Записки нью-йоркського психотерапевта
Повість
Переклад Оксана Фірак
Зміст
У кожного свої проблеми
Іван та його кат
Психіатрія і тиранія
Епілог
У кожного свої проблеми
Глава 1
Наближався час ланчу, коли секретарка нарешті постукала по скляній перегородці, що відділяла реєстратуру від зали очікування, і жестом покликала Германа. Сказала, що Річард Грубер чекає на нього в своєму кабінеті.
– Містере Генрі, заходьте! – завідувач клініки або, як його називали колеги, "Психіатр номер один", піднявся в кріслі. Він вимовив ім'я Германа неправильно, можливо, через його співзвучність із американським іменем. – Радий познайомитися. Вибачте, що змусив вас чекати.
– Я також радий з вами познайомитися, – сказав Герман, простягаючи руку.
– Отже, вас направили до нас в інтернатуру, – Річард Грубер знову сів у крісло й уважно подивився на нового практиканта.
Перед ним стояв худорлявий чорноволосий акуратно вдягений чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми. Усі ґудзики білої сорочки застібнуті, вузька чорна краватка звисає чітко вертикально, поли піджака сходяться докупи. Штани попрасовані, туфлі начищенідо блиску. Словом, причепитися нема до чого.
Дивіться також
- Петро Немировський — Душа птицы
- Петро Немировський — Фавор, или бабушкин внук
- Петро Немировський — Мария Пустынная, или история одного льва
- Ще 22 твори →
Сам він мав цілком представницький вигляд, у його зовнішності, як кажуть, "відчувалася порода". У нього було розумне, приємне обличчя англо-саксонського типу. Він тримався з гідністю, яка відповідала посаді, говорив не поспішаючи, використовуючи прості й точні слова.
– Де ви навчаєтеся зараз? – запитав він Германа, легенько постукуючи пальцями по столу.
– У Нью-Йоркському Інституті гуманітарних наук.
– Що ж, непогано. Думаю, ви вже маєте певний досвід лікування, вже працювали з хворими?
– Так, я два роки проходив практику в амбулаторних клініках у Гарлемі та Бронксі.
– І скільки ж вам залишилося вчитися?
– Це мій останній рік навчання в інституті і моя остання практика.
– Отже, ви за п'ять хвилин лікар, – пожартував завідувач, глянувши на годинника, що висів над головою Германа. – Звідки ви родом, якщо це не таємниця?
– З України, з Києва.
– О, Київ! Я чув про це місто. Але, на жаль, ніколи там не був. А в Україні ви також працювали в психіатрії?
– Ні, там я вивчав філософію.
– Зізнаюся, я не знавець філософії. Правда, колись, у юності, намагався читати Шопенгра–а… – він клацнув пальцями, намагаючись згадати ім'я німецького філософа. –Ну нарешті! Ми зачекалися на вас! – вигукнув він, коли двері відчинилися. – Генрі, дозвольте познайомити вас із місіс Сандрою Вілсон. Вона буде вашим супервайзером упродовж року.
Герман встав і, зробивши крок назустріч, подав руку невисокій жінці у білому лікарському халаті, що ввійшла до кабінету. З вигляду їй було до п'ятдесяти років.
– Сандра – психотерапевт із багаторічним стажем. Не сумніваюся, що ви з нею спрацюєтеся і запозичете в неї цінний досвід, – сказав завідувач.
– Звичайно, спрацюємося, – всміхнулася жінка. – Так, Гаррі?
– Так, – відповів Герман, вже трохи роздратований тим, що за останні п'ятнадцять хвилин його ім'я жодного разу не вимовили правильно.
– Чекаю на вас завтра в моєму кабінеті о дев'ятій, ні, краще о десятій ранку. О'кей?
– Бажаю успіху! Якщо виникнуть якісь питання, скарги, мій кабінет для вас завжди відчинений, – сказав Річард Грубер і, не перестаючи усміхатися, вказав Германові на двері: мовляв, усі питання вирішено, і робити містерові студенту в кабінеті завідувача вже нема чого. Тим більше, що до ланчу залишалося рівно п'ять хвилин.
ХХХ
Якби я був професійним письменником, то, мабуть, так би почав описувати події, що відіграли воїстину фатальну роль у моєму житті. Але за освітою я – філософ, колись закінчив факультет філософії у Київському університеті. Вступив до аспірантури. Однак, розчарувавшисьу філософії, не закінчив дисертацію і покинув аспірантуру. Я не знав, що робити далі. З одруженням у мене також якось не складалося. І раптом виграв у лотерею грінкарту! Майже не роздумуючи, зібрав речі і полетів у Штати.
Опинившись у Нью-Йорку, деякий час вирішував, яку спеціальність обрати. У результаті обрав психотерапію.
Ось, власне, коротка передісторія моєї появи в кабінеті Річарда Грубера – завідувача амбулаторною психіатричною клінікою лікарні в Брукліні.
Глава 2
Потім мені почали призначати пацієнтів з різними психіатричними діагнозами. До речі, всі діагнози були поставлені відповідно до "Керівництва з психіатричної діагностики". Саме цим посібником користуються всі американські психіатри і психотерапевти. У цій товстій і, треба сказати, дуже дорогій книзі описані практично всі відомі на сьогоднішній день психічні розлади.
Наполегливо не рекомендую звичайному читачеві навіть заглядати до цього посібника! Людина психічно здорова, але боязка, з "багатою уявою", розгорнувши цю книгу, вжахнулася б, знайшовши в себе риси сексуального маніяка, що захворів унаслідок посттравматичного порушення, та й ще з якимось страшним відхиленням у деперсоналізування частин тіла. А за більшої наполегливості можна довести справу "до переможного кінця" й опинитися на прийомі в психіатра.
"Синдром студента першого курсу" легко виліковується. Хороший психіатр, якому б довелося мати справу з таким "хворим", порадив би йому заспокоїтися, певний час не читати жодних книг із психіатрії, а натомість піти у фітнес-клуб чи бар, випити пива. І ви цілком здорові!
Моє мимовільне відхилення від теми заводить мене ще далі, і я згадую своїх веселих однокурсників, майбутніх психотерапевтів. Дехто з них, особливо дівчата, й справді брали дуже близько до серця все написане в цій товстезній книзі, "приміряли" до себе ті чи інші діагнози і все ж таки зрештою знаходили в себе якусь психічну хворобу, якщо не в хронічній стадії, то дуже небезпечні її симптоми. Вони набридали викладачам питаннями, чи не варто їм негайно звертатися за допомогою до лікарів?
Однак серед студентів були й такі, яким не потрібні були жодні поради. Якраз навпаки – вони самі могли порадити лікареві, в якому барі можна добре відпочити, де в асортименті завжди є свіжий холодний ель, а де – смачні суші і сашимі.
Пам'ятаю, на одному семінарі в альма-матер я в парі з Веронікою відпрацьовував тему "Діагностика під час першого візиту пацієнта". Ми грали ролі: я – лікаря, вона – пацієнтки. Як і належить психотерапевтові, я проникливим голосом спитав Вероніку, які проблеми в своєму житті вона вважає найскладнішими.
Мулатка Вероніка ніколи не вдягала бюстгальтер на ці вечірні семінари. У неї були чудові налиті груди, на смаглявій шиї блистів тонкий золотий ланцюжок. Після занять, які закінчувалися о дев'ятій, вона завжди кудись поспішала, не думаю, що до бібліотеки. Облизнувши густо нафарбовані губи, Вероніка простогнала: "Ви питаєте, які в мене проблеми? О, лікарю, ви не уявляєте, як я хочу трахатися..."
Іван та його кат
Глава 1
Одним із перших мені призначили пацієнта на ім'я Іван. Упродовж року мені довелося працювати з багатьма хворими, але Іван запам'ятався найбільше.
Ось що було написано в його медичній карті: "Іван Н. – українець, п'ятдесят три роки. Родом із Чернігова. У минулому – хірург. Зараз працює на будівництві. Неодружений, дітей немає. Після отриманих чисельних травм страждає від болю вплечових і колінних суглобах. У кількох судах Нью-Йорку має відкриті судові позови, в яких звинувачує фірми й організації у завданні шкоди його здоров'ю. Два роки тому тиждень перебував у психіатричній лікарні".
Він був худорлявий, на зріст трохи вищий за середній. Що ще? Як змалювати його? Івана – не казкового красеня-супермена, а такого собі п'яничку, завсідника вуличного балагану? Обличчя невиразне й тьмяне: рот, ніс і вуха. Навіть нема бородавки, ні шраму для різноманітності. Нудьга.
Спочатку Іван і справді здавався мені найнуднішим персонажeм. Я смертельно нудьгував на всіх наших 45-хвилинних психотерапевтичних сесіях. Головним тоді було для мене не заснути і не впасти з крісла. Тому я приділяв велику увагу своїй позі: навалювався усім тілом на правий підлокітник крісла і простягував ноги вперед. А коли відчував, що під бурмотіння Івана починаю засинати, спохоплювався і змінював позу – переміщав тіло на лівий підлокітник.
Слухаючи Івана всі 45-ть хвилин, я методично кивав головою, дивлячись то на його невиразне обличчя, то на круглий настінний годинник над його головою. Він нагадував мені біоробота: приходив на сесії з німецькою пунктуальністю й з такою ж пунктуальністю рівно через сорок п'ять хвилин вставав, вдягав свій старенький піджак і, обдарувавши мене на прощання механічним рукостисканням, ішов. Він пив, тому часто його очі були тьмяними.
Іван страждав від депресії та ще мав психосоматичне порушення. Підкажу, що слід розуміти під "психосоматичним порушенням": наявність у людини фізичного болю з невідомої причини або через недоведеність існування цього болю, як такого. Іншими словами, людина скаржиться, скажімо, на біль у стегні. Лікарі проводять дослідження, роблять рентгени, але причину встановити не можуть.