Шолом-Алейхем — Пісня над піснями (характеристика та аналіз героїв твору)

Шимек. Головний герой, оповідач історії кохання. З дитинства Шимек не уявляє життя без Бузі, спершу сприймає її як сестру, намагається вразити своїм розумом, казками, розповідями. Розум героя підкреслюється автором, зрештою навіть Бузя називає себе проти нього дурненькою. Досконало знаючи "Пісню пісень", Шимек своє кохання порівнює з коханням Соломона до прекрасної Суламіф. Герой навчався у єврейській школі, відвідував з батьком Синагогу, однак, ставши дорослим, пішов іншим шляхом: вибрав навчання і покинув батьків. Покинувши містечко, Шимек втратив зв'язок з Бузею, хоч вона і писала йому листи. Так хлопець втратив своє щастя, бо навчання, майбутня кар'єра заполонили його думки. Він поставив на другий план родину і не зміг прочитати між рядками Бузиних листів те, що вона кохає його і надіється на його повернення.

Цитати: "Чому, як прийду з школи і не знайду Бузі, мені їжа не лізе в горло? А як Бузя приходить, стає світло в усіх куточках? А як Бузя звертається до мене, я опускаю очі? А як Бузя глузує з мене, я плачу?", "Я дивлюсь на Бузю і згадую "Пісню пісень", яку вивчав перед Пасхою з учителем у школі", "Почуваю себе щасливим, бо Бузя не вміє робити того, що я вмію. І разом з тим мені жаль її. Серце щемить", "Знятися з Бузею за допомогою кабали у височінь, до хмар і ще вище хмар, і полетіти з нею ген-ген далеко за океан – це була одна з моїх улюблених мрій", "Гніваюсь на себе самого: як це так, як я міг у такий час бути далеко від Бузі? Як я міг допустити, щоб забрали в мене Бузю і віддали її іншому? Хіба ж вона не писала мені часто листів і не робила натяків, що "вона сподівається незабаром побачитися зі мною"?.. Хіба ж я не відволікав кожного разу нашу зустріч з одного свята на друге, так довго, аж поки вона кинула писати?", "Я порушив батькові завіти. Я не пішов його шляхами. Я пішов своєю власною дорогою і довів його до передчасної старості", "Я розкрив перед нею своє серце, показав їй свою душу. Розповів усю правду, що мене сюди привело... приїхав сюди лише для неї, лише для неї, бо... я люблю її... Нарешті це слово вирвалось".

Бузя. Мати покинула Бузю ще маленькою, коли втопився батько дівчинки. Бузю прийняли бабуся і дідусь – батьки Шимека. І дівчинка, і хлопчик були тоді малими, тож уявляли себе братом і сестрою. Пізніше Бузя і Шимек закохалися одне в одного. Сором'язлива, приваблива і тендітна дівчина асоціюється у хлопця з "Піснею пісень". Та Шимек покинув батьків, і дівчину змусили дати згоду на шлюб з іншим. Мати Шимека сама зізналася синові, що Бузю довго довелося вмовляти. Можливо, Бузя ще сподівалася на повернення Шимека. Та коли хлопець зізнався їй у коханні, було надто пізно. Бузя вирішила пожертвувала собою і почала переконувати Шимека, що її наречений гарний і порядний, може, він не такий вчений, як інші, зате добрий. Шимек зрозумів, що втратив своє кохання, а Бузя не любить свого нареченого.

Цитати: "Бузя – пестливе ім'я, створене з Естер-Люби: Люба-Любузя-Бузя... Вона старша за мене на один рік чи, може, на два, а нам обом нема ще й двадцяти років", "Що батько любить Бузю, як рідну дитину, і що мати тремтить над нею, як над єдиною дочкою, — це легко зрозуміти. Вони знайшли в ній розраду від великого горя", "Скажіть мені, будь ласка, чому, коли дивишся на Бузю, мусиш згадати "Пісню пісень?" Чому, коли вивчаєш "Пісню пісень", спадає на думку Бузя?", "Бузя має таку звичку: весела, весела, а потім раптом сяде в куточок і тихо заплаче. Скільки мати не втішає її тоді, скільки батько не цілує її тоді – дарма: Бузя мусить виплакатись. За ким? За батьком, який так передчасно помер? Чи за матір'ю, яка вийшла заміж, поїхала і забула навіть попрощатись?", "…її очі завжди замислені. Глибока журба захована в них. Тихою тугою повиті вони. Я знаю її журбу, мені відома її туга! Вона ховає великий біль у серці – образу на матір", "Мене ображає те, що вона сміється. Завжди у неї така звичка – сміятися з мене", "Все любила Бузя слухати, тільки не про зачаровану царівну, до якої я мусив би летіти та її визволяти. "Не треба летіти так далеко! Послухайся мене, не треба..."", "Ах, Бузя! Вона теж анітрохи не змінилась. Не стала іншою ані на волосинку. Виросла тільки. Виросла і краща стала. Ще краща, ніж колись. Висока і струнка, гнучка і сповнена принади. Очі – такі самі гарні, сині очі з "Пісні пісень". Тільки більш замислені, ніж колись. Замислені, заглиблені, засмучені, гарні сині очі з "Пісні пісень..." і усмішка на устах. І дружня вона, люба, близька, привітна і тиха, мов голубка, цнотливо-тиха", "Бузя була мені змалку люба і дорога – це правда. Але, коли я приїхав додому і побачив Бузю, я переконався, що я кохаю Бузю", "Що я кохаю її тією святою, полум'яною, пекельною любов'ю, яку так гарно оспівано в нашій "Пісні пісень"", "На Бузі була синя бажова сукня, легка, як дим, прозора, як повітря, як небо. Парасолька з мереживом зеленого кольору, і білі ажурні рукавички на руках", "Надто пізно, каже вона, надто пізно я згадав про неї... Надто пізно я схаменувся, згадав, що є Бузя на світі... Бузя, яка має серце, що сумує, і душу, що геть поривається звідси в інший світ... Може, я б пригадав, каже вона, ті листи, які вона мені колись писала? Та, — перебиває вона сама себе, — куди мені пам'ятати такі дурниці?".

Батьки Шимека. Прийняли до себе Бузю, маленьку дочку свого сина, який втопився. Ставилися до дівчинки з любов'ю і ласкою. Коли вона виросла, самі знайшли їй нареченого. Батьки любили Шимека, але батько не до кінця пробачив сину те, що він їх покинув, щоб продовжувати навчання.

Цитати: "Моя мати – це її мати. Мій батько – це її батько. І вони люблять її, як рідну дитину, тремтять над нею, дозволяють їй усе, чого її серцю заманеться. Ні в чому не відмовляють Бузі", "Раптом... Звідки це сюди взялися батько й мати? Батькові срібні окуляри блищать здалека. Срібні нитки його срібної бороди мають на вітерці. А мати здалека махає до нас хусткою", "Це пише мені мій батько – вперше так гостро. Уперше за весь час, відколи ми розійшлися. А розійшлися ми з батьком тихо, не сварилися. Я порушив його завіти. Не хотів іти його шляхами. Пішов своєю дорогою – подався вчитися. Спочатку він гнівався, казав, що ніколи не простить мене, хіба що на смертному одрі. Згодом він простив мене. Далі почав висилати гроші…", "Батько такий самий, як був. Тільки в його срібній бороді трохи побільшало срібла. Його широке біле зморщене чоло трохи більше зморщилось. Певно, від турбот... І мати така сама, як була. Тільки рум'яне обличчя її пожовкло. І, здається мені, вона менша стала на зріст. А може, це мені тільки здається, тому що вона трохи згорбилась, пригнулась до землі? І очі в неї червонуваті, з подушечками, начебто підпухли. Невже то від сліз?..", "Ні, це не той погляд, що колись. Я це почуваю. Він ображений. Я порушив батькові завіти", "Мати вже має зовсім святковий вигляд. Вона надягла своє пасхальне шовкове вбрання. Руки в неї білі-білі. Ні в кого немає таких гарних білих рук, як у моєї матері!", "Там мати розгладжує своїми гарними білими руками білу ковдру на моєму ліжку, а її губи шепочуть: "Спи здоровенький, дитино моя, спи здоровенький..." У цих кількох словах вилилося все море любові, що зібралося в моєї матері за той час, як мене не було вдома".