Обожнення природи — основа язичництва
Сьогодні, повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми повертаємося до забутих джерел, які здавна живили його дух, оберігали чистоту душі, служили добрими охоронцями у повсякденному житті. Наші давні предки обожнювали природу і вірили в те, що весь світ сповнений добрими і злими духами. Поклоняючись живій природі, українці з особливою пошаною ставилися до води. Вони охороняли і прикрашали джерела та криниці, наділяючи їх цілющими та магічними властивостями. Від часів язичництва дійшли до нас і вірування, пов'язані з сонцем, місяцем, вітром тощо, у кожного з яких був свій бог. До них зверталися і у часи скрути, і у свята, просили їх допомоги, оспівували в піснях, складали про них легенди.
Не менше легенд, пісень, казок склали наші пращури і про свої улюблені рослини, бо вірили, що кожне природне явище, кожна рослина мають душу, а тому з такою пошаною ставилися до них. Без потреби ніхто не зривав квітів та недозрілих плодів, а щоб зірвати рослину для лікування, потрібно було прочитати певну молитву-заклинання, аби квітка сама віддалась у рухи і принесла користь. Звичай вшановувати дерева зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили "Тополю" або "Вільху". Залишки стародавніх вірувань ми бачимо сьогодні і у клечанні хат гілками широколистих дерев, обсипанні долівки травами. Беззахисні перед злими силам природи, наші давні співвітчизники таким чином лагідно закликали рослини рідної землі допомогти їм.
Тому рослини в українців були своєрідним символами-оберегами. Найяскравіші з них — калина, яка уособлює в собі все те найкраще, що є у характері моїх співвітчизників. Саме через це червона калина стала символом України, а її плоди — символом мужності людей, які віддали своє життя і кров за рідний край.