Врятувати вбивцю

Петро Немировський

Сторінка 4 з 9
Але в повсякденній практиці обласної лікарні таке трапляється. Що таке аналіз крові?! Часто якщо раптом виникає потреба робити переливання, у відділенні навіть немає під рукою крові потрібної групи.
Не винен Іван. Він має заспокоїтися, пережити те, що трапилося, і працювати далі. "Звичайно, шкода. Звичайно, трагедія. Рідний брат! Ох, даремно ти взявся за цю операцію, краще б її робив хтось інший. Тримайся, Іване…"
Але Іван не тримався. Він більше ніколи так і не став до операційного столу, не взяв до рук скальпеля. Не зміг. Його мучив страх знову зробити помилку. Він залишив хірургію, жив, перебиваючись випадковими заробітками. І з дружиною брата не зійшовся, вона потім вийшла заміж за іншого.
Він виграв у лотерею грінкарту, зібрав речі і поїхав до Штатів. Поїхав назавжди.
Думка про вбивство! Ось що його терзає! Іван переконав себе у тому, що навмисно не поправив той нещасний затискач. Так, хай йому привиділося обличчя дружини брата, що сиділа під час операції в залі очікування. Хай він навіть згадав у цю мить, що вони вже мали з нею інтимні стосунки. Хай заздрив братові і навіть бажав йому смерті. Хай! Але насправді вини за ним немає. Є тільки затьмарення розуму – піднявся рій темних думок, які потягли за собою весь душевний мул. І порушилося відчуття реальності: Іван прийняв свої потаємні темні думки і бажання за реальність.
Як я міг звинувачувати Івана?! Хіба в нього нечуйне серце? Навпаки: серце в нього надто вразливе, надто м'яке для хірурга.
Та й хто я такий, щоб судити його? Чи здатний я осягнути всю глибину його страждання? Чи знаю я, якими муками він мучився під час тієї операції? І чим насправді він займався з того часу – лише карав себе! Падаючи зі сходів і ескалаторів, розбиваючись на будівництві і в автомобільних аваріях, б'ючи себе молотком по пальцях, ріжучи своє обличчя під час гоління, – хіба Іван не мстив собі таким чином? Хіба не був він стосовно себе жорстоким суддею і катом?

Глава 4
Наші сесії тепер мали зовсім інший характер. Ми облишили всю цю маячню з коліном і змовами. Щось трапилося, в душі Івана зрушилися якісь глибокі пласти. Мова його стала жвавішою. Він багато розповідав мені про свою колишню роботу у хірургії, про свою юність. У такі хвилини крізь сіру подобу здичавілої людини було видно іншого Івана. Я тьмяно вирізняв у ньому колись рішучого, уважного, мабуть, занадто прискіпливого хірурга. Навіть його пальці пожвавилися.
"Ось так, – думав я, – людина зняла з душі гріх того, у чoму не винна, відкрилася".
Часом у наших бесідах Іван намагався нагромаджувати незліченну кількість усяких анатомічних деталей, назв хірургічних інструментів і т.і. Я ж намагався донести до його свідомості очевидне і найголовніше: він не винен у смерті брата, затискач зірвався випадково. Така реальність. Усе інше – самонавіювання, можливо, таємні бажання, які він сприйняв за реальність.
– Вам довелося пережити величезний больовий шок. У вас занадто чуйне серце, – запевняв його я, чекаючи, коли нарешті Іван почне мені вірити.
Він кивав головою, нібито погоджуючись, підтакував.
ХХХ
Одного разу на моє прохання він приніс свої фотографії.
– Це ви біля будинку зі своїм братом? Це ж треба, які ви схожі! А тут де ви? У лабораторії медінституту? Щурів і жаб там різали? – перебирав я світлини. – А це ви, як я розумію, в лісі на пікніку. Хто ця чудова жінка у ваших обіймах? Зізнавайтеся.
Він мовчав. Відірвавшись від фотографій, я глянув на Івана. І обімлів. У його очах були сльози. Його нижня щелепа судомно тремтіла, рот був відкритий, ніби він хотів і не міг видихнути.
І раптом сталося те, чого я найменше чекав. Обличчя Івана спотворилося в муці. Він схопився за голову й почав смикати на собі волосся так, ніби хотів його вирвати:
– Мерзотник! Мерзотник! Мерзотник! – з болем вигукував він. – А–а!..
У вікні начебто спалахнуло яскраве світло, освітивши для мене реальність. Невдала операція не була трагічною випадковістю, ні! Іван зробив усе, щоб той злощасний затискач зіскочив. Він убив, убив брата заради жінки, з якою був у змові!
– Не треба, не треба… – підійшовши до Івана, я з усієї сили стиснув його напружені тремтячі руки, притиснув іх до своїх грудей. – Не треба… Перестань…
ХХХ
– Отже, Іван зумисно вбив свого брата. Щоправда, я в цьому не сумнівалася, коли дізналася, що саме він його оперував. А якщо тут ще й замішана жінка… – сказала Сандра, коли я розповів їй про свою останню сесію з Іваном. – Але я гарантую: він ні за що не зізнається в убивстві. Здається, я добре розумію, що це за людина. Він не зізнається ні тобі, Германе, ні взагалі нікому у світі.
У відповідь я розвів руками: мовляв, не сперечаюся, поживемо – побачимо.
– Що ж ти тепер збираєшся робити? Як думаєш його лікувати?
– Хочу переконати його піти до церкви. Мені здається, що психотерапія тут уже безсила.
– А Іван віруючий?
– Ні.
Сандра задумливо погладила пальцем підборіддя:
– Церква, молитва… Віра іноді допомагає більше, ніж будь-які ліки. Мені потрібно про це подумати. Час у нас є, ситуація поки що не критична.

Глава 5
Того дня дощило, було холодно і вітряно. Ми з Іваном вийшли з метро і крокували вулицею, переступаючи через калюжі. Іван ішов, тримаючи руки в кишенях пальта в клітинку. Він зізнався, що напередодні ввечері випив дві чарки горілки (часом не пів пляшки?), але якби там не було, до ранку він встиг протверезитися.
Проминувши продуктову крамничку і банк, ми опинилися біля невисокої будівлі під куполом з хрестом. З дверей церкви виходили чоловіки і жінки різного віку, дехто з дітьми. Вони відкривали парасольки, хрестилися обличчям до храму і йшли. Судячи з усього, літургія щойно закінчилася.
– Ну, з Богом, – сказав я, перехрестившись, відчинив двері церкви і пропустив Івана вперед.
Знизавши плечами, він увійшов дocepeдини. Там зняв шапку і розстебнув пальто.
Останнім часом він занедбав себе, не розчісувався й не голився.
– Зараз я все розвідаю, почекай на мене тут, – сказав я і пішов шукати священника.
За віросповіданням я – православний, хрестився у Києві, ще коли вчився в університеті. Похрестившись, спершу я дуже захоплювався всім, що малo відношення до православ'я: читав священну літературу, ходив із приятелем на церковні служби. Але та
наша релігійність, як я тепер розумію, мала якийсь викривлений, неповноцінний
характер. Так, були бажання, поривання. Багато мудрування, балаканини, очікування
незрозумілих див. Не було головного: розуміння, що віра – це постійний подвиг
смиренності перед Волею Бога. Тому незабаром настало охолодження. Нагрудний хрестик я, як і раніше, ношу, але релігійною людиною не став і до церкви ходжу рідко.
Однак зараз мова не про мене. Іван також не був релігійною людиною. Він сповідував, за його ж висловом, "тверду віру в закони природи". Але з моєю пропозицією піти до церкви на молебень, як не дивно, погодився відразу.
Після тієї сцени в моєму кабінеті у нього ніби зламався внутрішній стрижень. Уся громіздка життєва конструкція Івана – бридкої істоти, на яку він перетворився за останні десять років, – завалилася. Уся маячня про змову і хвороби, яка так довго його рятувала, зникла, але нічого на заміну не з'явилося. Він зовсім розгубився, не знав, як жити далі. Більше не просив листів для адвокатів, перестав цікавитися справами щодо своїх безконечних позовів у судах. Він ніби повністю довірив свою долю мені.
Я ж був переконаний: єдине, що Іванові зараз потрібно, – це ПОКАЯННЯ. Покаяння перед Богом, у якого, так чи інакше, вірить кожен. І нехай цей наш спільний молебень буде його першим кроком до світла. Інакше він опуститься у ще більший відчай, продовжуючи калічити і руйнувати себе.
Я не сказав Іванові прямо про це, але вгадував правильно: він знає, що я проник у його таємницю. Між нами ніби виникла таємна змова. Тільки я і він (а, ще та красуня у Чернігові) знали страшну правду про смерть його брата.
Я не повідомив Сандру про цей наш "релігійний похід". Я вирішив діяти самостійно, покладаючись на свою професійну інтуїцію.
Отже, я вмовив Івана піти разом зі мною до православної церкви. Я завчасно телефоном дізнався, що в неділю після літургії там буде загальна панахида, тобто священник відслужить молебень за кількома померлими.
Брата Івана не хрестили, тому поминати його відповідно до правил не можна було. Якщо не подаєш поминальну записку, то жодних грошей священникові платити не потрібно. Якщо подаєш – бажано заплатити доларів десять-двадцять. Усе це мені пояснив якийсь чоловік, що стояв біля церковної крамнички, де продавали свічки.
Тим часом Іван, як старанний школяр, сидів біля стіни на стільці, поклавши на коліна руки з розбитими пальцями. Його лоб закривали нерозчесані патли. Коли наші очі зустрілися, він раптом почав якось по-дурному усміхатися. Але мені здалося, що його обличчя просвітліло зсередини. В нього з'явилося щось від того Івана, якого я бачив на світлинах часів його молодості.
Так, як мало ми говорили про його життя! Адже упадав він колись у юності за дівчатами, мріяв про кар'єру лікаря. Можливо, любив слухати солов'їв, кажуть, у лісах на Чернігівщині солов'ї співають так, що, почувши раз, не забудеш ніколи. Ми з ним повинні поворушити ще багато, багато що, аби він припав до своїх чистих джерел. Хай людина спіткнулася, хай навіть переступила межу. Але він не повинен вічно почуватися вигнанцем! Він має право на прощення. Хай не від людей, але від Бога.
Останні мої сумніви щодо того, чи я прийняв вірне рішення щодо молебню, зникли.
…У правому притворі храму на панахиду вже збиралися парафіяни. Худорлявий, середнього зросту бородатий священник, з кадилом у руці, про щось розмовляв із жінкою біля Розп'яття. Я дав священникові поминальну записку з іменами моїх померлих бабусь, запитав про оплату.
– Добре, дякую. А гроші заплатите після панахиди, – сказав священник.
Я купив кілька свічок, одну дав Іванові:
– Незабаром почнеться панахида. Наша справа – просто стояти. Якщо хочеш – подумки поминай свого брата. Постав свічку за упокій його душі. Власне, це все. А потім, у клініці на сесії, поговоримо про цей день.
1 2 3 4 5 6 7