Медіум був канцелярист, з яким Хав'єр познайомився в Іпотечному банку. Він багато розповідав мені про цього типа, який посвячував Хав'єра в таємниці своїх зносин з духами, що відвідували його не тільки на спеціальних сеансах, а й просто так, раптом і за найнесподіваніших обставин і завдавали йому нескінченних неприємностей. Духи мали звичай жартувати над канцеляристом: скажімо, дзвонили йому на світанку по телефону; знявши трубку, він чув на іншому кінці дроту неповторне хихикання своєї прабабки, яка померла півстоліття тому і з тих пір перебувала в чистилищі (про це вона повідомила його особисто). Духи з'являлися в автобусах, маршрутних таксі, гуляли вулицями. Вони нашіптували канцеляристу у вухо, а він мав зберігати повну мовчанку і незворушність – здається, він називав це "ігнорувати", – щоб оточуючі не вважали його божевільним. Вражений такими відомостями, я просив Хав'єра домовитися про сеанс із канцеляристом-медіумом. Він погодився, але вже який тиждень сеанс відкладався: чиновник посилався на несприятливі метеорологічні умови. З'ясувалося, що необхідно дочекатися певної фази місяця, зміни припливів і відливів та інших важливіших факторів, бо духи, мабуть, були дуже чутливі до вологості, вітру, поєднання зірок і таке інше. Але нарешті день настав.
Великим нашим досягненням було насамперед те, що ми знайшли житло канцеляриста-медіума – похмуру крихітну квартирку, затиснуту серед інших квартир у глибині будинку на вулиці Кангальо. Медіум був чоловіком років шістдесяти, вдівцем, лисуватим, від якого пахло якимись притираннями; погляд у нього був бичачий, і спілкування у нього було настільки банальним, що ніхто не міг би запідозрити його у зносинах з духами. Він прийняв нас у брудній, обшарпаній кімнатці, запропонував прісні галети зі шматочком сиру і по крихітній стопці писко. Поки не пробило опівночі, він впевнено розповів нам про свій досвід спілкування із потойбічним світом. Все почалося з моменту, коли він овдовів – років дванадцять тому. Смерть дружини кинула його в невтішний смуток, від якого його врятував один із друзів, познайомивши зі спіритизмом. Ця подія стала головною у його житті.
– І не тільки тому, що людина отримує можливість, як і раніше, бачити і чути дорогих їй істот, – говорив канцелярист тоном, прийнятим при церемонії хрещення, – але ще й тому, що це – чудова розвага, час летить, а ти його не помічаєш.
Від його оповідань виникало відчуття, ніби переговори з мерцями, по суті, схожі на перегляд кінофільму чи футбольного матчу (хоча, безсумнівно, не такі привабливі). За описами медіуму, потойбічне життя було зовсім буденним, ненадихаючим. Якщо судити з того, що йому розповіли духи, жодної різниці в "якості" життя тут і там не існувало: духи хворіли, закохувалися, брали шлюб, народжували дітей, подорожували, але – єдине, що їх відрізняло від живих, – ніколи не вмирали. Я вже кидав на Хав'єра вбивчі погляди, як раптом годинник пробив опівночі. Канцелярист усадив нас навколо столу (не круглого, а квадратного), загасив світло і наказав нам з'єднати руки. Кілька хвилин пройшло мовчання. Я, роздратований очікуванням, подумав було з надією, що справа нарешті стає цікавою, але, як тільки з'явилися "духи", канцелярист усе тим самим буденним голосом став ставити їм нудніші запитання: "Як справи, Зоіліто? Щасливий тебе чути. Тут у мене сидять друзі, дуже хороші люди, вони теж хочуть вступити в контакт з твоїм світом, Зоіліто. Що ти говориш? Як? А вітати їх? Ну, звичайно, Зоіліта! Я передам їм вітання від тебе. Вона каже (це вже звертаючись до нас), щоб я сердечно вітав вас, і просить по можливості час від часу молитися за неї, щоб вона якнайшвидше могла залишити чистилище".
Після Зоїліти з'являлися інші родичі та друзі, з якими канцелярист вів подібні переговори. Усі вони перебували в чистилищі, всі посилали нам привіти, усі просили молитися за них. Хав'єр наполягав, щоб медіум викликав когось, хто знаходився безпосередньо в пеклі, щоб таким чином вирішити наші сумніви, але медіум без вагань заявив, що це неможливо: тих, хто перебуває там, можна викликати лише протягом трьох перших днів непарних місяців, та й голос їхній ледве чутно. Тоді Хав'єр попросив викликати няньку, яка виростила його матір, братів та його самого. З'явилася донья Гумерсінда, теж передала нам привіти, повідомила, що згадує Хав'єра з великою ніжністю і вже зав'язує свій вузлик, збираючись залишити чистилище і вирушити на зустріч із Господом Богом. Я попросив канцеляриста викликати мого брата Хуана. І, на мій подив (у мене ніколи не було братів), він з'явився і передав мені святенницьким голосом медіума, що я можу за нього не турбуватися, бо він знаходиться в раю і завжди за мене молиться. Заспокоєний цим повідомленням, я перестав цікавитися подальшим ходом сеансу і почав обмірковувати своє оповідання про сенатора. Мені спала на думку загадкова назва: "Неповноцінна особистість". У той час як Хав'єр невтомно вимагав викликати якогось ангела або, зрештою, історичну особистість на кшталт Манко Капака(Засновник держави інків, яка існувала на території сучасного Перу в XIII столітті. Перекл.), я дійшов висновку, що сенатор міг би вирішити свою проблему за допомогою хитрощі фрейдистського характеру: у потрібний момент йому слід було б накинути на очі подруги піратську пов'язку.
Сеанс закінчився близько другої години ночі. Поки ми брели вулицями Барріос-Альтос у пошуках таксі, яке доставило б нас на площу Сан-Мартіна, де можна було сісти на мікроавтобус, я довів Хав'єра до сказу, заявивши, що з його вини загробний світ втратив для мене всю свою поетичність і чарівність, бо завдяки йому ж мені тепер ясно, що всі мерці перетворюються на дурнів; і знову через нього я не зможу залишатися агностиком і мені доведеться відтепер все життя мучитися сумнівами, чи не чекають мене в іншому житті, якщо воно існує, вічна нудьга і кретинізм. Ми знайшли таксі, і в покарання його сплатив Хав'єр.
Удома поруч із незмінним коржиком, яєчнею та рисом я знайшов ще записку: "Тобі дзвонила Хуліта. Що отримала твої троянди, що вони дуже гарні, що їй сподобалися, щоб ти не думав, ніби троянди звільняють тебе від того, щоб зводити її в кіно будь-якого з цих днів. Дід".
Наступного дня відзначали день народження дядька Лучо. Я купив йому в подарунок краватку і вже збирався попрямувати до них опівдні, коли на нашому даху несподівано з'явився Хенаро-син і потягнув мене обідати в ресторан "Раймонді". Він хотів, щоб я допоміг йому відредагувати рекламні оголошення, підготовлені ним для публікації у недільних газетах, про початок – наступного понеділка – радіопостановок Педро Камачо. Але хіба не логічніше, щоб сам артист взяв участь у редагуванні цих оголошень?
— Справа в тому, що він відмовився, — пояснив мені Хенаро-син, димлячи сигаретою, як труба паровоза. — Його сценарії, бачите, не потребують продажної реклами, вони, бачите, самі завойовують собі публіку і таке інше! Загалом, цей тип, як з'ясовується, важкий випадок, він просто одержимий усілякими маніями! Щодо аргентинців, ти вже в курсі? Він змусив нас розірвати контракти і ми змушені оплатити неустойку. Сподіваюся, що запропоновані ним програми виправдають його зарозумілість Ми відредагували оголошення, з'їли по смаженій рибі, випили холодного пива, проводжаючи поглядом сіреньких мишок, які часом шниряли балками під стелі ресторану "Раймонді" і ніби спеціально запускалися туди, щоб підтвердити вікову історію цього закладу, після чого Хенаро-син розповів мені ще про один конфлікт із Педро Камачо. Причина конфлікту – герої чотирьох радіодрам, із якими Камачо мав намір дебютувати у Лімі. У кожній із драм героєм був п'ятдесятирічний чоловік, "напрочуд добре збережений".
— Ми тлумачили йому, посилаючись на нашу практику, що публіка віддає перевагу героям від тридцяти до тридцяти п'яти років, але цей тип упертий як мул, — скаржився Хенаро-син, випускаючи дим через ніздрі. – Що, якщо я помилився та болівієць викличе грандіозний провал?
Я згадав, як напередодні у клітці "Радіо Сентраль" артист натхненно розмовляв про те, що таке п'ятдесят років для чоловіка. Він стверджував, що у цьому віці чоловік досягає вершини своїх розумових та фізичних можливостей, життєвого досвіду, що у цьому віці він як ніколи бажаний для жінок та небезпечний для інших чоловіків. З наполегливістю, що здалася мені підозрілою, він повторив, що старість – це щось на кшталт "всеможливості". З усього сказаного я збагнув: болівійцю вже виповнилося п'ятдесят, його лякала старість – тінь людської слабкості на його гранітному дусі.
Коли ми закінчили роботу над рекламою, вже було пізно вирушати до Мірафлоресу. Я зателефонував до дядька Лучо і попередив, що приїду ввечері його привітати. За моїми припущеннями, в будинку буде збіговисько родичів, які приїхали привітати дядечка, але нікого, окрім тітки Ольги та тітоньки Хулії, не виявилося – парад рідні відбувся вдень. Дядечко та тітоньки пили віскі, налили і мені. Тітонька Хулія ще раз подякувала мені за троянди – я побачив букет на серванті в залі, і троянд там було зовсім небагато, – і, як завжди, почала жартувати, вимагаючи, щоб я покаявся і розповів, що за "програма" була в мене в того вечора, коли я надув її: дівчина з університету чи вертихвістка на радіо? На Хулії була блакитна сукня, білі туфлі, на обличчі – косметика, а зачіска – щойно з перукарні; вона сміялася голосно і відверто, говорила трохи хриплуватим тоном, зухвало поглядаючи на мене. З деяким запізненням я виявив, що вона є привабливою. Дядько Лучо у пориві ентузіазму заявив: п'ятдесят років буває лише раз у житті – і запропонував поїхати до ресторану "Болівар". Я подумав: ось уже другий день поспіль мені доводиться відкладати редагування тексту про сенатора-євнуха і збоченця (а може, так і слід назвати розповідь?), але потім вирішив не шкодувати про це. Приємно було поринути у свято. Тітка Ольга, оглянувши мене, заявила, що мій вигляд — не найкращий для такого ресторану, і змусила дядька Лучо позичити мені чисту сорочку і краватку, що хоч трохи мали скрасити поношеність і зім'ятість мого костюма. Сорочка була мені велика, я відчував незручність через комірець, що бовтався навколо шиї, а це призвело до того, що тітонька Хулія стала називати мене Попаєм (Герой американських коміксів — невдалий старий моряк].
Я ніколи не бував у ресторані "Болівар", і він здався мені найвишуканішим і найелегантнішим місцем у світі, а їжа – найвитонченішою з усього, що я коли-небудь пробував.