Етюд. Краса поетичного слова
Багатьом людям подарував Шевченко цілющий промінь поезії. Його іскра завжди освітлює найзаповітніший куточок серця — куточок прекрасного. Люди не в змозі забути прекрасних рядків Шевченка, звернених до сучасника:
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити...
Життя іде розміреним кроком назустріч сонцю. І здавалося б, для чого людям поезія, коли в них є сніг і гори, дощ і зірки, сонце і хліб. Але ж без поезії гори перетворяться просто в кам'яні нагромадження, а сонце в небесне світило, яке випромінює тепло, дощ — у неприємну воду і калюжі. Ось як чудово, образно малює танок весняного дощу поетеса Ганна Козаченко:
А дощ не плаче — дощ сміється,
А дощ не сміється — співа,
І пророста з земного серця
Зеленим пагінням трава.
А дощ танцює по бруньках,
І бруньки лускають від сміху,
І листячко дощу на втіху
Тремтить-сміється на гілках.
Уявляєш відразу радісну картину весняного пробудження природи, яка спрагло ловить краплі дощу, п'є цілющий сік неба. Ось для чого поезія в нашому житті.