Пацифізм російської літератури
Иль русский от побед отвык ?
А. Пушкін
Щось не дуже віриться у пацифізм... Щоправда, не захлинається і захватом із приводу воєнних звитяг російська література, але пацифізм...
Здається, з самого початку ця література віддає перевагу миру. У знаменитій оді "На день восшествия на престол..." Ломоносов понад усе ставить "возлюбленную тишину", тобто відсутність звуків битви, війни. Мріє Пушкін про часи, "когда народы, распри позабыв, в единую семью соединятся". Гірко запитує Лєрмонтов: "Жалкий человек! Чего он ищет? Небо ясно, Под небом места хватит всем, Но беспрестанно и напрасно Один враждует он. Зачем?" Один із найліричніших віршів Нєкрасова починається словами "Внимая ужасам войньї..." Я вже не казатиму про проповідь миру, яка є чи не провідною темою багатьох творів Льва Толстого, від "Козаків" і до "Війни і миру", де війна прямо називається кримінальним злочином проти людини і людства. Автор доводить, що війна неприродне явище, що кожний учасник її повинен щось у собі перебороти, перш ніж стане професійним військовим. Так бачимо ми Ніколая Ростова у його перший сутичці, коли довелося йому підпалювати міст. Тут і з'ясувалося, що нормальна людина не може зрозуміти війну, що їй там уготоване тільки місце. Так переоцінює своє життя на Праценському горбі і князь Андрій, розуміючи нарешті ницість поривань до воїнської слави. Війна, за Толстим, відбирає найкраще, що є в людстві, вона не санітар його, а гробар.
Виходячи переможцями із війни, російські автори не можуть забути про ціну перемоги.
І якщо це пацифізм, то дійсно, російська література просякнута цією ідеєю.