На Ньєві міститься пристань, довкола пловучого молу гойдаються каное агварунів, а також човни і баркаси білих. Трохи вище – площа, квадрат темно-жовтої землі з двома дужими безлистими стовбурами капірон посередині. На одному з них жандарми вивішують у дні національних свят прапор. А довкола площі – жандармерія, дім губернатора, будинки християн і шинок Паредеса, майстра на всі руки, – він і крамар, і тесля, і знахар, який вміє готувати любовне зілля, що всотується в тіло, сповнюючи його коханням. Ще вище, на двох узгір'ях, котрі є немовби маківками селища, бовваніють будівлі місії: бляшані дахи, колони з глини та з пони[7], стіни, побілені вапном, металеві сітки у вікнах, дерев'яні двері.
– Не будемо гаяти часу, Боніфаціє, – мовила ігуменя. – Розкажи мені все.
– Вона була в каплиці, – повідомила мати Анхеліка. – Сестри знайшли її там.
– Я запитала тебе, Боніфаціє, – вела далі ігуменя. – Чого ти ще чекаєш?
Боніфація була вбрана у блакитне плаття, що, ніби хламида, закривало її тіло від плечей до кісточок ніг, а босі ступні, поставлені щільно одна до одної, були того самого кольору, що й дошки підлоги, і скидалися на двох пласких багатоголових звіряток.
– Хіба ти не чула? – спитала мати Анхеліка. – Одізвись-бо врешті.
Напівморок кімнати і темне покривало довкола обличчя Боніфації посилювали його двозначний вираз – чи то похмурий, чи то просто байдужий, а її великі очі були непорушно втуплені в стіл; вогник каганця, піддмухнутий вітром, що повіяв із саду, час від часу запалював у них м'який зелений відблиск.
– Вони вкрали у тебе ключі? – спитала ігуменя.
– Ти просто невиправна, роззяво! – Рука матері Анхеліки знеслася над головою Боніфації. – Бачиш тепер, до чого призвело твоє недбальство?
– Залиште це мені, мати, – попросила ігуменя. – Не змушуй мене марнувати час, Боніфаціє.
Руки Боніфації мляво звисали вздовж стегон, голову вона тримала низько, груди ледь здіймалися під хламидою. Її прямі товсті губи стислися у понурій гримасі, ніздрі рівномірно роздувалися й опадали.
– Я почну сердитись, Боніфаціє, адже розмовляю з тобою по-хорошому, а ти немовби не чуєш, – сказала ігуменя. – О котрій годині ти покинула їх самих? Що, не замкнула спальні на ключ?
– Та хоч відгукнись, дияволице! – обурилась мати Анхеліка й шарпнула її за хламиду. – Бог тебе покарає за твою пиху.
– Ти маєш цілий день, щоб ходити до каплиці, а вночі твій обов'язок – пильнувати вихованок, – мовила ігуменя. – Чому ти вийшла з кімнати без дозволу?
Почулися два короткі постуки в двері, черниці обернулися, Боніфація трохи підняла повіки, і на мить її очі спалахнули, позеленівши й побільшавши.
З пагорбів селища видно хижку Адріана Ньєвеса, що стоїть десь за сто метрів, на правому березі річки Ньєви, а далі – лише хащі ліан, чагарів, дерев з розложистим гіллям та високі гірські хребти. Неподалік від площі – поселення індіанців: скупчення хижок на палях посеред грязюки, яка поглинає дикі трави, й калюж зі смердючою водою, де аж кишать пуголовки та черва. Тут і там – маленькі квадратні грядки маніоки, маїсу, крихітні садочки. Місію й площу сполучає стрімка стежка. Позаду місії – кам'яний мур, що стримує наступ лісу, несамовите просування заростей. В цьому мурі є замкнена хвіртка.
– Прийшов губернатор, – сказала мати Патросінія. – Можна запросити?
– Так, проведіть його, будь ласка, – відповіла ігуменя.
Мати Анхеліка підняла каганець, що освітив дві постаті, які з'явилися в дверях. Закутаний у ковдру, з ліхтариком у руці, вибачаючись на кожному кроці, увійшов дон Фабіо.
– Я вже спав і вдягся як міг, дуже перепрошую за такий вигляд. – Він подав руку ігумені й матері Анхеліці. – Як це могло статись? Я не повірив своїм вухам.
Його лисий череп здавався вологим, худе обличчя усміхалося до черниць.
– Сідайте, доне Фабіо, – запропонувала ігуменя. – Дякую, що ви прийшли. Подайте стілець сеньйорові губернатору, мати Анхеліко.
Дон Фабіо сів, і ліхтарик, що звисав з його лівої руки, засвітився, окреслюючи жовтаве коло на килимку з чамбіри[8].
– Їх уже пішли шукати, – повідомив губернатор. – І лейтенант пішов. Не переймайтесь так, їх напевне знайдуть ще сьогодні вночі.
– Подумайте лишень, доне Фабіо, ці бідні створіннячка полишені зараз напризволяще, – зітхнула начальниця. – Добре, що хоч дощу немає. Коли б ви знали, як ми налякались.
– Але як це сталося, мати? – спитав дон Фабіо. – Мені й досі не віриться.
– Це вона їх не встерегла. – Мати Анхеліка вказала пальцем на Боніфацію. – Покинула їх самих і пішла до каплиці. Напевне, забула замкнути хвіртку.
Губернатор поглянув на Боніфацію, обличчя його набрало суворого, скорботного виразу. Але за мить він усміхнувся й запитально подивився на ігуменю.
– Дівчатка ж іще нічого не тямлять, доне Фабіо, – знову зітхнула ігуменя. – Вони не мають відчуття небезпеки. Це нас найбільше турбує. Якийсь нещасний випадок чи дикі звірі…
– Ой, ці дівчатка, – скрушно мовив губернатор. – От бачиш, Боніфаціє, ти повинна бути уважнішою.
– Моли бога, аби з ними нічого не сталося, – сказала ігуменя. – Інакше все життя тебе мучитимуть докори сумління.
– А черниці не чули, як вони вийшли? – спитав дон Фабіо. – Через селище вони не проходили. Мабуть, пішли лісом.
– Дівчата вибралися через садову хвіртку, тому ми нічого й не почули, – пояснила мати Анхеліка. – Вкрали у цієї дурепи ключі.
– Не називай мене дурепою, матусю, – втрутилась Боніфація, розплющуючи очі. – Вони не вкрали.
– Дурепа, викінчена дурепа, – не вгавала мати Анхеліка. – Ще сміє заперечувать. І не називай мене матусею.
– Я відімкнула їм двері, – прошепотіла Боніфація, ледве розтуляючи рота. – Я допомогла їм утекти. Бачиш тепер, що я не дурепа?
Дон Фабіо й ігуменя витягли шиї у бік Боніфації, мати Анхеліка закрила й відкрила рота, а тоді захрипіла, на мить утративши здатність говорити.
– Що ти кажеш? – нарешті вимовила вона. – Ти допомогла їм втекти?
– Так, матусю, – кивнула головою Боніфація. – Я їм допомогла.
– Ти знову посмутнів, Фусіє, – озвався Акіліно. – Не треба так, хлопче. Краще побалакай зі мною трохи, то й сум тобі минеться. Може, врешті розповіси мені, як ти втік?
– Де ми, старий? – спитав Фусія. – Ще багато лишилося до Мараньйону?
– Ми вже давно випливли на нього, – сказав Акіліно. – Ти й незчувся, бо спав, як немовля.
– Вночі випливли? – здивувався Фусія. – Чому ж я не відчув бистрини?
– Було так ясно, немов на світанку, – сказав Акіліно. – Кажу тобі, небо зоряне, погода чудова, тиша, ніде анітелень. Удень тут ще можна зустріти рибалок, іноді шлюпку з гарнізону, а вночі безпечніше. І чого б це ти мав відчувати бистрину, коли я знаю тут кожну течію напам'ять? Ну, не супся, Фусіє. Якщо хочеш, то можеш сісти, ти, мабуть, добряче впарився під цими ковдрами. Довкола немає нікого, ми господарі річки.
– Ні, так мені буде краще, – заперечив Фусія. – Бо від холоду мене аж трясе.
– Гаразд, старий, як хочеш, – мовив Акіліно. – Ну, розкажи мені тепер про свою втечу. За що тебе туди запроторили? Скільки років тобі було?
Він, Фусія, вчився колись у школі, і тому, коли він підріс, турок дав йому невелику роботу в своїй крамниці. Працював у турка рахівником; вів дві товсті книги, одна називається дебет, а інша кредит. І хоча тоді Фусія був ще цілком порядною людиною, бажання розбагатіти тьмарило йому голову. А як він на всьому заощаджував, голодував, їв лише раз на день, жодної цигарки, жодної чарочки. Хотів назбирати грошенят, щоб розпочати якусь справу. Але так уже ведеться в тому житті: турок вбив собі в голову, що Фусія краде, а це була чистої води брехня. Ніхто не хотів вірити, що він – чесна людина, і його запроторили до камери, де сиділи два бандити. Хіба це не найбільша несправедливість під сонцем, старий?
– Але про це ти вже розповідав, коли ми відпливали з острова, Фусіє, – нагадав Акіліно. – Мені цікаво, як ти втік.
– Ось цією відмичкою, – сказав Чанго. – Її зробив Ірікуо з дроту, який він виламав з сітки ліжка. Ми вже пробували, відчиняє двері без жодного шуму. Хочеш подивитись, япончику?
Чанго був найстарший серед них, він сидів за якісь там справи з наркотиками і до Фусії ставився приязно. Ірікуо натомість завжди з нього насміхався. Той гад багатьох людей обдурив байками про якусь спадщину, старий. Це він придумав план втечі.
– І пішло гладко? – спитав Акіліно.
– Піде гладко, – запевнив Ірікуо. – Хіба ви не знаєте, що на Новий рік усіх відпускають? В коридорі залишається тільки один тюремник, треба забрати в нього ключі, поки він не встигне кинути їх за грати. Усе залежить від цього, хлопці.
– Відчиняй же нарешті, Чанго, – сказав Фусія. – Я вже не можу витримати, Чанго, відчиняй.
– Тобі, япончику, краще залишитися, – порадив Чанго. – Рік минає швидко. Нам немає чого втрачати, але якщо діло не вигорить, тобі буде кепсько – ще пару років накинуть.
Та Фусія і вони вийшли. Коридор був порожній, тільки біля гратчастих дверей спав наглядач з великою пляшкою в руці.
– Вгатив я його ніжкою від ліжка, і він повалився на підлогу, – сказав Фусія. – Здається, я вбив його, Чанго.
– Хутчій, дурню, ключі вже в мене, – крикнув Ірікуо. – Зараз треба перебігти через подвір'я. Ти витяг у нього револьвер?
– Пусти мене вперед, – звелів Чанго. – Ті, що біля воріт, теж, мабуть, п'яні, як і цей.
– Але вони були тверезі, старий, – сказав Фусія. – Їх було двоє, грали в кості. Ну й повитріщувалися вони, коли побачили нас.
Ірікуо наставив на них револьвер: або нехай відчиняють ворота, або смерть, чорт забирай. І хай спробують лише роззявити рота, він продірявить їх кулями, всю обойму випустить.
– Зв'яжи їх, япончику, – звелів Чанго. – Їхніми власними пасками. І запхай їм у пельки по галстуку. Жвавіше, япончику, жвавіше.
– Ключі не підходять, Чанго, – сказав Ірікуо. – Жоден не підходить. Горимо, хлопці. На самому порозі ловимо облизня.
– Який-небудь повинен підійти, пробуй далі, – квапив його Чанго. – Що ти робиш, навіщо б'єш їх ногами?
– Ай справді, Фусіє, навіщо ти бив їх ногами? – спитав Акіліно. – Не розумію, в таку хвилину людина думає тільки про втечу.
– Я страшенно лютий був на всіх тих псів, – відповів Фусія.