Серед мас не знайшлося старих, які пам'ятали б день її смерті, зате луна її похорону докотилася й до наших днів, ми знали певно, що ніколи вже не був він такий, як раніше, що ніхто не смів порушити його сирітського безсоння, навіть коли давним-давно минуло сто днів офіційної жалоби, ніхто більше не бачив його в скорботному палаці, де кімнати були переповнені нескінченними відлуннями погребових дзвонів, де годинники показували тільки час його жалоби, де всі говорили, раз по раз зітхаючи, де охорона ходила боса, як за перших літ його режиму, — і тільки для курей була повна воля в цьому недоступному домі, володар якого зробився невидимим, стікаючи кров'ю від люті в плетеному кріслі, поки його дорога матуся Бендісьйон Альварадо пропливала палючими злиденними краями в домовині, лежачи на тирсі й колотому льоду, щоб тіло її не гнило після смерті більше, аніж зогнило за життя, доки вона подорожуватиме на чолі урочистої процесії по всьому його царству, аж до найглухіших закутків, аби ні одна жива душа не була позбавлена такої честі — вшанувати пам'ять його матері; тіло везли під звуки гімну, вітер розвівав чорний креп, — і так до самого плоскогір'я, де на станціях її зустрічали заупокійною музикою ті самі мовчазні юрби, які в інші славетні часи приходили сюди, щоб лицезріти владу, сховану в сутіні президентського вагона; тіло виставили в тому самому благовісному монастирі, де колись давно, на початку всіх часів, безпритульна перекупка птахів народила в підворітті байстря, яке стало королем, — ворота святині відчинилися вперше за ціле століття, і кінні солдати влаштовували по селах облави на індіанців, прикладами заганяючи їх, наче ту худобу, до храму, у величезну залу, де гнітили душу крижані сонця вітражів, де дев'ять єпископів в урочистому облаченні служили, відправу: "спи, преславна!" — співали диякони, "мир праху твоєму!" — виводили дитячі голоси, а надворі дощ поливав герань, черниці роздавали вино й проскурки за упокій душі, під кам'яними арками патіо продавали свинячі реберця, чотки та пляшечки зі свяченою водою, в сільських пивничках грала музика, на подвір'ях танцювали, — настала неділя, віднині й назавжди, — свято, яке затяглося на роки, ішло тими самими стежками втікачів, через ті самі вкутані туманом ущелини, кудою його матуся Бендісьйон Альварадо жива йшла колись слідом за сином, якого підхопив вітер боротьби за федерацію: вона не спускала з нього очей, — не давала обозним мулам розтоптати його, коли він, палаючи в лихоманці, падав непритомний, навчала, як уникати небезпек, які чигають на мешканців плоскогір'я в містах, біля підступного, незбагненного моря, — вона боялася віце-королів, боялася пам'ятників, боялася крабів, бо вони п'ють сльози немовлят; вона вся затремтіла від жаху, побачивши вперше величний палац — дім влади, роздивляючись його крізь мряку в ніч штурму і гадки не маючи, що їй судилося померти в цьому домі, в оселі самотності, де й зараз її син лежав долілиць на підлозі, мордований безсилою люттю, питаючи сам себе: "де ти в дідька поділася, матусю? в яких мочарах застряне твоє тіло? хто відганяє метеликів од твого лиця?" — зітхав він, завмираючи з жалю, прибитий горем, а його мати Бендісьйон Альварадо тим часом пливла під балдахіном із бананового листя між гидотних болотяних випарів, її виставляли напоказ у сільських школах, у казармах серед селітрової пустелі, в індіанських селищах, — домовину з її тілом заносили до найкращого дому, всім показували її портрет, зроблений замолоду: на тому портреті вона була вродлива й прибрана, з діадемою над чолом, з мереживним комірцем, який її примусили вдягти, хоч вона й не хотіла, а ще — вперше і востаннє в своєму житті — вона далася, щоб їй напудрили лице й підмалювали губи; їй загадали тримати в руці шовковий тюльпан, — "ні, не так, сеньйоро, а ось так, хай лежить на подолі", — і тоді венеціанський фотограф, що знімав європейських монархів, зробив офіційний портрет найпершої дами, котрий тепер показували разом із трупом, як незаперечний доказ того, що в домовині справді лежить його мати, — покійниця таки була схожа на свій портрет, бо ніщо не полишено було напризволяще: тіло потай підновляли, тільки-но гід спеки починала обпливати косметика та парафін, а в дощову пору з повік небіжчиці зчищали мох; армійські кравчині постійно доглядали її вбрання, здавалося, що його тільки вчора одягли, — стежили, щоб завжди був свіжий вінок із квітів помаранчевого дерева, щоб не бруднилася біла фата цнотливої нареченої, та сама, якої так і не довелося їй вдягти за життя, — "щоб у цьому борделі нехристів ніхто й ніколи не посмів хоч заїкнутися, що ти не схожа на свій портрет, матусю!" — щоб ніхто не смів забути, кому належить влада звіку й довіку, в усій країні, аж до найнужденніших поселень серед заболоченої сельви, де через стільки літ якось опівночі знову з'явився забутий допотопний пароплав з дерев'яним колесом, — він плив, світячи всіма вогнями, і люди на березі зустрічали його з великодніми барабанами, гадаючи, що повернулися давні славетні часи: "слава герою! — гукали вони, — слава поборнику справедливості!" — вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хто гарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев'яні поручні, щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні кості визначали долю вітчизни, — і кожен вражено заклякав перед катафалком зі шматочками льоду та кам'яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованих дзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатями вентиляторів старезного прогулянкового пароплава. що довгі місяці плив поміж примарних островів, намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, де квітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу, дерев'яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сіль розчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, — "і тоді сталося диво, мій генерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвіт аконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з нас побачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що на виду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби ви тільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива — як плодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушених власним криком: "диво! диво! диво!" — кричали вони, і це справді було диво; скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали на шматочки тіло, — всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликати цілий батальйон солдат", — щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавою сунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа його матері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи: людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки, на яких вона нагадувала королеву, — і новоприбулі товпища вливалися в одну страхітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків, які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, — "від їхнього гуркоту аж земля двигтить, — та ви й самі можете не почути звідси, мій генерале, ось тільки прислухайтесь!" — і він прикладав долоню до того вуха, в якому не так дзвеніло, і прислухався, і почув — "матусю моя Бендісьйон Альварадо!.." — почув нестихаючий грім, побачив безмежну нуртуючу трясовину юрмища — до самого крайнеба, скільки сягало око; побачив повінь вогню — потік палаючих свічок, який ринув, несучи з собою новий день, сліпучіший, аніж сьогоднішній сяйливий полудень, — бо його люба мати Бендісьйон Альварадо поверталася в місто, якого вона колись так боялася, вступала сюди так само, як вступила вперше, коли на ці краї хмарою сарани впала війна, і все навколо просякло духом сирого м'яса війни, — але тепер його матері нічого було боятися: він наказав повидирати зі шкільних підручників ті сторінки, де йшлося про віце-королів, і скасував їх таким чином назавжди, — "щоб і сліду їхнього не було в історії!" — він звелів зруйнувати всі пам'ятники, — "щоб не тривожили твого сну, матусю!" — отож вона поверталася, вільна від своїх правічних страхів, на руках у мирної юрби, поверталася без домовини, під чистим небом, де не вільно було навіть метеликам літати, поверталася, вгинаючись під тягарем золотих дарів, які приносили їй упродовж її нескінченної подорожі з краю сельви через усе його приголомшене царство скорботи, — небіжчиці не видно було під купою золотих милиць, які їй дарували зцілені паралітики, золотих зірок — дарунків од тих, хто врятувався при корабельній аварії, золотих фігурок немовлят — від зневірених безплідних жінок, що поспіхом розроджувалися в найближчих кущах, — "як у війну, мій генерале!.." — а вона пливла на хвилях руйнівного потоку, — то було біблійне переселення цілого народу, який не знав, де йому подіти своє хатнє начиння, свою худобу, де прожити решту свого життя, і не мав жодної іншої надії на спасіння — лише потаємні молитви Бендісьйон Альварадо, ті самі, якими зона відводила на війні кулі від свого сина, коли він, тільки-но оклигавши після нападу лихоманки, з червоною ганчіркою на голові, ліз у самісіньке пекло бою, гукаючи: "хай живе партія лібералів! хай живе федерація! к чорту іспанських прихвоснів!" — хоч насправді його штовхала вперед тільки тваринна цікавість уродженця плоскогір'я — прагнення побачити море; але сьогоднішні юрмища злидарів, що затопили місто, несучи тіло Бендісьйон Альварадо, були куди безладніші й несамовитіші, аніж усі ті юрби, які спустошували країну в роки війни за федерацію, — вони були ненажерливіші, ніж сарана, страшніші від паніки, — це було найжахливіше з усього, чого набачилися наші очі за нескінченні роки його влади: "та тут увесь світ, мій генерале, погляньте лишень, яке диво!.." Пересвідчившись, що так воно й є насправді, він вийшов нарешті з пітьми своєї жалоби — блідий, суворий, з чорною пов'язкою на рукаві, сповнений рішучості вжити всю свою владу, щоб домогтися канонізації своєї матері Бендісьйон Альварадо на підставі численних доказів її святості; він послав у Рим своїх найосвіченіших міністрів і знову, як колись, запросив до себе папського нунція — на чашку шоколаду з печивом; він прийняв нунція під навісом із квітів, по-домашньому, лежачи без сорочки в гамаці та обмахуючись білим сомбреро, — нунцій сидів навпроти, тримаючи в руках чашечку гарячого шоколаду з ваніліном, від його сутани пахло лавандою, і він зовсім не зважав на спеку та куряву, на тропічну нудьгу, на послід пташок небіжчиці матусі, який раз по раз падав через дірочки в накритті разом із сонячними відблисками: нунцій пив шоколад, жував печиво неквапно, наче соромлива наречена, всіляко намагаючись відтягнути гіркоту останнього ковтка, незворушний у своєму плетеному кріслі, — "цим кріслом я поступаюсь тільки вам, панотче!" — так само, як за давніх славетних часів, коли в такі ж ось тихі вечори інший нунцій, старий і наївний, з усіх сил намагався навернути його до Христової віри за допомогою схоластичних головоломок Фоми Аквінського, — "а сьогодні я сам хочу навернути вас, панотче, бо світ міняється, і нині я вірую!" — і ще раз повторив, не змигнувши оком: "нині я вірую!" — хоч насправді не вірив ні в цей світ, ні в той, а вірив лише в те, що його кохана матуся має право на славу святої: вона заслужила це право своєю готовністю до самопожертви та взірцевою скромністю, отож він обґрунтовує своє прохання не свідченнями якогось там наброду, не всілякими перебільшеними чутками, буцімто Полярна зірка рухалася слідом за похоронною процесією або музичні інструменти самі починали грати в зачинених шафах, коли вулицею проносили тіло небіжчиці, — ні, його незаперечний доказ — це ось простирадло, яке він розгорнув, наче вітрило, в сяйві серпневого дня, аби нунцій побачив те, що побачив насправді: образ його матері Бендісьйон Альварадо.