан, я не хочу їхати сам, бо це суцільна мука, постійних доріг немає, все залежить від випадку; хіба я можу без лоцмана вирушити до Багуа і повернутися назад за такий короткий час, та ще й всі офіцери замовили якісь закупи, я потребую когось у поміч, це ж купа пакунків, дозвольте, сеньйоре капітан, узяти лоцмана й помічника, слово честі, я принесу вам ту мазь. Хочеш розчулити мене, капрале. Спритник, га? А капрал: ви чудова людина, сеньйоре капітан. Ну добре, між рекрутами, яких привезли минулого тижня, є один лоцман, візьми його та якогось помічника з місцевих. Гаразд, три тижні й ані хвилини більше, – і капрал: ані хвилини більше, сеньйоре капітан, клянуся. Клацає підборами, віддає честь і затримується в дверях: перепрошую, сеньйоре капітан, як звати лоцмана, – а капітан: Адріан Ньєвес, і можеш іти, бо в мене назбиралося багато роботи. Капрал Роберто Дельгадо відчиняє двері й виходить. Вологий, спекотний вітер вривається до кімнати і скуйовджує волосся на капітановій голові.
У двері постукали, Хосефіно Рохас пішов відчинити, однак на вулиці нікого не було. Вже вечоріло, але в завулку Таупа ще не засвітили ліхтарів, теплий повів вітру кружляв містом. Хосефіно перейшов через проспект Санчеса Серро і на площі побачив братів Леон, які сиділи на лавці біля пам'ятника художнику Меріно. Хосе тримав у зубах цигарку. Мавпа чистив нігті сірником.
– Помер хтось? – спитав Хосефіно. – Чому у вас такі похоронні обличчя?
– Тримайся міцніше, бо зараз впадеш, непереможний, – сказав Мавпа. – Літума приїхав.
Хосефіно розкрив рот, але нічого не відповів; з хвилину він швидко кліпав очима, заклопотано й розгублено посміхаючись; та посмішка морщила все його обличчя. А тоді почав легко потирати руки.
– Вже години зо дві тому, автобусом з Роггеро, – сказав Хосе.
Вікна школи Сан-Мігель були освітлені, і біля брами один з вчителів, плескаючи в долоні, квапив учнів з вечірньої зміни. Хлопці, одягнені в мундирчики, проходили, розмовляючи, під ріжковими деревами вулиці Лібертад. Хосефіно запхнув руки в кишені.
– Було б добре, якби ти прийшов, – сказав Мавпа. – Він чекає на нас.
Хосефіно перетнув проспект, зачинив двері свого будинку на протилежному боці, повернувся назад на площу, і всі троє мовчки рушили вперед. Неподалік від вулиці Арекіпа їм зустрівся отець Гарсія. Закутаний у широкий бурий шарф, він ішов згорблений, човгаючи ногами та відсапуючись. Отець погрозив їм кулаком і гукнув: "Безбожники!" – "Палій!" – відгукнулися Мавпа й Хосе. "Палій! Палій!" Вони йшли по правому боці вулиці, Хосефіно – посередині.
– Таж автобуси з Роггеро приходять з самого ранку або вночі, а не о цій порі, – сказав Хосефіно.
– Він змушений був затриматися в Куеста де Ольмос, – відповів Мавпа. – У них луснув скат. Його замінили, а потім луснуло ще два. Ото треба мати щастя.
– Ми просто скам'яніли, коли побачили Літуму, – мовив Хосе.
– Він хотів одразу ж на місці це діло відзначити, – озвався Мавпа. – Ми лишили його, щоб перевдягнувся, а самі пішли по тебе.
– Застукав мене, чорт забирай, – вигукнув Хосефіно.
– Що робитимемо зараз? – спитав Хосе.
– Що накажеш, братику, – відповів Мавпа.
– Ну то приведіть друзяку, – звелів Літума, – смикнемо по склянці. Пошукайте його, скажіть, що повернувся непереможний номер чотири. Побачимо, який він матиме вираз обличчя.
– Ти це серйозно, братику? – спитав Хосе.
– Серйозніше не буває, – відказав Літума. – Я привіз із собою кілька пляшок "Соль де Іка", ось ми й розіп'ємо з ним одну. Маю бажання його побачити, слово честі. Ідіть, а я тим часом вберуся в костюм.
– Ну, бачиш, як він про тебе говорить: друзяка, непереможний, – додав Мавпа. – Ставиться до тебе так само, як до нас.
– Уявляю собі, як він почав засипати вас питаннями, – мовив Хосефіно. – І що ви йому наплели?
– Помиляєшся, ми нічого про це не говорили, – сказав Мавпа. – Він навіть не згадав її імені. Може, забув про неї?
– Коли ми прийдемо, він засипле нас питаннями, – пояснив Хосефіно. – Треба це ще сьогодні залагодити, доки до нього не потяглися з плітками.
– Це ти візьмеш на себе, – порадив Мавпа. – Бо мені чомусь боязко. І що ти йому скажеш?
– Не знаю, – відповів Хосефіно. – Це залежить від того, як усе складеться. Коли б він принаймні попередив, що приїжджає. Отак впасти нам на голову! А нехай йому, я ніяк не сподівався.
Ліхтарі на проспекті Санчеса Серро засвітилися, і обабіч ще тягнулися широкі й багаті світлостінні будинки з різьбленими балконами та бронзовими дверними молотками, але в глибині, у блакитній коловерті вечора, вже вимальовувалися невиразні, розпливчасті нетрі Мангачерії. Колона ваговозів сунула дорогою у бік Нового мосту, а на тротуарах тулилися до під'їздів парочки, гасали ватаги хлопчаків, дибали старі люди з паличками.
– Білі запишалися, – мовив Літума. – Гуляють собі зараз по Мангачерії, немов у себе дома.
– А все через той проспект, – закинув Мавпа. – Для Мангачерії це був смертельний удар. Коли його будували, арфіст сказав, що тепер кожен почне пхати сюди свого носа. Як сказав, так і вийшло, братику.
– Зараз усі білі закінчують свої розваги у нас, – мовив Хосе. – Ти зауважив, як розрослася П'юра, братику? Скрізь нові будівлі. Хоча тебе це не дивує, ти ж бо приїхав з Ліми.
– Ось що я вам скажу, – заявив Літума. – Досить для мене вже подорожей. Увесь цей час думав і зрозумів: не пощастило мені тому, що я не залишився, як ви, на своїй землі. Переконався принаймні в одному: хочу вмерти тут.
– Може, він змінить намір, коли дізнається про все, – сказав Хосефіно. – Йому буде соромно, коли люди почнуть вказувати на нього пальцями. І тоді він поїде.
Хосефіно зупинився, витягнув цигарку. Брати Леон затулили руками сірника, щоб його не загасив вітер. Поволі пішли далі.
– А якщо він не поїде звідси? – озвався Мавпа. – П'юра буде надто тісною для вас двох, Хосефіно.
– Навряд чи Літума поїде, бо він просто закоханий у П'юру, – сказав Хосе. – Не те, що того разу, коли він повернувся з сельви і йому все тут смерділо. В Лімі в ньому прокинулася любов до рідного краю.
– Не треба мені ніякої китайської кухні, – вигукнув Літума. – Хочу чогось п'юранського.
– Ну то й ходімо до Анхеліки Мерседес, братику, – запропонував Мавпа. – Вона й тепер королева кухарок. Хіба ти забув про неї?
– Краще в Катакаос, братику, – мовив Хосе. – До "Затонулого воза", там дають найкраще кларіто[11], в житті такого не пив.
– Літума приїхав, і вам уже весело, – сказав Хосефіно. – Немовби вже випили на радощах.
– Крім усього, непереможний, він ще й наш двоюрідний брат, – докинув Мавпа. – Завжди приємно зустріти когось із рідні.
– Спочатку треба його куди-небудь повести, – сказав Хосефіно. – Напоїти і лише потім розповісти, що і як…
– Але постривай, Хосефіно, – урвав його Мавпа. – Ми не закінчили розповіді.
– Завтра підемо до доньї Анхеліки, – мовив Літума. – Або до Катакаосу, як хочете.