Габріель Гарсіа МАРКЕС
ОСІНЬ ПАТРІАРХА
Роман
1
Під кінець тижня грифи злетілися на балкони президентського палацу, ударами дзьобів роздерли дротяні сітки на вікнах, розворушили своїми крильми час, що застоявся всередині дому, і в понеділок удосвіта місто, яке вже сотні років спало летаргічним сном, збудилося від теплого, слабкого ще повіву протухлої величі, від запаху великого мерця. Лише тоді ми зважилися увійти в палац, і нам не довелося ні штурмувати напівобвалені фортечні мури, як намірялися декотрі, найвідчайдушніші, ані волячими запрягами зривати головну браму, як пропонували інші, бо досить було штовхнути броньовані стулки, що в героїчні для цього дому часи не піддалися гарматам корсара Уїльяма Деймпера, як вони розчинилися. Ми ніби опинилися в іншій епосі, бо й повітря в цьому загидженому кублі влади було розрідженішим, і тиша — давнішою, а речі ледь виднілись у кволому світлі. На першому патіо, брукованому плитками, крізь які тепер пнувся густий бур'ян, ми побачили покинуту в безладді караульню, — абияк звалену в шафи зброю, довгий збитий з грубих дощок стіл, а на ньому — тарілки з недоїдками, що лишилися тут від неділі, коли варта панічно розбіглася, не докінчивши сніданку; ми побачили похмуру будівлю, де раніше були урядові канцелярії, — яскраві гриби та бляклі півники проросли поміж доповідних записок, що, за звичай, розглядалися довше, аніж тягнеться наймарудніше людське життя; посеред патіо ми побачили купіль, у якій прийняли генеральське хрещення п'ять чи й більше поколінь, а в глибині — допотопну віце-королівську стайню, перетворену на каретний сарай; ми побачили серед камелій та мексиканських орхідей двомісну коляску доби Великого Шуму, фургон часів Чуми, парадний екіпаж року Комети, катафалк епохи "Порядку Заради Прогресу, сомнамбулічний лімузин Першого Століття Миру, — весь той транспорт, ще досить справний, дарма що геть у поросі й павутинні, було пофарбовано в кольори державного прапора. На другому патіо за залізними ґратами росли притрушені місячним пилом кущі троянд, — у часи піднесення цього дому в їхньому затінку спали прокажені; троянди так вільготно розрослися в запустінні, що, либонь, не було куточка, куди б не долинав їхній аромат, змішаний зі смородом, яким тягнуло з глибини саду, — різким запахом курника, смердотою коров'ячих кізяків і солдатського лайна: то тхнуло від палацу колоніальних часів, де тепер була корівня. Продираючись крізь задушливий чагарник, ми побачили заставлену горщиками з гвоздиками, астромеліями та братками аркову галерею барака, де жили наложниці, — швацьких машинок та різного хатнього начиння було так багато, що, мабуть, і справді тут могло мешкати більше тисячі жінок з виводками недоношених байстрят; ми побачили гармидер на кухнях, зотлілу на сонці білизну в басейнах для прання, відкриту яму вбиральні, до якої ходили жінки й солдати; в глибині подвір'я ми побачили вавилонські верби, перевезені — зі своїм ґрунтом, соками й росою — аж із Малої Азії на гігантських кораблях-оранжереях, а за вербами — величезний та похмурий палац, у який крізь роздерті жалюзі й досі залітали грифи. Нам не довелося виламувати дверей, бо головна брама прочинилася, здається, від одного лише звуку голосу, отож ми піднялися на другий поверх кам'яними сходами, ступаючи по розкішних килимах, пошматованих коров'ячими ратицями, і скрізь, од першого вестибюля до особистої спальні, ми бачили зруйновані канцелярії та приймальні, якими блукали зухвалі корови, жуючи оксамитові запинала й поскубуючи атлас крісел, — а долі, серед свіжих коров'ячих кізяків та потрощених меблів, валялися героїчні полотна з життя святих і полководців; ми побачили об'їдену коровами їдальню, концертну залу, яку осквернили ревиськом корови, столики для гри в доміно, що їх поламали корови, зелені луки більярдних столів, на яких паслися корови; ми побачили кинуту в кутку машину вітру, що імітувала всілякі явища в кожному з чотирьох квадрантів рози вітрів, аби мешканці дому легше зносили тугу за морем, якого не стало; ми побачили повно пташиних кліток — їх як позавішували на ніч ганчір'ям ще в котрийсь із вечорів минулого тижня, так вони й досі були запнуті; за безліччю вікон ми побачили здоровенного сплячого звіра — місто: воно й гадки не мало про те, що історичний понеділок уже настав; а далі, за містом, аж ген на обрії, ми побачили мертві кратери з шорсткого місячного пилу на безмежній рівнині, де колись було море, в цій фортеці, яку сподобилися зріти лише обранці, ми вперше відчули трупний сморід, який надив сюди грифів з їхнім віщим інстинктом, їхньою одвічною ядухою, — і, прямуючи туди, звідки чулися удари крил і тягло духом тліну, ми дійшли до конференц-залу й побачили там укриті червою туші здохлих корів — їхні озаддя множилися у величезних дзеркалах зали; і, нарешті, ми штовхнули бічні двері, сховані в стіні, які вели до осібної кімнати, і побачили його — в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, старішого за найстаріших людей і звірів: він лежав долілиць на підлозі, підклавши під голову правицю замість подушки, — так він спав щоночі протягом усього свого довгого життя, життя самотнього деспота. Лише коли ми його перевернули, щоб розгледіти лице, то збагнули, що впізнати його неможливо: не тому, що грифи подзьобали йому обличчя, а через те, що ніхто з нас ніколи його не бачив, і хоч його профіль був на монетах з обох боків, на поштових марках, на етикетках проносних засобів, на бандажах і ладанках, а літографія в рамці, на якій його зображувано зі стягом і драконом, символом вітчизни, на грудях, красувалася по всіх усюдах, — ми знали, що то лише копії з копій портретів, які вважалися неточними ще за часів Комети, коли нашим батькам було відомо, хто він, бо вони чули про нього від своїх батьків, а ті — від своїх, і змалечку нас привчили вірити, що він безсмертний, що він живе в оселі влади, бо хтось бачив, як одного святкового вечора там спалахнули кулясті ліхтарі, а ще хтось оповідав, ніби крізь церковне оздоблення президентського екіпажу розгледів сумні очі, бліді губи, чиюсь руку, що меланхолійно махала бозна-кому на знак прощання; а одної неділі, багато років тому, до палацу привели з вулиці якогось сліпця, котрий за п'ять сентаво читав напам'ять вірші забутого поета Рубена Даріо, і він повернувся звідти ощасливлений справжньою золотою унцією, яку чесно заробив за свій концерт, влаштований для самого, — сліпець, звісно, його не бачив, і не тому, що був сліпий, а тому, що ні одна жива душа не бачила його ще від часів жовтої пропасниці, та попри все те ми знали, що він є, ми були певні цього, бо світ стояв собі й далі, життя тривало, пошта надходила, на Військовій площі під запорошеними пальмами й тоскними ліхтарями оркестр муніципалітету вигравав щосуботи вечірню зорю з дурнуватих вальсів, і підстаркуваті музики заступали в оркестрі померлих. В останні роки, коли броньовані стулки зачинилися назавжди і з палацу вже не долинав ні людський гомін, ні пташиний спів, ми знали, що там хтось є, бо вечорами у вікнах, які виходили до моря, горіло світло, схоже на корабельні вогні, і той, хто наважувався підійти ближче, чув за мурами тупіт ратиць і сопіння якоїсь великої худобини, а одного січневого вечора ми побачили корову, яка милувалася заходом сонця з президентського балкона, — "уявіть собі, корова на головному балконі вітчизни! оце так так! що за паскудна країна!.." — а втім, робилося стільки припущень — та як це можливо, щоб корова опинилася на балконі, коли всьому світу відомо, що корови не видираються сходами, та ще й кам'яними, тим паче — по килимах, — що ми врешті-решт не знали вже й самі, чи бачили її насправді, чи, може, того вечора ми проходили Військовою площею і нам просто привиділася корова на президентському балконі, де вже багато років не було, та й бути не могло анікогісінько, — аж до останньої п'ятниці, коли вдосвіта прилетіли перші грифи — з карнизів лікарні для вбогих, де вони завжди дрімали, а потому прилетіли грифи з глибин країни, прилетіли, накочуючись хвилями з— за моря пісків, що розляглося на місці колишнього моря, — вони цілий день повільно кружляли над палацом, аж поки котрийсь вожак із білим султаном і червоною шиєю не віддав мовчазного наказу, і тоді брязнули шибки, потягло отим смородом великого мерця, грифи почали шугати у вікна, — так буває тільки в домі, де нема господаря, отож і ми наважилися увійти туди і знайшли в безлюдному святилищі тільки руїни величі, подзьобаний груп, пещені, як у дівчини, руки з перснем державної влади на підмізинці; геть усе його тіло було вкрите дрібними лишаями та морськими паразитами, а надто під пахвами й на череві, брезентовий бандаж прикривав грижу в паху — грифи обминули її, хоч вона й була завбільшки з волячу нирку; але ми все ж ніяк не могли повірити в його смерть, бо це вже вдруге його знайдено в цій канцелярії, самотнього і вдягненого, померлого, либонь, природною смертю, уві сні, як і пророчили за багато років до того віщі води в мисках ворожок. Коли його знайшли вперше, на початку його осені, нація була ще досить живою, — він мав би відчувати загрозу смерті навіть на самоті у власній спальні, а втім — він правив так, наче був певний, що йому взагалі не судилося вмерти, і президентський палац скидався тоді на якийсь базар, де доводилося проштовхуватися поміж босими ординарцями, які розвантажували в коридорах віслюків, нав'ючених кошиками з курми та городиною, переступати через жінок, які спали, зібгавшись калачиком, на сходах разом зі своїми голодними дітьми в очікуванні чуда казенної милостині, обминати потоки брудної води, коли балакучі наложниці міняли ввечері зів'ялі квіти на свіжі,, мили підлогу та співали пісень про незбутнє кохання, вибиваючи влад палицями килими на балконах, — а в цей час вічні урядовці лаялися, знаходячи в шухлядах своїх столів курей, які там неслися, жінки й солдати шастали до вбиральні, птахи не вгавали, приблудні пси гризлися між собою в конференц-залі, — і невідомо було, хто тут що робить у цьому палаці з повідчиняними дверима, де серед неймовірного розгардіяшу годі було розшукати уряд.