А перекладач: сказати їм це? І Боніно: так, скупники їх обкрадають. Так сказати? А Теофіло: так, так. Лихі перуанці, так сказати? І що скупники збиткуються над ними? А Боніно й Теофіло: так, так, негідники, злодії, лихі перуанці, нехай не дають себе обдурювати, перекладай їм це. Перекладач гарчить, виє, спльовує і Хум гарчить, виє, спльовує, б'є себе в груди, шкіра в нього покрита глибокими зморшками, і перекладач: Ікітос ніколи не приходить, скупник Ескабіно приїжджає, він привозить ножі, мачете, матерію, – а Теофіло Каньяс: ну й ну, брате, вони думають, що Ікітос – це людина, не дійдеш з ними згоди, Боніно, – а перекладач: вони кажуть, міняє на каучук. Боніно Перес підходить до Хума й показує на ніж, що стирчить у того з-за пояса: побачимо, скільки кілограмів каучуку він дав за нього, запитай його про це. Хум виймає ніж, підносить його вгору, сталеве лезо блищить на сонці, Хум зухвало сміється, сміються й уракуси, що стоять позаду, витягають ножі, підносять теж угору, сонце виграє на лезах, а перекладач: ніж Хума коштував двадцять каучукових кульок, інші – десять, п'ятнадцять, – і Теофіло Каньяс: ось що брате, я хотів би повернутися до Ліми. У мене лихоманка, Боніно, а цих несправедливостей і цих людей, які нічого не розуміють, з мене вже досить, краще забути про це. І Боніно Перес, рахуючи на пальцях: чуєш, Теофіло, з рахунками я завжди мав клопіт, здається, виходить щось близько сорока солів за ніж Хума. І перекладач: чи говорити, чи перекладати? – а Теофіло: ні, – а Боніно: скажи їм, що скупник негідник і що той ніж не коштує навіть однієї кульки каучуку, такі ножі на смітник викидають, скажи, що Ікітос не скупник, а місто, до нього треба плисти вниз, по ріці, вниз по Мараньйону, нехай завозять туди каучук, продають його там у сто разів вигідніше, купують собі ножів та всього іншого, скільки захочуть. І перекладач: погано зрозумів, нехай сеньйор скаже повільніше, – а Боніно: він правий, треба, старий, пояснити все спочатку, не панікуй, Теофіло, і, можливо, вони послухають нас…
Хуліо Реатегі повторює: не втрачати голови. Хіба ці типи не пішли звідти? Вони вже ніколи не повернуться, і збунтовані тільки агваруни, а з шапрами торгівля йде нормально, зрештою на все є якийсь засіб. Він має надію, що спокійно завершить свою губернаторську діяльність, лише просить сеньйорів, щоб вони краще про це пам'ятали. І Аревало Бенсас: це не все, доне Хуліо. Хіба ви не знаєте, що трапилося в Уракусі з якимось сержантом, лоцманом і помічником з гарнізону Борха? Не далі як минулого тижня, доне Хуліо, – а він: що трапилось?
– Тішуся, що ми вже в Мангачерії, – озвався Хосе.
– Пісок дряпає, лоскоче мене. Зніму чоботи, – сказав Мавпа.
Водночас з алеєю Санчеса Серро закінчувалися асфальт, білі фасади, солідні брами та електричне світло й починалися мазані стіни, дахи з соломи, бляхи чи картону, курява, мухи, завулки. У віконцях халуп, квадратних, без завіс, горіли лойові свічки і оливові лампи, цілі родини висипали на середину вулиці, щоб подихати свіжим вогким повітрям. Щохвилини брати Леон махали руками, вітаючи знайомих.
– З чого ви такі горді? За що ви так вихваляєте вашу Мангачерію? – спитав Хосефіно. – Тут смердить, а люди живуть, немов худоба. Щонайменше по п'ятнадцять у кожній халупі.
– По двадцять, рахуючи собак і портрети Санчеса Серро, – відповів Мавпа. – Цим і приваблює Мангачерія, – ніяких відмінностей. Люди, собаки, коти – усі однакові, усі мангачі.
– А горді ми тому, що тут народились, – виголосив Хосе. – Вихваляємо її, бо це наша земля. І ти, Хосефіно, мабуть, здихаєш від заздрощів.
– Уся П'юра о цій годині завмирає, – сказав Мавпа. – А тут, чуєш? Життя лише починається.
– Тут ми всі одна родина і кожний вартий стільки, скільки вартий, – мовив Хосе. – У П'юрі цінують лише за те, що маєш, і якщо ти не білий, то повинен бути їхнім прислужником.
– Накласти мені на Мангачерію, – вигукнув Хосефіно. – Коли її зрівняють з землею як Гальїнасеру, нап'юся з радощів.
– Нерви тебе з'їдають, тому й не знаєш, на кому відігратися, – сказав Мавпа. – Але якщо хочеш дзявкати щось про Мангачерію, то тихенько, інакше мангачі випустять тобі кишки.
– Поводимося, як вилупки, – сказав Хосефіно. – Ніби саме зараз час для сварки.
– Помирімося, заспіваймо гімн, – сказав Хосе.
Люди, що сиділи на піску, мовчали, увесь гамір – співи, тости, гітари, оплески – долинав з чечерій, таких самих халуп, як і решта, тільки трохи більших, краще освітлених і з червоними або білими прапорцями, які розвівались над фасадом. У повітрі стояли змішані запахи, і в міру того, як вулиці переходили в безладне накопичення халуп, усе частіше траплялися собаки, кури, свині, які, рохкаючи, качалися по землі, вирячкуваті кози, прив'язані до кілочків, і щораз дзвінкішою ставала повітряна фауна – густі рої мух та оводів, що дзижчали над головою. Непереможні неквапом, простували звивистими стежками мангачських джунглів, оминаючи дідів та бабів, котрі винесли свої мати на свіже повітря, й обходячи халупи, що виринали посеред дороги, немов кити з моря. Небо розіскрилося зірками: великі сяяли чудово, інші були схожі на пломінець сірника.
– "Парубоцькі" вже світять, – озвався Мавпа, вказуючи на три яскраві рівновіддалені цяточки. – А як підморгують! Домітіла Яра казала, що коли вони світять так яскраво, то можна прохати їх про милість. Скористайся з цього, Хосефіно.
– Домітіла Яра! – вигукнув Хосе. – Бідна стара! Я трошки боявся її, але відтоді, як вона померла, з приємністю її згадую. Напевне, вона пробачила нам той гармидер, що його ми вчинили під час похорону.
Хосефіно йшов мовчки; руки запхнув у кишені, підборіддям доторкувався грудей. Брати Леон безперервно бурмотіли хором: "Добрий вечір, доне…", "вітаємо вас, доньє…", а з землі сонні голоси відповідали на їхні привітання, називаючи їх по іменах. Вони затрималися перед однією з халуп, Мавпа штовхнув двері: Літума стояв, повернувшись спиною, одягнений в жовто-зелений костюм, піджак віддувався на стегнах; волосся в нього було вологе, блискуче. Над його головою висіла вирізка з газети, пришпилена до стіни.
– Оце непереможний номер три, братику, – виголосив Мавпа.
Літума повернувся, мов дзига, й швидко перейшов через кімнату, усміхнений, з розпростертими обіймами, а Хосефіно ступив йому назустріч. Вони міцно обнялися, довго плескали один одного по плечах, – давненько ми не бачилися, брате, давненько, Літумо, що за приємність знову тебе зустріти, – і терлися один об одного, як два пси.
– Але ти й елегантний, братику, – сказав Мавпа.
Літума вивільнився, щоб непереможні могли побачити у всій красі його строкате вбрання: білу сорочку з твердим комірцем, рожеву краватку в сірий горошок, зелені шкарпетки і гостроносі, блискучі, немов два дзеркальця, чобітки.
– Вам подобається? Одяг я вирішив оновити з нагоди прибуття до рідних країв. Купив це три дні тому у Лімі. Краватку й чобітки також.
– Справжній принц, – сказав Хосе. – Фантастично, братику.
– Лише зовні, не більше, – уточнив Літума, делікатно обтріпуючи лацкани піджака. – Те, що всередині, вже починає пожирати міль. Але на дещо я все-таки ще здатний. Зараз, коли я став холостяком, черга за мною.
– Ледь упізнав тебе, – урвав його Хосефіно. – Стільки часу не бачив тебе, старий, у цивільному.
– Краще скажи, що стільки часу взагалі мене не бачив, – мовив Літума, споважнівши, але відразу ж посміхнувся.
– Ми також забули, як ти виглядаєш у цивільному, брате, – сказав Хосе.
– У ньому тобі краще, аніж у формі поліцейського, – докинув Мавпа. – Зараз знову маєш вигляд непереможного.
– Чого ми чекаємо? – спитав Хосе. – Заспіваймо гімн.
– Сеньйори, ви мої брати, – засміявся Літума. – Хто вас навчив стрибати зі Старого мосту в річку?
– А також пити й вештатися по повіях, – додав Хосе. – Ти нас зіпсував, братику!
Літума обіймав обох братів Леон, поплескував їх сердечно по плечах. Хосефіно потирав руки, та хоча його обличчя було усміхнене, у непорушному погляді блищав причаєний неспокій, а постава – відхилені назад плечі, випнуті груди, трохи зігнуті ноги – виказувала водночас напруження, неспокій, увагу.
– Треба скуштувати отого "Соль де Іка", – сказав Мавпа. – Ти пообіцяв нам, тож виконуй обіцянку.
Всілися на матах, під гасовою лампою, яка звисала зі стелі і, гойдаючись, кидала на глиняні стіни нерівні відсвіти, видобуваючи з мороку шпарки, написи і розвалену нішу, де біля ніг гіпсової мадонни з немовлям у руках стояв порожній свічник. Хосе запалив свічку в ніші, і в її світлі на вирізці з газети вималювалася пожовкла постать генерала зі шпагою й багатьма відзнаками.4 Літума підтягнув до мат валізку. Відчинив її, вийняв пляшки, відкоркував зубами, а Мавпа допоміг йому наповнити по вінця чотири склянки.
– Аж не віриться, що я знову з вами, Хосефіно, – мовив Літума. – Сумував за вами. І за рідним краєм також. Будьмо!
Дзеленькнули склянки, друзі випили разом, до дна.
– Не вино, а чистий вогонь, – гаркнув Мавпа з очима, повними сліз. – Ти переконаний, брате, що тут не сорок градусів?
– Та що ти, воно слабеньке, – сказав Літума. – Піско – це для недолугих з Ліми, жінок та дітей, інша річ – горілка з тростини. Ти вже забув, що ми пили її, як воду?
– Мавпа завжди мав слабку голову, – сказав Хосефіно. – Дві склянки, і готовий.
– Я швидко впиваюся, але витримати можу довго, як ніхто, – зауважив Мавпа. – Можу пити безупинно декілька днів.
– Ти завжди валився перший, брате, – нагадав йому Хосе. – Пам'ятаєш, Літумо, як ми тягли його до річки і відмочували у воді?
– А іноді просто били по пиці, – докинув Мавпа. – Напевне, тому в мене й борода не росте від того вашого биття.
– Здіймаю тост, – сказав Літума.
– Дозволь мені спершу наповнити склянки, братику.
Мавпа взяв пляшку, почав розливати, а обличчя Літуми посмутнішало, очі звузилися, стали, як дві щілини, погляд немовби провалився кудись.
– Ну, давай свій тост, непереможний, – сказав Хосефіно.
– За Боніфацію, – виголосив Літума. – І поволі підніс склянку.
III
– Не вдавай з себе дитину, – мовила ігуменя. – Цілу ніч ти мала на те, щоб виплакатися.
Боніфація схопила краєчок її сутани й поцілувала його.
– Скажи, що мати Анхеліка не прийде.