Мало кого схвилював старозавітний політ вогненної медузи, яка сполошила небесних оленів та обкурила вітчизну сяючим пилом, зоряним сміттям: навіть найбільші скептики чекали одного — тієї довгожданої страхітливої смерті, яка мала знищити основи християнства й розпочати епоху третього завіту, — але ми даремно прождали до світанку і, стомлені не так безсонною ніччю, як своїм чеканням, розійшлися по домівках буденними вже вулицями, на яких жінки вдосвіта замітали небесне сміття — єдине, що лишилося від комети; і навіть тоді ми ніяк не могли змиритися з думкою, що насправді нічого не сталося, гірше того — ми самі стали жертвами нового історичного ошуканства, бо офіційні органи оголосили політ комети перемогою режиму над силами зла, спритно скориставшись такою вдалою нагодою спростувати всілякі вигадки про дивовижні недуги президента: тепер докази життєздатності нашого володаря були незаперечні; з цього приводу оновили гасла та обнародували його урочисте послання, в якому він висловив непохитну рішучість служити вітчизні на своєму посту й до наступного польоту комети; проте він майже не слухав музики та грому феєрверку, ніби вони зовсім його не стосувалися; так само не зворушив його й вірнопідданий лемент юрби, яка зібралася на Військовій площі з величезними гаслами: "ВІЧНА СЛАВА НАЙДОСТОЙНІШОМУ! ХАЙ ВІН ЖИВЕ У ВІКАХ! ХАЙ РОЗКАЖЕ ПРО ВСЕ НАЩАДКАМ!"; його не обходили навіть важливі державні справи, — передоручивши все чиновникам, він мучився спогадами про те, як рука Мануели Санчес палала в його руці, і мріяв будь-що-будь пережити знову цю щасливу мить — хай би заради цього й сама природа збилася зі свого шляху чи зіпсувався всесвіт, дарма; він так жагуче прагнув цього, що врешті-решт попросив своїх астрономів, аби ті винайшли якусь піротехнічну комету, летючу зорю, світляного дракона, — словом, будь-який небесний прилад, досить страхітливий, щоб викликати в красуні запаморочення перед вічністю; астрономи кинулися підраховувати та обчислювати, але тільки й спромоглися на повне сонячне затемнення: "наступної середи, о четвертій годині, мій генерале", — і він мусив згодитися хоч на це; і серед білого дня настала справжнісінька ніч: засвітилися зірки, зів'яли квіти, посідали на сідало кури, заметалися звірі, захоплені зненацька ніччю, — не допоміг навіть їхній чудовий інстинкт передчуття, — а він у цей час вбирав у себе вечірнє дихання Мануели Санчес, яке ставало нічним диханням, бо троянда в її руці в'янула, одурена темрявою; "ось воно, королево, — мовив він, — це твоє затемнення, тільки твоє!" — але Мануела Санчес не казала ні слова, не торкалася його руки, не дихала, — вона здавалася такою нереальною, що він не стримався і простягнув руку в темінь, щоб доторкнутися до неї, але не знайшов її; він пошукав навпомацки там, де ще зберігся її запах, але її не було; тоді він почав шукати її по всьому величезному домі, обнишпорив усі закапелки, вдивляючись у пітьму очима сновиди, жалібно питаючи: "де ти, Мануело Санчес, моє нещастя, я шукаю і не знаходжу тебе серед лихої ночі твого затемнення!.. де ж твоя безжальна рука, де твоя троянда?.." — він плив поночі, як заблуканий у невидимих водах водолаз, натикаючись то на доісторичних лангустів — гальванометри, то на раків — годинники з музикою, то на крабів — ілюзіоністські прилади, але ніде не знаходив навіть її солодкого подиху; тим часом темрява ефемерної ночі поволі розвіювалася, і в його душі займалося світло правди, — в цей присмерковий досвіток шостої години дня, в безлюдному домі, він відчув себе старішим за самого бога, такий печальний і самотній, як ніколи, приречений на вічну самоту "в цьому світі без тебе, моя королево, загублена назавжди в загадковому затемненні, втрачена на віки вічні!" — бо вже ніколи за всі нескінченні роки своєї влади він не знайшов її, Мануелу Санчес, свою погибель, намарне блукаючи лабіринтом її оселі: вона мовби розтанула серед ночі затемнення; потім йому доповідали, ніби хтось бачив її на танцях у Пуерто-Ріко, — але то була не вона; згодом казали, що бачили її серед музик на веселих поминках Папа Монтеро[10], цього шельми, цього клятого танцівника румби, — але й це була не вона; потім бачили, як вона витанцьовувала біля копалень у Барловенто, в Аракатаці, у вихорі панамських барабанів, — але то все була не вона: "їй-богу, чорт її вхопив, мій генерале!" — і якщо він тоді не вмер, то зовсім не через те, що йому забракло для цього люті, а тому, що добре затямив: йому не судилося померти від кохання; він знав це ще з того дня на початку свого царювання, коли прийшов до ворожки, щоб та в мисці з водою знайшла розгадку його долі, розгадку, якої не було ні на його долоні, ані на картах, ні в кавовій гущі, ніде, — і лише в тому дзеркалі віщих вод він побачив її, вгледів себе самого, померлого природною смертю, уві сні; він лежав так само, як у всі ночі свого довгого життя, — долілиць на підлозі сусідньої з конференц-залом канцелярії, підклавши під голову правицю замість подушки, в полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці, і було йому щось між ста сімома й двісті тридцятьма двома роками.
3
Отак його було знайдено на порозі його осені, коли насправді помер не він, а Патрісіо Арагонес; так само знайшли його і ми через багато літ, коли вже ніхто не міг сказати напевне, чи це тіло, геть подзьобане грифами й обліплене морськими паразитами, дійсно належить йому. Його рука, яку вже захопило тління, скидалася на ковбасу-кров'янку і нічим не нагадувала руки закоханого, котрий притуляв її колись до серця, страждаючи від зневаги надзвичайної дівчини часів Великого Шуму; ми не знайшли жодного знаку його життя, за яким можна було б непохибно встановити його особу. Та й не дивно: oо вже казати про наші часи, якщо навіть у пору його найбільшої слави люди сумнівалися, існує він насправжки чи ні, і навіть його найманці-головорізи не знали до пуття, скільки йому років, бо під час благодійних лотерей він мав вигляд вісімдесятирічного, на аудієнціях здавався шістдесятирічним, а на офіційних торжествах йому не можна було дати більше сорока. Посол Палмерстон, один з останніх дипломатів, які вручали йому вірчі грамоти, розповідав у своїх згодом заборонених мемуарах, що важко було навіть уявити старішого чоловіка або ж більший безлад і запустіння, аніж ті, що їх посол застав у президентському палаці, "де сам чорт ногу зломив би між цілими горами якихось пошарпаних паперів, посліду й собачих недоїдків, де в коридорах спали пси, де ніхто із службовців не зміг мені нічого пояснити, отож довелося звертатися до прокажених та паралітиків, які на той час займали майже всі ближчі покої, — вони й розказали мені, як пройти до конференц-залу, а там кури дзьобали виткані на гобеленах пшеничні поля, і якась корова роздирала полотно з зображенням єпископа, щоб хоч цим поживитися; і тоді я раптом зрозумів, що він глухий, як пень, бо я йому казав одне, а він мені — інше, до того ж він ще й скаржився, що пташки його не співають, хоч насправді вони так галасували, аж у вухах лящало, так, ніби зустрічаєш світанок десь у горах; і раптом він перервав церемонію вручення вірчих грамот, очі в нього засяяли, він приклав собі долоню до вуха, прислухаючись, а потім показав у вікно на море піску там, де колись було справжнє море, і гукнув щосили: "чуєте це ревіння мулів, любий Стетсоне? то море повертається!" Важко було впізнати в цьому старезному дідові того месію, який на початку свого правління з'являвся там, де його ніхто не сподівався бачити, ходив без охорони — супроводжували його тільки босий селянин-індіанець з мачете в руках та невеличкий почет — депутати й сенатори, яких він сам-таки й призначав, тицяючи навздогад пальцем і прислухаючись хіба що до голосу свого шлунка; він розпитував, який урожай, чи здорова худоба, як справи у мешканців села, сидів на площі в кріслі-гойдалці у затінку мангових дерев, обмахуючись звичайним сомбреро, що його тоді носив, і, здавалося, дрімав, розімлілий від спеки, — але поза його увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, що йому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім'я та прізвище, наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, — "отож він покликав мене, і очей не розплющивши: "ходи-но сюди, Хасінто Моралес, розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випити Пляшечку рицини?"; "а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?" — спитав він мене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух"; "ану, Матільдо Перальта, — сказав він мені, — побачимо, яка буде твоя дяка за те, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його на мотузці притягли!" — і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його в китайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону"; так само, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно руки злодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх з виглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: "цій землі бракує ослячого гною — хай привезуть за урядовий кошт!"; "він гукнув мені в вікно, сміючись: "агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?" — ту машинку він сам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: "та вже оддала богові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!" — але він заперечив — світ, мовляв, вічний, — узяв відкрутку і маслянку та й заходився розбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів, як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусилля марні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!" — бо в ті часи якийсь житейський дріб'язок важив для нього не менше, ніж найважливіші державні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей і відкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьому старезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на його питання "котра година?" — йому відповідали: "як накажете, мій генерале!" — і справді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв — відповідно до своїх планів — дні храмових свят, щоб об'їхати всю країну, встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босого індіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів, яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх, бився об заклад із глядачами, — і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо ми хоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсь чудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, як тільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: наче камінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так уміло піддаватися, що жоден із них ніколи нас не підвів, — окрім півня сердешного Діонісіо Ігуарана, той миттю заклював на смерть попелястого півня нашого володаря, та так спритно, що він перший підійшов до переможця й потиснув йому руку: "молодець, ти справжній мужчина!" — у нього саме був гарний настрій, і він навіть зрадів, що нарешті хтось його спромігся перемогти, до того ж поразка була така безневинна; "ти скільки правиш за цього червонястого?" — спитався він Діонісіо Ігуарана, а той, тремтячи, відповів: "він ваш, мій генерале, це для мене велика честь!.." і пішов додому, а вслід йому лунали оплески збуджених земляків, музика й вибухи петард; Діонісіо Ігуаран ішов, показуючи всьому світові шістьох породистих півнів, яких йому було подаровано за непереможного червонястого, але тієї ж ночі зачинився в спальні, напився рому й повісився на мотузці од гамака, бідолаха, — бо тільки в і н один не знав, скільки лиха приносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі, скільки нещасних приречено на вічне прокляття, бо він усього лиш помилково назвав їх чужим ім'ям при своїх запопадливих найманцях— головорізах, котрі розцінювали ту помилку як зумисний знак неласки; він обходив усю країну, химерно чвалаючи, наче той звір-броненосець, був давно не голений, від нього тхнуло їдким потом, і коли він з'являвся отак без попереджень, заходив до когось на кухню, то вся сім'я тремтіла з переляку, дивлячись, як незваний гість п'є воду з глека або куштує страву, витягаючи шматки просто руками, — аж занадто веселий, аж занадто простий, він і гадки не мав про те, що на цьому домі віднині назавжди лишиться тавро його відвідин; він поводився так не з якихось політичних міркувань і не тому, що хотів народної любові, як то було в пізніші часи, — просто він був самим собою, бо влада його ще не стала трясовиною без берегів, якою вона зробилася в розпалі його осені, а скидалася на бурхливий потік, який щойно пробився на наших очах зі своїх праглибин, отож досить було одного-єдиного його жесту — і поля родили, худоба плодилася, а люди гараздували; він наказував, щоб дощ прибрали звідти, де він заважав жнивам, і перенесли туди, де посуха, — "і так воно й було, сеньйоре, я сам на власні очі бачив!" — він став легендою задовго до того, як усвідомив силу своєї влади, ще в ті часи, коли цілком покладався на всілякі гадання й довірявся снам, коли несподівано міг відкласти подорож, ледь зачувши у себе над головою спів птаха-провісника, або переносив на інший день свою зустріч зі співвітчизниками, бо його матері Бендісьйон Альварадо трапилося яйце з двома жовтками; так він колись скасував свій почет з послужливих сенаторів та депутатів, які всюди супроводжували його, виголошуючи замість нього промови, що їх він ніколи не наважувався виголошувати, — зостався сам, бо йому привидівся зловісний сон: він побачив величезний порожній дім, а в ньому — себе самого; осміхаючись, його обступили зусібіч якісь бліді люди в сірих сюртуках та й ну колоти куди попало різницькими ножами — з такою люттю, що ніде йому не було рятунку: куди б він не поткнувся, скрізь перед очима мигтіла зброя; нарешті ці мовчазні вишкірені вбивці загнали його в глухий кут, як дику звірину, і почали примірятися, кому ж це його добити, хто дістане право першим посмакувати його кров'ю; а він не чув у собі ні гніву, ні страху, — тільки велику полегкість, яка зростала в ньому, доки життя крапля за краплею витікало з його тіла; він став таким легким і очищеним від усього злого, що теж усміхнувся вбивцям, собі самому, своїй долі в цьому сні, в цьому будинку, чиї вибілені вапном стіни були забризкані його кров'ю; аж ось котрийсь із них — уві сні це був його син — вдарив його ножем у пах, — "і з мене вийшов останній дух, і я, прикривши якимось закривавленим ганчір'ям лице, щоб мене не пізнали мертвим ті, що мали впізнати живим, упав на долівку, б'ючись у передсмертних корчах", — усе було, як наяву, отож він не втримався і розказав цей сон своєму приятелеві, міністрові охорони здоров'я, а той ще більше розтривожив його, повідавши, що точнісінько така смерть уже знана в історії людства, і зачитав йому один епізод з обгорілого фоліанта генерала Лаутаро Муньйоса — "так усе й було, чиста правда, матусю!"; слухаючи, в і н навіть згадав дещо з того, що забув спочатку: коли його вбивали, всі вікна в президентському палаці зненацька розчинилися, хоч не було ніякого вітру; вікон було двадцять три, і стільки ж йому завдали ран уві сні, — моторошний збіг, який скінчився тим, що того ж тижня стався просто-таки розбійницький напад на сенат і верховний суд, при байдужому потуранні збройних сил: нападники каменя на камені не залишили від величного пантеону наших героїв — з президентського балкона до пізньої ночі було видно, як бурхає полум'я, але він незворушно вислухав звістку про те, що з усього будинку не вцілів навіть фундамент; народові було обіцяно, що зловмисників покарають так, щоб нікому більше не кортіло, — проте їх не знайшли; а ще він пообіцяв збудувати точну копію пантеону, — проте і в наші часи це була всього-на-всього купа недогарків; він і не збирався втаювати свого кошмарного сну про ту страхітливу змову, — навпаки, скористався з нагоди знищити законодавчий та юридичний апарати старої республіки: він обдарував багатством і почестями сенаторів, депутатів і верховних суддів, а потім спекався їх, повиганявши всіх у посольства до щасливих далеких країв, бо вони вже не були йому потрібні, бодай про людське око, як на початку його режиму; він залишив при собі тільки свою вірну тінь — озброєного мачете індіанця, який невідступно ходив за ним повсюди, куштував його страву та воду, стежив, щоб дотримувалася належна дистанція, "чатував коло моїх дверей, поки генерал гостював у мене: подейкували, що в і н, мовляв, мій таємний коханець, хоч насправді він навідувався до мене разів зо два на місяць, щоб я йому поворожила на картах; це було в ті часи, коли він ще вважав себе смертним, коли він ще міг сумніватися і вмів помилятися, а картам вірив більше, ніж своєму нутру, отож приходив — завжди перестрашений, аж постарілий, як тоді, вперше, коли сів навпроти мене і мовчки простягнув мені руки, — долоні в нього були тугі й гладенькі, наче жаб'ячий живіт, зроду-віку я не бачила таких долонь, хоч уже й стара, а людям ворожу змалечку; він простягнув обидві долоні разом, і стільки в тому було німого благання та безнадії, таким він мені здався стривоженим та зневіреним, що мене вразили не так його чудернацькі долоні, як невтішна туга, безвольні уста, нещасне серце мордованого сумнівами старого, чию долю не можна було вгадати ні по його руці, ні іншими способами ворожіння, котрі я знала, бо як тільки він знімав карти, колода робилася темнішою, ніж вода в чорториї, замість кавової гущі в його чашці була якась каламуть, стиралися всі прикмети, що хоч якось натякали на його майбутнє, на його щастя й успіх, — зате можна було ясно вчитати долю кого завгодно з його близьких, отож ми побачили його матір Бендісьйон Альварадо, яка розмальовувала заморських пташок і була вже така стара, що ледве розрізняла кольори у важкому від смороду гниття повітрі, — "бідолашна матуся!.."; ми побачили нашу столицю, зруйновану таким скаженим циклоном, що просто дивом дивуєшся, як це його можна було назвати жіночим ім'ям; ми побачили якогось чоловіка в зеленій масці, зі шпагою в руці, і він спитав стурбовано, де той чоловік буває, а карти відповіли, що той чоловік щовівторка ближчий до нього, ніж у решту днів, і він сказав: "ага!" — та спитав, які в того чоловіка очі, і карти відповіли: кольору міцного гуарапо, тільки одне око — таке, як вино розглядати на світло, а друге — як дивитися в темряві; і він сказав: "ага!" — та спитав, що той чоловік замишляє, і тоді я розказала всю правду, все, що мені повідали карти: зелена маска — це віроломність і зрада; і він переможно вигукнув: "я вже знаю, хто це, чорти б його вхопили!" — то був полковник Нарсісо Міраваль, один з найближчих його помічників, який через два дні ні з того, ні з сього пустив собі кулю в вухо, бідолаха; отак, згідно з віщуванням карт, вирішувалася доля вітчизни й творилася її історія, аж поки він не довідався про ясновидицю, котра єдина могла безпомилково провістити смерть, тільки глянувши в миску з водою, — і він потай пішов її шукати зі своїм озброєним мачете ангелом-охоронцем; гірськими стежками, якими проходили хіба що мули, вони дісталися до ранчо на плоскогір'ї, де жила ясновидиця зі своєю місяць як овдовілою правнучкою, в котрої було троє дітей, а четверте ось-ось мало народитися; ясновидиця лежала в темній спальні, паралізована, майже сліпа, але, коли вона попросила, щоб він поклав руки на миску, вода засвітилася зсередини рівним ясним сяйвом, і він побачив себе самого: лежав долілиць на підлозі — в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці; "де це я?"— спитав він, і стара, вдивляючись у сонну воду, відказала: "в кімнаті завбільшки з оцю, я бачу там щось таке, ніби стіл, за яким пишуть, і електричний вентилятор, і вікно, яке виходить на море, а стіни там білі, і висять картини, де намальовані коні, а ще там є прапор з драконом", — і він сказав, "ага!" — бо зразу впізнав канцелярію поруч із конференц-залом, а тоді спитав, як він помре — від ворожої руки чи від тяжкої хвороби, але вона відповіла, що він умре своєю смертю, уві сні, не чуючи болю, і він сказав: "ага!" — і, завмираючи, спитав, коли ж це станеться, на що вона відказала: "спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літ доживеш, — а мені вже сто сім, як-не-як, — ти ще й після того проживеш сто двадцять п'ять років", — і він сказав: "ага!" — і вбив недужу стару в її гамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив її ремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, — хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, ні звіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, — "бідолашна жінка!" Такі спомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, — навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож, коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, він згадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб люто помститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку під тамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думав про Мануелу Санчес, і ненависть до неї не давала йому заснути, поки всі його війська шукали її на суші, в морі і в небі, шукали в найглухіших куточках країни, навіть у селітровій пустелі, — та й сліду її не знаходили; "де ж ти у дідька поділася? чи ти думаєш, що сховалась од мене, що я тебе з— під землі не дістану і не покажу тобі, хто тут володар?" — питався він, і сомбреро аж підстрибувало в нього на грудях від ударів серця; розлючений, він навіть не озивався до матері, яка все допитувалася: "чого це ти мовчиш іще з того затемнення, як води в рот набрав? куди ти втупився?" — лайнувши подумки свою матусю, він мовчки вставав і йшов собі геть, тягнучи свої сирітські ноги і захлинаючись жовчю, його самолюбство було уражене непозбутньою гіркотою: "я встряв у цю халепу, бо став справжнісіньким йолопом, бо вже не порядкував своєю долею сам, як раніше, бо зайшов у дім хвойди з дозволу її матінки, а не так, як зайшов колись до тихої й прохолодної оселі Франсіски Лінеро в Сантос-Ігуеронес", — це було в ті часи, коли він ще не мав Патрісіо Арагонеса і сам являв народові обличчя влади: він увійшов, не стукаючи, увійшов, бо йому так заманулося, — "годинник саме бив одинадцяту, і я з тераси над патіо почула металічний дзенькіт золотої остроги і зрозуміла, що ці владні кроки по бруківці патіо — його кроки, і уявила його на повен зріст ще до того, як він став у дверях внутрішньої тераси; як завжди об одинадцятій, прокричав птах-бугай в гущавині золотавого журавцю, співала іволга, очманіла від духмяних грон бананів, які висіли під дашком; у сонячних променях того фатального серпневого вівторка виблискувало молоде листя на бананових деревах і сяяли краплі крові на туші молодого оленя, якого мій чоловік Понсіо Даса вполював удосвіта й підвісив униз головою, щоб стекла кров, тут-таки на подвір'ї, поруч із гронами бананів — стиглих, таких соковитих, аж проступали плями; він був більший і похмуріший, ніж могло привидітися уві сні, куртка на ньому змокла від поту, чоботи були в грязюці, і ніякої зброї при собі він не мав, але позад нього, як тінь, стояв, наче вкопаний, індіанець, поклавши руку на рукоять мачете; і я побачила його невблаганні очі, побачила, як він простягнув спроквола свою дівочу руку, зірвав банан із найближчого грона й жадібно з'їв, а потім ще і ще, — мало не давлячись, чвакаючи напханим ротом так, наче то чвакало болото; а сам не спускав з мене очей", — Франсіска Лінеро приковувала його пожадливий погляд, збентежена до глибини душі, адже вона зовсім недавно вийшла заміж, а він прийшов удовольнити з нею свою хіть, і не було такої сили, яка могла б перешкодити йому; "я відчула, як від жаху завмер подих у мого чоловіка, котрий сів поруч зі мною, — ми закам'яніли, побравшись за руки, і наші серця, поєднані, мов на поштових листівках, злякано билися в унісон під липучим поглядом незбагненного старигана, який жер собі й далі банани, жбурляючи лушпайки позад себе у двір, незмигно втупившись у мене, а коли обірвав і з'їв усі плоди з грона, яке висіло коло вбитого оленя, то кивнув своєму босому індіанцеві й сказав Понсіо Даса: "а вийди-но з моїм приятелем, він хоче з тобою погомоніти про одну справу", — і, хоч я вмирала від страху, в мене ще вистачило глузду зрозуміти, що єдиний мій порятунок — це дати йому робити зі мною все, що він захоче, просто на обідньому столі, — я ще й сама допомагала йому знайти моє тіло серед мереживних спідниць; своїми лаписьками він роздер на мені трико і почав мене мацати, а я, задихаючись від його гнилого смороду, тільки й подумала приголомшено: "господи, який сором, я ж сьогодні й не милася, ніколи було через цього оленя!.."; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть, але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший — або ще зовсім безвусий хлоп'як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу; украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гірко плакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль не тільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючи самими кінчиками пальців по голові: "та годі вам, мій генерале, не треба, у вас іще все життя попереду", — а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбив його там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтягли свині, що й тіла не можна було скласти, — "бідолаха, — сказав він, — але що вдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на все життя".