Прокиньтесь, люди!
Опам'ятайтесь, люди! Земля жива кричить од болю!
Рятуйте Землю.
Планету. Зону. Землі не буде,
і нас не буде!
Сьогодні ці тривожні рядки звучать для кожного з нас як сполох, як заклик, як наказ і нинішнім поколінням, і майбутнім, і всьому людству. Поняття Земля для всіх нас нерозривно пов'язане з її природою. Туманний ранок і осінній день, гречане поле і літній степ, солов'їний гай і вишневий садок, озера і океани, пустелі і джунглі — усе це зливається в єдиний образ Землі — наш спільний дім.
Ми багато і часто говоримо про красу довкілля. Нас справді вражають своєю безмежністю й величчю неозорі простори Землі, гори, що ніби вросли у блакить неба, казкові ліси. Все це сприймається нами як належне: як повітря, як сонце. Ми навіть не припускаємо думки, що раптом все це може зникнути, стати отруєним для всього живого... Якась страшна помилка, недогляд — і все зникне! Але мова йде не тільки про грізні катастрофи на зразок Чорнобиля, а й про варварське ставлення нас самих до багатства землі. Людина на земній кулі вже знищила 270 видів диких тварин. Серйозно постраждав і рослинний світ. Шматують тіло Землі і міжусобиці, братовбивчі війни, терористичні акти.
"За горами гори хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі", — як актуально, на жаль, звучать сьогодні рядки Т. Г. Шевченка з поеми "Кавказ". Югославія, США, Чечня... Скільки горя! А в ім'я чого? 26 квітня 1986 року сумом і гіркотою пролунали страшні дзвони Чорнобиля, страшне лихо XX століття. А винні ми самі. Бо це наша безвідповідальність, кар'єризм, варварське ставлення до себе і своїх обов'язків, до Землі і її природи. Не менше зла несуть і браконьєри, люди легкої наживи, наше безкультур'я. Що ми залишаємо після себе, побувавши на відпочинку. І, на мою думку, для того, щоб запобігти іншим трагедіям, треба, перш за все, любити свою Землю — всю планету.
То пам'ятаймо ж, що Земля — це неоціненний дар, наш спільний дім, і берегти її — наш священний обов'язок, бо
Землі не буде, і нас не буде!