Одного разу після уроків ми з однокласниками зібралися на шкільному подвір'ї пограти у футбол. Гра йшла не жваво, воротар був слабкий, пропускав багато м'ячів. Дорогою додому ми обговорювали гру, розмовляли на різні теми. І раптом Костя, що стояв на воротах, сказав: "Щось нудно ми живемо". "А що ти пропонуєш?" — запитав Гліб. "Я дещо придумав, — загадково відповів Костя. — А що — довідаєтеся на уроці".
Назавтра першим уроком була історія. Треба сказати, що всі ми любимо цей предмет і нашу "історичку". Коли почався урок, у тиші, що наступила, звідкись стали доноситися дивні звуки, схожі на котяче нявкання. Усі почали оглядатися, хихикати, здивувалася і вчителька, яка не могла продовжувати урок у такій обстановці. Незабаром виявилося, що нявкання лунало із шафи з навчальними посібниками, що стояла в кінці кабінету, біля стіни.
Учителька підійшла, відкрила дверцята шафи, і відтіля вискочив скуйовджений кіт, що став кидатися між партами. Урок був зірваний. Кота зрештою піймали й винесли на вулицю. На питання вчительки, чия це витівка з котом, відповіді не було.
Після уроку Костя з гордістю сказав нам: "Я ж обіцяв сюрприз!" Павло зауважив: "А в тебе вистачить сміливості сказати те ж саме, тільки вчительці?" "А навіщо?" — здивувався Костя. "Але ні вчителька, ні ми не винні, що тобі захотілося в такий спосіб розважитися", — не вгамовувався Павло. "А якщо я не зізнаюся?" — насупився жартівник. "Тоді ми будемо знати, що ти боягуз, — не утримався Олег, — і діяв нишком, а це не смішно". Хтось із хлопців сказав: "Але не можна ж видавати своїх. Може, обійдеться?" Запанувало мовчання. А я подумав: "Хто правий — Павло, що наполягав на тому, щоб Костя зізнався, чи хлопчик, що порадив не виносити сміття з хати і зробити вид, що нічого не сталося?" Напевно, у Кості все ж повинно було вистачити хоробрості зізнатися. Любиш кататися, люби і санчата возити...