Пантелеймон Куліш — Чорна рада (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

І

Навесні 1663 року двоє вершників наближалися до Києва з боку Білгородського шляху. "Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по своїй бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий козарлюга". Видно було, що їдуть вони здалека.

Не доїжджаючи двічі три версти до Києва, подорожні звернули в гай, на доріжку, що вела до Череваневого хутора, Хмарища. "А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилося за десятилітню війну з ляхами".

Було вже надвечір. Скрізь тихо та гарно, "все кругом неначе усміхалось". Але вершники були якісь невеселі.

Ось вони вже й біля хутора. Хмарище було оточене гаями, як хмарами, нагадувало невелику фортецю — з баштою, дубовими воротами, добрим пилом навкруги.

Гості стали грюкати у ворота шаблями. І невдовзі пролунало незадоволене бурмотання старого ключника Василя Невольника — бродять, мовляв, тут усякі. Але коли сторож почув голос старшого з подорожніх, то радо скрикнув, що це ж паволоцький Шрам, швидко розчинив ворота і кинувся цілувати полковника. Глянувши на молодого козака, Василь здогадався, що син Шрама Петро, і сказав: "Орел, а не козак!" Потім додав, що коли таких козаків припливло хоча б дві чайки до Кермана, то він би не був так довго в неволі, якої не забуде тепер, мабуть, довіку.

"Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов заряз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, та й те на йому було мов позичене".

Старий Шрам запитав у служника, де ж пан, певно, на пастці, людей зовсім відцурався? Василь підтвердив, що Черевань мало куди тепер з пасіки й виходить, але життя без людей собі не уявляє. На хуторі часто бувають гості, й тепер не без них. І повів полковника з сином до пана.

Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?

Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів... над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко—руською вірою".

На той часу Польщі було повне безладдя, і кожен більш—менш значний чин робив із простим народом, "що йому в божевільну голову прийде". Міщани та хлібороби нічого не могли вдіяти без зброї. Жовніри (солдати) відбирали в людей незаконно їжу та напої, безчестили козацьких жінок і дівчат, запрягали людей у плуг серед зими й примушували на сміх орати лід.

Католицькі пани з нашими перевертнями уклали унію, наставили своїх уніатських попів у церквах.

Нікому на це було жалітися, бо й самого короля тримали в руках сенатори, великі пани та єпископи. Козацька старшина тягнула руку за коронного гетьмана, старост і державників, а між собою ділилася козацькою платою. Багато реєстрових козаків працювали на старшину. Тому жалітися можна було тільки козакам запорізьким, які "старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали".

От і виходили з мечем та огнем проти ворогів рідного краю гетьмани козацькі — Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця. Та "ляхи з недоляшками" швидко гасили те полум'я повстань і "знов по—своєму обертали Україну".

Не змогли нічого вдіяти поляки лише тоді, коли піднявся батько Богдан Хмельницький на боротьбу з ними. Шляхта перегородила всі степові дороги на Запоріжжя заставами, але "кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей... і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького". І отоді—то вже "розлилась козацька слава по всій Україні..."

Попович Паволоцький Шрам за десять років від Остряниці до Хмельницького сидів "зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранну туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартувався у воєнному ділі так, що як піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. І ніхто краще його не ставав до бою... У тих—то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище".

Минули, мов короткі свята, десять років Хмельниччини. "Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленськом; оставсь тільки Петро". Після того ще не раз дзвенів старий Шрам шаблею, але згодом відчув, що сили його покинули, "зложив з себе полковництво, постригсь у попи да почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву".

Але знову почалися в Україні негаразди. "Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров ллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманування; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить,— одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недуга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: "Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережіться, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!"

Коли ж помер паволоцький полковник, якого обрали після Шрама, зійшлася рада, щоб обрати нового.

Шрам вийшов у попівській рясі серед ради й сказав, що наступає страшна година. "Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля".

Усі дуже зраділи й знову обрали панотця Шрама полковником. Гетьман Тетеря мусив змиритися з таким дивом і прислати Шрамові універсал на полковництво, бо "рада була старша од гетьмана".

Полковник думав-думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести. А подумавши, пустив поголоску, що нездужає, і передав осаулові Гулаку свій пірнач. Сам же виїхав ніби кудись на хутір для відпочинку.

II

Коли Шрам увійшов у пасіку, то почув звуки бандури. Потім побачив під липою Череваня і Божого Чоловіка. "Звався Божим Чоловіком сліпий старець—кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Інде ж до того знав він лікувати усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє—то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий".

Кобзар заспівав смутну думу про Хмельницького. Не один козак гірко плакав від цієї думи, а Черевань "тільки похитувавсь, гладючи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача".

Шрам спостерігав за ними з—за дерева. Його смішливий приятель не змінився, тільки лисина стала більше вилискуватись. У Божого Чоловіка борода до пояса "іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь світом. Співаючи пісня, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить".

Нарешті Шрам вийшов зі своєї схованки. Черевань від радості схопився, обняв і поцілував гостя, як рідного брата. Зрадів і Божий Чоловік, зачувши знайомий голос. Черевань запитав товариша, яким це чином він до нього потрапив. Шрам сказав, що їде на прощу до Києва, і спитав у свою чергу в діда, звідки і куди його дорога. Той відповів, що в нього один шлях у світі — викупляти невольників.

Василь Невольник і собі втрутився в розмову, став дякувати Божому Чоловікові: "Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацьку мову!" Далі з розповіді Невольника з'ясувалося, що звали його і в монастир, і в козаки, але він вирішив піти служити тому, хто дав гроші на його викуп — Череваневі.

Господар запросив усіх до столу випити за здоров'я гостей. Шрам почав розпитувати Божого Чоловіка, чи знає він, що діється за Дніпром. Дід зітхнув і сказав: таке діється, що й говорити страшно. Немає ніякого ладу між козаками. Старшини багато, а ніхто нікого не слухає. Тоді полковник запитав про Сомка. Кобзар відповів, що Сомко хоч і розумом, і славою узяв над усіма, але йому не дають гетьманувати, бо він не хоче кланятися московським боярам. Запорожці ж своїм гетьманом звуть Брюховецького. Шрам здивований. Він знав Івана Брюховецького як Іванця, котрого за щиру службу любив Хмельницький і радив своєму синові Юркові його слухати. Хмельниченко так і робив. Сомко доводився Юрієві дядьком, і йому не подобалося, що хтось орудує племінником. Одного разу старшина радилася, а Іванець і собі пристав до гурту, щось сказав. Сомко спалахнув і сказав Юрасю, що не личить старому псу мішатися в їхню компанію. Уночі Сомко піймав Іванця біля свого ліжка з ножем. Військова рада присудила відрубати тому голову, але Сомко придумав гіршу кару: звелів посадити Іванця верхи на свиню й провезти по всьому Гадячу.

Після того сорому Іванець став збирати гроші, годити кожному. Випросив у Юрася чин хорунжого, а коли той пішов у ченці, Іванець, маючи ключі від гетьманської скарбниці, підчистив усе срібло та й махнув на Запорожжя. Атам яксипнув грошима, то запорожці за ним роєм: "Іван Мар-тинович, Іван Мартинович!" І з усіма він обнімається, братається та горілкою поїть.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори Пантелеймона Куліша скорочено: