Кожна людина має у своїй душі власний та неповторний храм. І, можливо, зовсім несправедливо буде так просто казати, що душа — це купа цегли. Тому, що саме існування душі — чогось неземного — це вже щось святе. Господь вдихнув у людей життя, а разом із ним і почуття, переживання, думки, які заклали фундамент для великого, напрочуд гарного та вічного храму. Це справжнє підтвердження того, що душа — це храм.
Моя душа заслуговує на таке почесне звання. Бо купа цегли не в змозі написати таке:
Моя душа
Ще зовсім юна.
Минуть віки,
І всі забудуть
Ті храми гарні,
Які були,
Які ще будуть,
Чисті, святі.
Хтось сказав, що душу людини можна побачити крізь її очі. У них давно все написано і у них нічого не приховати. Дивно, але це справді так. Очі не вміють брехати. І якщо моя душа не була б храмом, то від неї не лунали б такі рядки:
Душа людини
Хіба не храм?
Вона красива
Навіть там,
Де поряд з нами
Брехня смердить, Яка не буде довго жить! Я вважаю, що наші душі нікуди не зникають, а живуть у храмах минулого життя та намагаються бути потрібними одна одній тому, що самотність вже знищує їх зсередини. І останні мої думки з цього приводу:
Є два віконця
до душі.
У них ти бачиш
Все навкруг.
У двері стукайся
свої,
І храм твій буде
із білих смуг.
Моя душа — це храм!