Ми майже півмісяця не були в гідропарку: то я хворів, то мама була у відрядженні. Та ось. нарешті, поїхали.
Весна запізнювалася. На водосховищі Журавлівського гідропарку все ще лежав лід. На льоду сиділи рибалки з вудочками, хоч по мегафону робітники рятувальної станції попереджали про небезпеку. Як завжди, поруч з рибалками метушилися місцеві собаки. Любителі зимового лову годували їх. І ми, завсідники гідропарку, "моржі", що із задоволенням купаємося взимку, теж приносили чотирилапим щось смачненьке. Але серед собак не було нашої улюблениці Люськи. Назустріч нам прямувала алеєю Тетяна Василівна, жінка в літах, але теж "морж".
— Доброго дня, Тетяно Василівно! — радісно привіталися ми. — А де ж наша Люська?
— Та хіба ви не знаєте, що трапилося?
— Ні, два тижні ми не приїздили сюди, не виходило.
— То я зараз розповім вам...
Того дня привітно сяяло сонечко. Сніг на річці став ніздрюватим, гілки дерев, наче передчуваючи тепло, налилися янтарним соком. У повітрі з'явилися перші комахи. І раптом радість весіннього дня порушило вищання собаки. Це руда дворняга Люська, улюблениця всіх гідропарківців, незрозуміло як, опинилася в ополонці, майже біля самісінького берега. Самостійно вибратися вона не могла. Допомогти собаці могли тільки люди. Люська украй замерзла, лапи її обламували край льоду, вона вибивалася з сил. Здавалося, собака ридає. Він гинув на очах У людей.
І ось тоді "морж" Олексій, водій, веселий парубок, який на березі робив гімнастику, підійшов до ополонки. В руці у нього була жердина. Люди почали кричати Олексію:
— Божевільний, ти куди?
— Не ризикуй! Сам провалишся під лід!
Але Олексій ризикнув. Зрозумівши, що собака не людина і жердина йому не допоможе, він швидко скинув штани й обв'язався ними, а товариші хлопця, що підбігли, міцно тримали його за кінці штанів. Олексій розпластався на льоду, підповз до краю ополонки і протяг собаці руку. Хлопець витягнув дворнягу з крижаної води. Люська так учепилася Олексію в руку, що навіть довелося руку перебинтувати.
— Варто було ризикувати? — журилися "глядачі".
— Подумаєш, дворняга, скільки їх тут бігає, — чулося з натовпу.
— Молодець! — сказав хтось. Люди посміхалися...
— Тетяно Василівно, так де ж наша врятована, як вигадаєте? — схвильовано запитав я.
— Та хто ж зна! Може, забігла кудись. Уявляєте; як налякалася.