Дохристиянські вірування українського народу
Той, хто не знає свого минулого, не
вартий і свого майбутнього.
Максим Рильський
Вірування наших предків можна умовно поділити на кілька періодів, які залежали у певній мірі від політичної та соціальної ситуації у державі. Кожен з них має свої особливості, хоча грані між ними іноді чітко не простежуються. Дохристиянський період характеризується пануванням серед нашого народу язичницьких (поганських) вірувань.
Кожен народ мав свого бога, одні з них у різних формах обожнювали природу та її явища, а серед інших панував культ предків.
Відтак природа сприймалась нашими попередниками як живий і вищий організм зі своїми логічними законами. Людина виступала лише невеличкою його часткою, і все створене Богом-Природою було священним й одухотвореним. Отже, поклонятися Природі та її явищам означало вірувати в безсмертний Дух. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини. У той час її віра й життя були нерозривно пов'язані сотнями ниток. В її основі лежали три елементи: аніматизм, себто оживлення, анімізм, тобто одухотворення, і антропоморфізм — своєрідне олюднення.
Знайдено багато скульптурних зображень Великої Матері всього сущого, що вважали богинею родючості. Трипільські хлібороби мали релігійні обряди, які виконувались під час зимово-весняних свят. З цими обрядами пов'язані глиняні чоловічі фігурки. Ідеї збереження сім'ї та продовження роду підпорядковувався обряд культових поховань людей у житлах, як правило, під долівкою. З культом родючості пов'язані релігійно-магічні поховання в межах житла черепів різних свійських тварин.
Слов'яни мали священні гаї і поклонялися старим ясенам, дубам, липам, ліщині та іншим деревам. Під деревами наші предки здійснювали різні жертвоприношення. У священних гаях стояли поганські ідоли.
У праслов'ян панувало багатобожжя, яке однак не заперечувало існування головного божества. Нерідко ним визнавали бога Перуна. Але багато народів визнавали ще й існування найвищого Бога, творця, Прабога, Бога богів, Бога Вседержителя. Як вірили наші предки, Бог, що є творцем, випромінює свій життєвий дух на всі явища. Від нього походило світло, якому також поклонялися предки. Перун теж мав світлоносне начало. Адже у багатьох мовах це слово вживається для означення вогню. Символами Перуна були кінь, громовий та сонячний знаки, дубове листя на височині. Він визнавався богом війни і як "господар" дощу був безпосередньо пов'язаний з плодючістю.
Богом світла вважався Сварог, що був начебто батьком Дажбога, або Сварожича. Сварожич був, за переконанням наших предків, посередником між небом та землею, втіленням найвищої мудрості.
Наші предки вірили у щорічне народження сонця, Що пов'язувалось з поворотом на літо. Така подія святкувалась від 23 травня до 24 червня як свято Лада, що вважався синонімом згоди, гармонії, краси і кохання. Цей обряд має певні відповідники у християнській культурі.
Оскільки праця завжди була головною у культурі народу, який займався сільським господарством, то багато вірувань та обрядів пов'язані саме з цим родом діяльності.
Культура давніх українців дуже багата. Не маючи пояснень багатьом явищам, вони спостерігали, ці спостереження і сьогодні є вартісним матеріалом для наукових досліджень. Звичайно все змінилося, світ рухається за іншими законами. Але людству варто інколи обертатися, щоб подивитися, що лишає воно за собою, які стежки вже пройдено і якими рухатися далі. Бо людина, котра не обізнана з етнічною своєрідністю власного народу, не осягнула духовного набутку попередніх поколінь, уподібнюється до перекотиполя, яке нездатне будь-де знайти собі прихисток.