яка лежить на боці, приклавши руку до серця, і на тілі її не видно ані найменшого сліду старості чи хвороби, — його пальці відчули вологу безсмертного поту, він вдихнув ніжний запах живих квітів, а довкола не вгавали її птахи, збуджені подихом чуда: "ось бачите — диво, святий отче! — казав він, показуючи простирадло то на лице, та навиворіт, — пташки й ті її впізнають!" — але нунцій придивлявся до полотна з прискіпливістю, яка допомагала йому помічати бруд тлінних пристрастей на полотнах великих майстрів християнського світу, за інтенсивністю одного якогось кольору виявляти ущербність вдачі художника і навіть його хитання у вірі; він був захоплений, коли побачив якось на власні очі, що земля кругла, лежачи навзнак під куполом самітної каплиці в примарному місті, де час не проходив, а пропливав, — і, нарешті наважившись відвести очі від простирадла після ретельного огляду, він заявив м'яко, але рішуче, що зображене на полотні тіло "не є виявом волі божої, безмежної милості господа нашого, — більше того, ваше превосходительство, це робота художника, вельми вмілого і в добрих, і в лихих творіннях, — майстер цей скористався з довірливості вашого превосходительства і вжив не олійної фарби, а нікудишньої саморобної: ви чуєте, як тхне скипидаром? сюди ще намішано гіпсу та живиці — такою фарбою хіба що вікна розмальовувати, повірте мені, ваше превосходительство! а вогке полотно лише тому, що просякнуте оліфою і його довго тримали в темному місці, — вам сказали неправду, нібито це передсмертний піт вашої матінки, на жаль, тут нічого не вдієш!.." — і щиро засмучений нунцій замовк, а скам'янілий старий втупився в нього із свого гамака, з глибини свого загадкового азіатського мовчання, — він навіть рота не розтулив, щоб заперечити нунцієві, хоча сам, на власні очі, бачив, як сталося диво, — "сам, власними руками, загорнув тебе в це простирадло, матусю, а вдосвіта прокинувся, нажаханий тишею, бо ти вмерла, і цілий світ ніби поринув на дно морське, — я сам бачив це чудо, якого біса вам ще треба!.." — проте він не став сперечатися з нунцієм — лише моргнув двічі, не стуляючи побік, наче та ігуана, ледь осміхнувся і мовив, зітхнувши: "ну, гаразд, панотче, хай буде, як ви кажете, але затямте собі, що віднині тягар ваших слів ляже на вас, — я повторюю по буквах, щоб ви пам'ятали, скільки й житимете: віднині тягар ваших слів ляже на вас, — і я за вас не відповідаю, панотче!.." Увесь світ закляк у важкому сні цього тижня, сповненого лихих знамень, поки він не зводився зі свого гамака навіть для того, щоб поїсти, — лежав, одганяючи пташок, які сідали просто на нього, відмахувався від сонячного проміння, яке пробивалося крізь навіс, — думав, що то теж пташки; він нікого не прийняв і не віддав жодного наказу, але служба охорони громадського порядку не поворухнула й пальцем, коли юрби підкуплених фанатиків удерлися до резиденції папського посла, пограбували там музей історичних реліквій, схопили нунція, котрий саме ніжився в басейні, і витягли голого на вулицю, — "вони обгидили його з голови до ніг, мій генерале!" — та він і не ворухнувся в своєму гамаці, ані оком не змигнув, коли його сповістили, що нунція верхи на ослі возять торговим районом, ллють па нього з балконів помиї та кричать: "агов, товстопуза діво ватиканська, ти скоро вже розродишся?.." — і лише коли нунція ледь живого покинули на базарному звалищі, він звівся з гамака й рушив до конференц-залу, відмахуючись від пташок і рвучи павутину, яка з'явилася за час жалоби, — на рукаві в нього й досі була чорна пов'язка, а очі геть запухли від безсоння; він наказав посадити нунція на пліт, дати йому їжі на три дні й залишити напризволяще посеред моря, там, де пропливають кораблі з Європи: хай увесь світ знає, що тут чинять із чужаками, які здіймають руку на велич нашої вітчизни, — "і хай сам папа затямить раз і назавжди, що він велике цабе в Римі, поки сидить на своєму золотому троні зі своїм перснем, а тут я — це я, чорти б вас побрали, паскуди довгополі!" Це вплинуло, бо ще до кінця того року питання про канонізацію Бендісьйон Альзарадо було поставлене знову; домовина з її нетлінним тілом тепер стояла в головному нефі кафедрального собору, сюди приходили для поклоніння, небіжчицю вславляли з вівтарів, стан війни з Ватиканом скасували, юрби на Військовій площі славили мир і господа нашого, а в цей час він приймав з усіма почестями аудитора Найсвятішої конгрегації обрядів, подвижника та оборонця віри, монсеньйора Деметріо Альдоуса, на прізвисько "еритреєць", якому було доручено вивчити до дрібниць життя Бендісьйон Альгарадо, щоб не зосталося ні найменшого сумніву щодо її святості; "все на ваш розсуд, панотче", — сказав він, не відпускаючи руки смаглявого абіссінця, котрий відразу ж завоював його довір'я, бо над усе любив життя, їв ігуанячі яйця, захоплювався півнячими боями, мулатками, танцями, — "так само, як і ми, мій генерале!" — отож за його наказом перед цим чортовим законником розчинилися всі двері — ніхто не смів чинити йому перепон, адже у всьому безмежному царстві скорботи не було нічого прихованого від людських очей, нічого такого, що не свідчило б незаперечно: сам бог повелів Бендісьйон Альварадо стати святою, — "вся вітчизна ваша, панотче, все до ваших послуг!" — ясна річ, усе було до його послуг: війська навели лад у резиденції папського посла, і перед домом ще до світанку вишикувалися незліченні лави одужалих прокажених, які прийшли сюди показати молоду шкіру на місці давніх виразок; прийшли колишні хворі на недугу святого Вітта — тепер вони залюбки просилювали нитку в голку перед усіма недовірливими; прийшли ті, що розбагатіли, граючи в рулетку, — вони розказували, як Бендісьйон Альварадо являлась їм уві сні й називала щасливі номери; прийшли ті, хто розшукав своїх рідних, котрі пропали безвісті, й ті, хто знайшов тіла своїх утоплеників, і ті, хто не мав нічого, а нині має все, — вони посходилися звідусіль і нескінченним потоком пливли через душний кабінет, прикрашений аркебузами, якими колись убивали канібалів, та панцирами доісторичних черепах сера Уолтера Рейлі, золотошукача: в цьому кабінеті невтомний еритреєць вислуховував їх усіх, не ставлячи ніяких питань, не перебиваючи, — спітнілий, він безперестану курив свої дешеві сигари, хоч у кімнаті й так нічим було дихати від диму та запаху людських тіл, і ретельно записував усі свідчення, примушуючи кожного свідка підписуватися під своїми словами: "той пише своє повне ім'я, той ставить хрест або прикладає пальця, достоту як ви, мій генерале, — одне слово, всі розписуються, хто як може"; тільки-но виходив один відвідувач — до кабінету заходив другий, точнісінько такий, як і попередній: "у мене були сухоти, панотче", — починав він, — "у мене були сухоти", — записував еритреєць, — "а тепер послухайте лишень, як я співаю!", "я був імпотентом, панотче, а тепер ось тільки гляньте!" — "я був імпотентом", — записував еритреєць вічним чорнилом, щоб його точних записів ніхто не виправив, поки й роду людського, — "в мене був живий звір у череві, панотче", — "в мене був живий звір у череві", — безжалісно записував еритреєць, задурманений міцною кавою, отруєний смердючими сигарами, припалюючи щоразу нову од недогарка, — "сидить розхристаний і смалить, — справжній мужчина, мій генерале!" — "еге ж, — згоджувався він, — справжній мужчина, нічого не скажеш! кожному своє!" — а священик трудився без перепочинку, нічого не їв аж до смерку, — щоб не гаяти часу, — і навіть увечері не спочивав, а, скупавшись, ішов до порту, заходив у першу-ліпшу таверну, вдягнений у латану полотняну сутану, голодний, як вовк, — сідав за один стіл з вантажниками, їв з ними одну юшку, розбирав рибу, як вони, руками, перемелював навіть кістки своїми диявольськими зубами, що аж сяяли в темряві, сьорбав юшку просто з миски, — "наче якийсь волоцюга, мій генерале!.." — свій серед того наброду, серед моряків із обшарпаних вітрильників, що возять на продаж мавп та зеленкуваті банани, возять цілими партіями молоденьких повій — "у скляні готелі Кюрасао, до Гуантанамо, панотче, до Сантьяго-де-лос-Кабальєрос, хоч там і моря нема, щоб причалити, панотче, до всіх тих найгарніших і найсумніших островів, що про них ми мріяли ночами, аж до вранішньої зорі, панотче, — згадайте, які ми робилися самі на себе не схожі, коли шхуни відпливали, згадайте віщуна-папугу, котрий угадував майбутнє в домі Матильди Ареналес, згадайте раків, які вилазили з мисок із юшкою, згадайте акулячий дух, і далекий гуркіт барабанів, — оце життя, панотче!" — "атож, хлопці, кляте життя!.." — "він таки по-нашому говорить, мій генерале, наче народився у Кварталі Собачих Бійок!.." — він ганяв з ними на пляжі м'яча, вивчився грати на акордеоні краще, ніж музики з узбережжя, співав краще від них, швидко вивчив добірну моряцьку говірку і міг будь-кого за пояс заткнути своєю гучною непристойною латиною, випивав з моряками в халупах базарних педерастів, побився з котримсь, бо той хулив господа бога нашого, — "вони духопелять одне одного, що робити, мій генерале?.." — він наказав одійти й не розбороняти їх, — "переміг святий отець, мій генерале!" — "я так і знав! — задоволено вигукнув він, — сказано, справжній мужчина!" — і до того ж зовсім не такий легковажний, як то всім здавалося, бо за ці бучні ночі еритреєць дізнався не менше, аніж за дні виснажливої роботи в резиденції папського посла, і значно більше, ніж йому вдалося дізнатися в похмурому будинку Бендісьйон Альварадо, який він ретельно обстежив, не маючи на те дозволу, — дістався туди якось увечері, в таку сильну зливу, коли, здавалося, можна було обдурити невсипуще око президентських служб безпеки; він обнишпорив увесь дім, зазирнув у всі закапелки, змоклий до рубця, бо зі стелі так і лило, — і знайшов тільки непрохідні зарості отруйних квітів у розкішних спальнях Бендісьйон Альварадо, які вона віддала своїм служницям, на превелику їхню радість, — "бо вона була така добра, панотче, така скромна, що стелила служницям перкалеві простирадла, а сама спала на голій циновці, на звичайному солдатському ліжку, вона дозволяла їм одягати своє святкове вбрання найпершої дами, вони користувалися її шампунями, коли купалися, жирували голі з ординарцями в барвистій піні в її ваннах на лев'ячих лапах, жили, як королеви, а вона тим часом розмальовувала пташок, варила овочеву юшку та вирощувала лікарські рослини для своїх сусідів, котрі будили її серед ночі: "в мене болить живіт, сеньйоро!" — і вона давала насіння кресу й загадувала жувати; "в мого хрещеника око скосіло!" — і вона давала відвару з епасоте; "я вмираю, сеньйоро!" — проте ніхто не вмирав, усіх вона зціляла своїми руками, бо вона за життя була свята, панотче, сяйво чистоти йшло від неї в цьому домі гріха, де немилосердно протікає дах із тих пір, як її силоміць забрали звідси, відвезли до президентського палацу, — дощ періщить по білих квітах фортепіано, ллє на алебастрово-білий стіл у розкішній їдальні, — за той стіл Бендісьйон Альварадо ніколи не сідала їсти: "це все одно, що оскверняти вівтар!" — подумайте лишень, панотче, яке передчуття своєї святості!.." — але, незважаючи на всі ті гарячкові свідчення сусідів, чортів законник розгледів боязкість там, де йому торочили про скромність, душевну вбогість там, де розхвалювали самопожертву, а серед Нептунів з чорного дерева, уламків тубільних ідолів, ангелів у військовому, які плавали в озері посеред колишньої танцювальної зали, не знайшов і сліду того триєдиного бога, котрий послав його з палючих просторів Абіссінії на пошуки істини туди, де її не було й близько, — "бо він таки не знайшов нічого, мій генерале, анічогісінько, от тобі й маєш!.." А проте монсеньйор Деметріо Альдоус не вдовольнився пильними розшуками в місті: верхи на мулі він видерся на крижані уступи плоскогір'я, щоб знайти джерела святості Бендісьйон Альварадо там, де її образ ще й досі не був спотворений ореолом влади; він з'являвся з туману., закутаний у накидку, наче якийсь розбійник, у семимильних чоботях, схожий на пекельний привид, — і викликав спочатку страх, потім — здивування, і врешті-решт — цікавість, бо тут зроду-віку не бачили людини з таким кольором шкіри, а хитрий еритреєць усім охочим пропонував доторкнутися до нього рукою, — щоб переконатись, що на ньому не виступає смола, — блискав своїми зубами в темряві, випивав разом з усіма, розламував руками сир і цмулив кукурудзяну горілку з тикви, яка ходила по колу, — робив усе, щоб завоювати довір'я цих людей у невеселих сільських пивничках, де на зорі інших віків знали якусь перекупку птахів, котра часом заходила сюди, обвішана клітками, в яких сиділи розмальовані соловейки, золотаві тукани, гуачараки, підроблені під павичів, — вона сподівалася всучити цей товар темним мешканцям плоскогір'я на похмурих, як похорон, недільних ярмарках, — "вона сідала отут, панотче, грілася біля вогню" очікуючи, що хоч хто-небудь зглянеться й переспить із нею серед бурдюків із брагою в комірчині пивнички, — щоб не вмерти з голоду, панотче, щоб тільки не вмерти з голоду, бо де б це знайшовся такий дурень, що здумав би купляти в неї ті страховидла, з яких од першого ж дощу геть облазила вся фарба, вони ж губили свої павині пера на ходу, — тільки вона була така простодушна, що вірила в цю затію, панотче, вона справді була святою заступницею птиць, юродивою плоскогір'я, як собі хочете, так і називайте, бо ніхто не знає точно її тодішнього ймення, — її не могли охрестити Бендісьйон Альварадо, так у наших краях нікого не звуть, це ім'я можна почути хіба що на узбережжі!.." — "ну й пролаза, і це він вивідав, чортів прокурор!.." — він про все дізнавався, до всього докопувався, хоч як не заплутували нитку істини головорізи з президентських служб безпеки, хоч які перешкоди йому не чинили: "а чи не підстрелити його, мій генерале? хіба вже не час його мулові посковзнутися?.." — проте він якнайсуворіше наказав стежити і далі за еритрейцем, але не зачіпати його й пальцем, — "повторюю: не чіпати й пальцем, дати йому повну волю і всіляко сприяти виконанню його місії, згідно з розпорядженням найвищої влади, — слухайте і виконуйте, підписав я!" — він розумів, що страшенно ризикує, адже тепер справжній образ його матері Бендісьйон Альварадо може виринути з непам'яті тих часів, про які заборонено було згадувати, — тих часів, коли вона ще була молода, сповнена жаги, ходила боса і в лахмітті, і змушена була віддаватися першому-ліпшому, щоб не вмерти з голоду, — "але вона була гарна на вроду, панотче, і така простодушна, що прикрашала найдешевших папуг хвостами породистих півнів та видавала їх за гуакамайо, або вбирала хворих курок з індиче пір'я, щоб продати як райських птиць, — ясна річ, ніхто їй не вірив", — та й кого вона могла одурити, самітна перекупка птахів, яка жебоніла в тумані недільних ярмарків, що тому, хто заплатить їй хоч песо за пташку, решту вона віддасть задарма, — всі на плоскогір'ї пам'ятали її, дуже вже вона була простакувата і вбога, але встановити точно, хто вона така, було неможливо, бо в архівах монастиря, де її хрестили, не виявили її метрики, — зате метрик її сина знайшлося аж три, і всі вони були різні: згідно цих метрик, він тричі був зачатий за різних обставин і тричі з'явився на світ недоношеним з ласки віртуозів, які творили історію нашої вітчизни, майстерно заплутуючи нитку істини, щоб ніхто не міг розкрити священної таємниці його походження, — її зумів розгадати лише еритреець: він дістався до цієї таємниці, відмівши всі пізніші містифікації, — "вона вже була ось-ось, тільки руку до неї простягни, мій генерале!" — і тут гримнув постріл, прокотившись безконечною луною між сірих скель та глибоких ущелин, і моторошно заревів мул, зірвавшись із укритого вічним снігом верхів'я гори в безодню, — тільки замигтіли один за одним пояси різних кліматичних зон: маленькі джерела великих судноплавних рік, а далі — крутосхили, якими видираються індіанці, несучи на своїх спинах учених з ботанічної експедиції та їхні таємничі гербарії, а далі — .